Перші кроки після звільнення: як інтегрувати людей та території Донецька та Луганська

ПАРТНЕРСЬКИЙ МАТЕРІАЛ З

Деякі території Луганщини та Донеччини знаходяться в окупації кілька років, а деякі – вже десятиліття. Проте активісти та місцева влада не впадають у відчай: вони чекають деокупації регіону та вже готуються до його відновлення. Після звільнення цих областей постане безліч питань: як владнати конфлікти між жителями регіону, як заохотити людей повертатись, які населені пункти потрібно відновлювати, а які настільки зруйновані, що відбудувати їх неможливо? Коаліція громадських організацій на чолі з Асоціацією сприяння самоорганізації населення за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» вже зараз досліджує це питання. Команда експертів спілкується з активістами регіону, представниками місцевої влади та досліджує, які проблеми постануть після деокупації і як їх розвʼязувати. Дискусію з реінтеграції регіону потрібно розпочинати вже зараз, адже після звільнення територій потрібно буде діяти швидко та рішуче.

Для того, щоб дізнатись, що нас очікує після деокупації Донеччини та Луганщини, «Хмарочос» поспілкувався з громадськими організаціями та активістами регіону, представниками місцевих органів влади, що через окупацію працюють віддалено. Розповідаємо, як місцева влада регіону співпрацює з активістами, чи вдається їм налагодити діалог, а також, за якими принципами має відбуватись реінтеграція регіону.

Ті, хто виїхав, і ті, хто залишився: як владнати неуникний конфлікт?

Після деокупації Донецької та Луганської областей частина людей, що виїхала з регіону, починаючи з 2014 року, захоче повернутись у свої домівки. Натомість багато людей продовжує жити тут і під час окупації – деякі вже понад 10 років. Люди на «староокупованих» територіях взагалі нічого не розуміють про процеси, які відбувались в Україні з 2014 року, каже начальниця управління забезпечення зв’язків з громадськістю Донецької обласної військової адміністрації (ОВА) Наталія Чукова.

«Все, що стосується України, люди, що давно перебувають в окупації, знають зі знаком мінус. А про позитивні зміни в Україні вони взагалі нічого не знають», – додає Чукова.

Окрім того, на «староокупованих» територіях регіону вже виросло ціле покоління дітей, які не уособлюють себе з Україною. Зважаючи на це, досить ймовірно, що людям, які залишились жити в окупації, і тим, хто виїхав, буде складно знайти порозуміння. Ба більше, після деокупації між ними, ймовірно виникнуть конфлікти: ті, хто виїхав, побоюючись за свою безпеку, можуть вбачати у всіх, хто залишився, колаборантів. І ці побоювання небезпідставні – про факти колаборації відомо не лише на «староокупованих» територіях, а й на тих, що пробули в окупації менше ніж рік. Попри це, не слід ділити людей за категоріями «патріот» та «зрадник», вважає громадський активіст, родом з Лиману Донецької області, військовий ЗСУ та співавтор законопроєкту про колабораціонізм Віталій Овчаренко.

«Не потрібно ділити людей на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав. Мовляв, всі, хто залишились – це колаборанти, а всі, хто виїхали – герої», – каже Овчаренко.

До кожної ситуації потрібно підходити індивідуально. Люди, які довго жили в окупації, також хочуть справедливості, додає активіст. Тож після деокупації важливо буде показати населенню регіону – як тим, хто весь час в ньому залишався, так і тим, хто повернувся – що колаборанти отримують хоч якесь покарання. Саме тут дуже добре працюватиме антиколабораційне законодавство – воно стане містком постконфліктного врегулювання в регіоні, вважає Віталій. Закон, ухвалений у березні 2022 року, працює, проте в недостатній мірі, адже деякі відверті колаборанти досі не були покарані. Оскільки після деокупації перед нами постануть ще важчі та заплутаніші справи про колабораціонізм, профільне законодавство потрібно вдосконалювати вже зараз. Проте сам факт, що цей закон ухвалили, вже є великим успіхом, каже Віталій.

