Кав’ярні строго Стрия – як виглядали і де знаходилися

Сьогодні, в рамках недільної кавової рубрики, разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, помандруємо до сусіднього Стрия, пройдемося старими кав’ярнями і подивимося яке життя там вирувало.

Знайомство з містом у давнину починалося і закінчувалось на міській рогачці (шлагбаумі), де гостей зустрічала череда корчем. Вони пропонували ночівлю, перекуску, а часом і мордобій. З документу 1573 року відомо про відкриття корчми на костьольному ґрунті. У 1662 році у місті їх було 17. За чарчиною «паленки» чи лямкою наливки вирішували фінансові справи, укладалися договори. За могоричем і просто мирилися. У шинку відзначали вдалий виторг чи шукали розради у невтішному становищі. Колоритний спогад залишив німецький мандрівник Йоган Георг Коль (1808-1872), який, подорожуючи Галичиною, завітав до Стрия. Йшов 1838 рік.

«Ми нарешті прибули досить тверезими на каву у цісарсько-королівське вільне місто Стрий. Перед брамою містечка напис «Тут епідемія худоби». Вулиці покриті виключно камінням. Ринкова площа оживає євреями, які продають горілку і німцями, які пригощають хлібом… Нам принесло задоволення вивчати виставлені на показ різноманітні та незвичні форми м’яса і хліба. Маленькі випечені кусочки сала — гривень (3-4 крейцери), розтертий сир — грамети (2 крейцери), кров’янка — блутвурст, пресована ковбаса — пресвурст». Згадав Коль і делікатес — «стрийські кубики».

Ресторан і кав’ярню S. H. Keinera з винним погребом на Підзамчі за тодішньою адресою Шевська, 43 заснували у 1869 році. Там пропонували завізні угорські вина. Навіть тогочасний посуд під вино отримав особливі австрійські назви: Seidel — кухоль і Pfiff — склянка, відмінні від німецьких.

84 шинки було у Стрию у 1875 році, і коли через два десятиліття до міста прибув Євген Олесницький, то побачив те, про що у спогадах згадуватиме: «У дні торгів валялися люди по шинках і мало хто тверезий вертав додому».

У 1894 році місцева газета описала нічні дебоші п’яних мешканців передмістя, в час коли черговий поліцай сидів у шинку на розі вулиці Тягорової. Коли постраждалі поскаржилися начальнику поліції. Той відповів що не бачить нічого страшного. Завжди цікавими є ціни на алкогольні напої того часу. У червні 1893 року вони були такими: вино від 55 до 75 сотиків за літр, пиво від 16 до 24 сотиків, горілка 70 сотиків. Для порівняння літр молока коштував 6 сотиків, яйце 2 сотики, кілограм цукру 44 сотики. Пересічний стрийський робітник заробляв за день без обіду 50 сотиків.

З 1886 року зберігся план однієї з перших стрийських кав’ярень. «Віденська кав’ярня» Йозефа Розенберга завоювала неабияку популярність стрийської «сметанки». Там збиралися судові радники, адвокати, гімназійні професори і військові. Місцями зустрічей місцевої публіки на початку ХХ століття стали ресторани Якоба Браутбарда, Станіслава Дінстля, Лейби Горовіца, Хаїма Штерна, Я. Дуката, Я. Кордасевича, С. Льова і Василя Пиця.

Локальний колорит часто змінювався. В путівнику по Галичині за 1914 рік згадано ресторани Дінстля, Розенберга, Вольфінгера, Чопковського, Коля; кав’ярні «Віденська», «Європа», «Брістоль»; цукерні Маркефки і Роха та «закусочні» Васовича, Каспровича, Левковича. З початком війни вони не припинили свою діяльність, а тимчасовій російській адміністрації довелося видати розпорядження про час їх роботи. Так «Обязательное постановление» першого коменданта міста осавула Шимкевича від 10 вересня 1914 року дозволяло ресторанам і кав’ярням Розенберга, Чопковського, Катарницького, Європейській і цукерням Маркефки і Роха працювати до 1 години ночі, а іншим шинкам до — 8 години вечора. Заборонялося обслуговувати простих козаків і унтер-офіцерів.

У щоденнику стрийського адвоката Ієроніма Калитовського зберігся опис як солдати вдерлися до пивниці ресторану Катарницького у пошуках алкоголю, в той самий час у «Віденській кав’ярні» грали кілька музикантів євреїв, а за столами пили вино і пиво кільканадцять російських офіцерів. Аналогічне розпорядження видав другий військовий комендант штабс-капітан Лаптєв 9 (22) жовтня 1914 року. У часи затишшя збиралися у Розенберга чи перукарнях «недобитки стрийської інтелігенції… якихось 27 осіб» щоб почитати газети.

