Магія повсякденного життя

Вони з’являються, причому часто густим роєм, під час тривалих прогулянок у лісі або ж усміхнено наздоганяють на вранішніх пробіжках. Розумові треба дати відпочити від ненастанної лавини інформації, нераз безглуздої й нерелевантної, в якій ми потопаємо протягом останнього десятиліття. Душа хоче побути на самоті, поскладати докупи побачене й почуте, замість хаотичної мішанини потовчених каблуком інтернету скелець створити прочитуваний одним поглядом мозаїчний вітраж, свято цілісного сенсу. На це потрібен тривалий теперішній час. Час дозвілля. Час свободи від поглинання все нових і нових терабайтів.

Так було і з переглянутим учора фільмом. Сюжет доволі простий і повторюваний, як версія Шевченкової "Катерини", що протягом століть влипає в одну й ту ж непривабливу історію. Під час Другої світової війни дівчина нагуляла дитину з бравим інструктором ВМС США, а він відмовився визнавати своє батьківство. "Кохайтеся, чорнобриві, та не з..." (потрібне вставити). Як і в Шевченка, щоб зберегти честь сім’ї, батько виганяє доньку з дому, однак в оригінальний спосіб: дівчину, яка писала дисертацію про археологічні відкриття Шлімана, відправляють на край світу, тобто в штат Колорадо, де одружують із мовчазним, щирим і, бачиться, недалеким фермером. "Шліман? Це німець?! Фашист?!" – грізно допитується він у нареченої. Як часто буває в американських фільмах, пройшовши низку випробувань, майже випадково створена сім’я здобувається на справжню любов, неможливу без самопожертви.

Читайте також: Поет і війна

Проте сьогодні на пробіжці мене наздогнало інше. Одна з другорядних героїнь фільму, фермерова сестра Марта, вчора наполегливо когось нагадувала, і я ніяк не міг збагнути, кого саме. І тоді, коли вона танцювала із сином на власному дні народження, і коли з болісним виразом обличчя вислуховувала сповідь своєї нещасливої та недосвідченої зовиці, і коли усміхнено стежила, як її брат риє бульдозером котлован для басейну, де купатиметься його дружина з майбутніми дітьми.

Ох, та це ж Дженіс Джоплін. Я аж зупинився від несподіванки. Дівчинка, яка бігла слідом, мало не врізалася мені в спину. Перепрошую, дівчинко. Джазовий оркестр і трубач, який каже проникливі слова простій дружині фермера, вічно заклопотаній євангельській Марті, матері декількох дітей, вірній помічниці та супутниці свого чоловіка. І Дженіс, живцем похована у блюзі, у запаморочливо п’янкій магії гімну нашої юності, "Summertime", Дженіс-голос, несамовито живий і через десятиліття після смерті. Які ж вони подібні, ці дві жінки!

А що, якби Дженіс прожила ось таке життя? Теж могла б танцювати у дедалі ширшому колі своїх дітей, онуків, правнуків, святкуючи шістдесятий, сімдесятий, вісімдесятий і так далі день народження. Та сама Дженіс, якій я присвячував ось ці слова у "Келії Чайної Троянди": "Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетель і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось – або не довідаємося – потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, бо надто пекучим було полум’я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа... нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто – до істини. Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають? Так. Вони співають: “Ми – є”". Та сама Дженіс, вона могла б жити й сьогодні, вона могла б сказати у вечірньому випуску новин: "Я – є"!

Може, їй добре тепер там, у раю для згорілих зірок і нетель. Але ця випадкова подібність двох жінок ставить переді мною питання, на які так важко знайти прийнятну відповідь.

Читайте також: Похвала мужності

Долетіти до істини, проживши сліпучим спалахом і зникнувши у двадцять сім років, як Дженіс? Чи все-таки витримати навалу буття і нестерпно тяжкої буттєвої маси "речей, обставин, люду та примар", як писав Зеров, витримати без алкоголю, без героїну й інших анальгетиків та антидепресантів, поволі, роками роблячи крок за кроком у марудній повсякденній праці, щоб наприкінці довжелезного життя побачити, що саме вона була магією звичайних днів.

Чи є в нас вибір між цими двома шляхами? Чи є сенс у проклятих питаннях?

Я вже не раз переконувався: коли згадуєш вірші давніх поетів, прокляті питання зникають безвісти, як дим. Так і цього разу. На думку спадає хайку Мацуо Басьо:

Який же високий той,

що не бачить суті життя

у блискавці!

Тому треба зробити декілька ковтків води й продовжувати біг. Якомога довше. Якомога старанніше. Зі "Summertime" у навушниках.