Окрім цього, дієвими будуть засоби місцевої демократії, про які «Хмарочос» розповідав у попередньому матеріалі. Оскільки проведення масових зібрань у перший час буде небезпечним, у пригоді стануть електронні засоби – зокрема електронні петиції, обговорення, консультації, каже директор програми «Демократія і належне врядування» фонду «Відродження» Олексій Орловський. Він додає, що необхідно буде шукати спільні підходи та бачення організації спільного життя на деокупованих територіях. Це можуть бути аспекти життя, повʼязані з ЖКГ, соціальними послугами, медициною чи освітою. У налагодженні діалогу також допоможуть спільні проєкти та співпраця, вважає голова ГО «Громадська ініціатива Луганщини» Тетяна Кіріллова.

«Втілення спільних проєктів дуже допомагає в обʼєднанні людей. Це можуть бути навіть дрібні ідеї на рівні невеликих громад та сіл», – каже Кіріллова.

Важливою буде і рішучість влади після деокупації, вважає Яна Літвінова, яка очолює релоковану Старобільську міську військову адміністрацію (МВА). У місцевих органах влади повинна бути відповідальна особа, яка відповідатиме за реінтеграційні процеси, додає Літвінова. Проте не обійтись тут і без залучення незалежних представників громадянського суспільства, а також міжнародних організацій. Після деокупації надзвичайно потрібні будуть люди, які розуміють сутність цього конфлікту та знають, як знизити напругу серед населення, підсумовує начальниця Старобільської МВА.

Попри численну кількість пропозицій, як налагодити діалог між місцевими жителями та зменшити кількість конфліктів, усі експерти зійшлись в одному – без державної стратегії реінтеграції регіону розвʼязати проблему буде складно.

Реінтеграція жителів регіону у суспільне життя держави. За якими принципами вона має відбуватись?

На думку Тетяни Кіріллової з «Громадської ініціативи Луганщини», держава ще з 2014 року не проявляє достатньо зацікавленості у майбутньому Донецької та Луганської областей. Зараз існує дуже мало платформ та публічних обговорень щодо реінтеграції регіону після деокупації, а про Донеччину та Луганщину переважно згадують в контексті обстрілів та новин з фронту. Наразі позиція держави як щодо окупованих територій регіону, так і щодо людей на цих територіях незрозуміла, каже Тетяна.

«На перших етапах після деокупації велику увагу потрібно буде приділяти виявленню колаборантів та притягнення їх до відповідальності, але зі всіма іншими жителями діалог потрібно починати вже з першого дня», – вважає Олексій Орловський.

Хоч емоції будуть зашкалювати, ми повинні будемо залишатись в межах правового поля і «тримати себе в руках», каже він. Нам потрібно буде дотримуватись принципів законності та справедливості.

З цим погоджується і Віталій Овчаренко, та нагадує про ще один виклик: люди, що пішли на співпрацю з ворогом, можуть як виправдання використовувати аргументи, що їх змусили і вони не мали вибору. Єдиний шлях тут – це прислухатись до громади під час судових засідань.

«Тільки громада знає, який, наприклад, викладач фізики був ідейним колаборантом і поширював пропаганду у школі, а який просто викладав фізику», – каже Віталій.

У рідному місті активіста, Лимані, існують органи самоорганізації населення, що працюють паралельно з місцевою владою – вони мають назву «вуличні». Мешканці кожної вулиці обирають представника своєї вулиці, що слідкує за порядком та контактує з місцевою владою від імені містян. Під час окупації, що тривала з кінця травня 2022 року до початку жовтня того ж року, кожен з «вуличних» проявив себе по-різному: хтось тісно співпрацював з колаборантами, а хтось просто продовжував свою роботу та намагався допомогти місцевим жителям. Тож важливо, щоб слідство дослухалось до громади у справах про колабораціонізм – саме жителі громади знають, хто справді допомагав ворогу, а хто просто робив свою роботу, каже Овчаренко. Окрім цього, держава повинна проявляти проактивну позицію, адже вже відомі випадки, коли жителі деокупованих громад, доведені до відчаю, вдавались до елементів самосуду проти колаборантів. На жаль, зараз держава самоусувається та залишає ці питання на плечах громади, підсумовує активіст.