Свою сторінку в історію стрийських кав’ярень вписала українсько-польська війна. Після невдалого нападу на залізницю Львів – Перемишль старшини потроху заповнили запілля. «Особливо відзначилися Стрий і Станіслав, де не надто працювали, зате добре бавилися та висиджували по кав’ярнях». Андрій Чайковський писав у спогадах про Станіслав:

«Кав’ярня велика… Дзеркала блистять на стінах і всього тут доволі. Повно людей, а найбільше українських старшин. Стільки в одному місці не бачив я ні в австрійців, ні в німців, ні в москалів. Зараз нагадав собі як цісар Карло одного разу у Відні казав окружити всі виходи в одній кав’ярні і зробив облаву на старшин».

Щось подібне сталося у Стрию однієї квітневої неділі 1919 року. Ось як про це згадував Михайло Омелянович-Павленко: «Навідався я  також і до старшинської «столової». Все виглядало цілком пристойно, але надто… людно. Я звернув увагу кого слід на велику кількість старшин. Це не було ні для кого таємницею: саме перед тим комендант бронепотягу, що довго чекав на старшинські поповнення із Стрия, з’явився до то їж «столової» із «стійковим», вибрав собі потрібну кіль- кість старшин і… від’їхав. Я й полковник Курманович просто не знали, як бути з таким «переможцем». У військовім ділі бувають моменти, коли, з одного боку, доводиться карати, а, з другого, — дякувати, ска- жімо, за «дезертирство» із запасу в бойову частину. Приблизно таке було й в данім випадку». Дещо інше написав про подію Іван Карпинець. За його словами згаданий комендант панцерника Теодор Швець потрапив під арешт за наказом генерала Володимира Гембачева, був відпущений, але повернувся без старшин.

Після війни кав’ярні і ресторанчики нікуди не зникли. Їх стало ще більше. Ось промовистий список 1930 року розпалу економічної кризи:

1.  Ресторан Бізанца (Гоша 3)
2. Ресторан Бродмана (Потоцького 4)
3. Ресторан Бухсбаума (3 Травня 43)
4. Ресторан Бернарда Діаманда (Міцкевича 38)
5. Ресторан Г. Фішера (Ринок 58)
6. Ресторан Й.Фішера (Ринок 32) 7. Ресторан Й. Фрая (Кохановського 7)
7. Ресторан Н. Гюнфельда (Міцкевича 29)
8. Пиварня Гаусманна (Казимира 3)
9. Цукерня А. Хая (3 Травня 20)
10. Ресторан Я. Гелвіга (Голуховського 11)
11. Ресторан Я. Каркурта (Міцкевича 30)
12.  Ресторан Г. Коля (Ринок 36)
13. Ресторан Е. Шонфельда (Церковна)
14. Ресторан Котербіцкого (3 Травня 23)
15. Цукерня «Гданськ» М. Котовського (Міцкевича 24)
16. Бар «Варшавський» (3 Травня)
17. Пиварня С. Крісса (Тягарова 40)
18. Ресторан Курцбарда (Болехівська)
19. Ресторан З. Мареніна (Грабовецька)
20. Цукерня Казимира Маркефки (Івашкевича 1)
21. Ресторан С. Нуссенблата (Міцкевича 25)
22. Ресторан Я. Пацагана (Торгова 17)
23. Цукерня Ф. Поллака (Голуховського 1)
24. Пиварня Редлера (Замкова 18)
25. Ресторан Райнхарца (Міцкевича 30)
26. Пиварня Розенберга (Люблінської Унії 65)
27. Кав’ярня Йозефа Розенберга (3 Травня 21)
28. Ресторан Зігмана (Львівська 4)
29. Ресторан Шпінрада (Дрогобицька 53)
30. Шинок Штерна (Ринок)
31. Пиварня Велкера (3 Травня)
32. Пиварня Вільфа (Ринок)
33. Пиварня Вольфа (Замкова 4)
34. Ресторан Натана Вольфа (Міцкевича 32)

У переліку середини 1930-х років залишилися ресторани «Grota Okocimska» Рудольфа Бізанца у Народному домі (Гоша, 3), «Асторія» Рудольфа Дитріха (3 Травня, 27), Вільгельма Келлера (Міцкевича, 40), Гедале Ріндера по вулиці Колійовій, Левицького (Собеського, 8), «Оаза» на розі Легіонів (Івашкевича) і Міцкевича; цукерні Казимира Маркефки і «Корзо» Заплатинського та єдина кав’ярня «Віденська» з баром і дансингом (3 Травня, 23).85 Останній передвоєнний рік доніс до нас назви лише кількох закладів громадського відпочинку, що залишилися: цукерні «Корзо» Маркефки і Заплатинського, ресторани Рудольфа Бізанца, Натана Вольфа, Гедале Ріндера, Михайла Левицького, Вільгельма Келлера і Рудольфа Дитріха.

Мешканці нашого міста знали як і мали де відпочити, забуваючи бодай на хвилину негаразди буденного життя, його пекучі проблеми. Післявоєнне товариське життя містян варте окремого есе. Потяг до розривок стрияни не втратили і нині.

Микола ЗАКУСОВ та Олег КРАВЕЦЬ