Окрім законності та справедливості, важливо буде проявити терпимість, вважає керівниця проєктів ГО «Асоціація “Відродження та розвиток”» Олена Головкіна. Деякі люди живуть в окупації вже понад 10 років і існують у зовсім іншому соціально-політичному просторі – хтось з них підтримує окупантів, а хтось просто не зміг виїхати. Тож важливо проявити розуміння та згадати, що у нас є спільного – зокрема культура та історична спадщина – і на цій основі намагатись побудувати спільне бачення майбутнього.

«Якщо ми будемо закриватись і нікого не чути, буде дуже важко», – підсумовує Олена Головкіна.

Як заохотити людей повертатись?

Одразу після деокупації та території Донецької та Луганської областей існуватимуть значні безпекові ризики: це стосуватиметься як мінної небезпеки та можливих обстрілів, так і наявності колаборантів. Однією з основ відновлення регіону стануть представники громадянського суспільства, проте для них питання безпеки – це питання номер один. Багато жителів Луганської та Донецької областей, що виїхали через воєнні дії, готові повертатись та відновлювати регіон після деокупації, розповідає Яна Літвінова. Проте постійне проживання на цій території викликає побоювання.

Окрім безпеки, постає питання забезпечення базових потреб та соціальних стандартів. Як показує досвід деокупації Херсонщини та Харківщини, соціальні потреби усюди приблизно однакові: це забезпечення їжею та водою, одягом, базовими комунікаціями, а також відновлення житла та соціальної інфраструктури, розповідає Олексій Орловський. Держава також повинна визначити, які населені пункти будуть відновлювати першочергово, які – через певний час, а які й зовсім ніколи. А також – у якій послідовності буде відбуватись відбудова. Ті населені пункти, які відновлять першими, стануть центрами тяжіння і у них зосередять установи із забезпечення соціальних, медичних та інших базових послуг.

«Ми можемо скільки завгодно говорити про патріотизм – він у нас звісно у всіх присутній – але без грошей нічого не буде», – нагадує про важливість економічних стимулів Наталія Чукова з Донецької ОВА.

Необхідно створити умови фінансової підтримки для відновлення Донеччини та Луганщини – для цього потрібна комплексна програма відновлення регіону. Якщо у регіоні будуть робочі місця, то люди будуть повертатись – їм важливо розуміти, що вони можуть заробити, прогодувати свою сімʼю і відкласти щось на майбутнє, каже Наталія. Додатковими фінансовими стимулами можуть стати безвідсоткові кредити на будівництво та підвищення зарплати у регіоні на певний час як своєрідна компенсація за ризики, додає Орловський.

На думку Тетяни Кіріллової, складності ситуації додає ще й те, що з одного боку, держава політика спрямована на те, щоб адаптувати внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в громадах, у які вони перемістились, а з іншого – ми ставимо питання, як повернути людей на деокуповані території. Чим більше часу проходить, тим менше людей бажають повертатись, каже Кіріллова.

Одними з перших у регіон повернуться активісти. Чи співпрацює з ними місцева влада?

Громадські діячі, як ніхто, знають особливості цього регіону, його проблеми та виклики, які постануть після звільнення. Однією з таких організацій є «Громадська ініціатива Луганщини». Команда організації вже двічі релокована – у 2014 та у 2022 роках, розповідає її голова Тетяна Кіріллова. «Громадська ініціатива Луганщини» ще з 2014 року займалась допомогою ВПО, а згодом організація вирішила зосередитись на комунікації з органами влади та роботою з ВПО. Одне з досягнень «Громадської ініціативи Луганщини» – успішна адвокація внесення змін до статуту Хмельницької міської територіальної громади. Ці зміни дозволили ВПО брати участь у житті громади на рівні з місцевими жителями. Завдяки цьому ВПО, взяті на облік на території громади, можуть вільно використовувати всі інструменти місцевої демократії, що передбачені статутом.

Ще одна організація, Асоціація «Відродження та розвиток», зʼявилась у Горлівці Донецької області ще у 2011 році. Організація також двічі релокована – у 2014 році команда переїхала до Бахмуту, а в липні 2022 року осіла в Черкасах. Як і «Громадська ініціатива Луганщини», Асоціація «Відродження та розвиток» у 2014 році сконцентрувалась на наданні гуманітарної та юридичної допомоги, а вже після початку повномасштабного вторгнення зосередилась на посиленні впливу ВПО на місцеву владу у тих громадах, де вони оселились.

Завдяки тому, що багато організацій Донеччини та Луганщини існують вже давно, вони налагодили тісні звʼязки з місцевою владою. Наприклад, «Громадська ініціатива Луганщини» працює ще з 2005 року, тож за майже два десятиліття організація встигла втілити багато спільних проєктів та встановити звʼязки з органами місцевого самоврядування Луганщини. Після початку повномасштабного вторгнення члени організації вже знали багатьох голів та членів військових адміністрацій (ВА), адже до цього значна їх кількість працювали в органах місцевого самоврядування. Це значно полегшило комунікацію.

Релоковані органи місцевої влади йдуть на контакт, приходять на всі заходи організації і беруть активну участь в обговореннях, розповідає Тетяна Кіріллова. Іноді виникають непорозуміння, проте вони існували й до повномасштабного вторгнення, додає голова організації. Зокрема вони стосуються питань бюджету – жителів регіону цікавить, на що ВА витрачають кошти, якщо вони релоковані та фактично не можуть нічого робити на закріпленій за ними території.

Потрібно зважати, що релоковані місцеві органи влади намагаються шукати нові підходи у своїй роботі, адже для них цей досвід також стався вперше, вони експериментують і в них не завжди це виходить вдало, каже Олена Головкіна. Окрім цього, дещо бракує якісної комунікації: одна справа – роздати гуманітарну допомогу, а інша – справді розвʼязувати проблеми. Проте і тут потрібно розуміти, що у релокованих органів влади часто немає ні ресурсів, ні повноважень, щоб розвʼязати питання ВПО, додає Олена.

Наприклад, донорський проєкт розселив частину ВПО у тимчасовому житлі, а частину не зміг – релокованим ВА складно розвʼязати таку ситуацію, адже в них просто немає для цього ресурсів. Тож, якщо ретельніше розібратись із ситуацією, часто розумієш, що влада щось не робить не тому, що не хоче, а тому, що просто не має ресурсу, каже Олена Головкіна.

«Виходить складна ситуація: з одного боку, місцева влада може й хотіла б бути більш відкритою, але часто у неї просто немає відповідей на питання, які ставить громада», – підсумовує керівниця проєктів ГО «Відродження та розвиток».

Дещо іншої думки дотримується Віталій Овчаренко. Хоч з 2014 року громадськість Донеччини та Луганщини отримала додатковий голос, місцева влада часто розцінює громадський рух ледве не як провокаторів, які хочуть їх «підсидіти», каже він. Релоковані місцеві органи влади часто не докладають достатньо зусиль для налагодження діалогу з громадським сектором регіону. Військові адміністрації часто сприймають пропозиції громадськості насторожено та з певним елементом агресивності – відповідно і громадськість також реагує агресивно, підсумовує Овчаренко.

А що каже місцева влада?

Яна Літвінова, голова Старобільської МВА, розповідає, що з деякими громадськими організаціями, з якими тодішня Старобільська міська рада працювала до повномасштабного вторгнення, вона продовжує співпрацю і зараз. З тими організаціями та представниками громадського сектору, з якими підтримує контакт Старобільська МВА, проблем з комунікацією не виникало. Люди можуть вбачати проблеми в комунікації з релокованими органами місцевої влади залежно від питань, які вони ставлять, каже Літвінова. Важливо памʼятати, що органи влади працюють в умовах воєнного стану і не всі речі зараз можуть обговорювати публічно – зокрема видатки на фінансування ЗСУ або заходи з деокупації, додає вона. Деякі представники громадськості вважають, що ВА взагалі не повинні існувати, адже вони не закріплені за конкретною територією та «не мають, чим зайнятись». Натомість до Старобільської МВА таких зауважень не було, каже її начальниця. Важливо розуміти, що релоковані органи місцевої влади діють у тих межах, які перед ними ставить вище керівництво, тож вони також обмежені у своїх повноваженнях, підсумовує Літвінова.

Конфлікти та непорозуміння справді можуть виникати – наприклад, бо до якоїсь ідеї громадськості не дослухались. Проте важливо розуміти, що обʼєктивно не всі ідеї громадськості варті уваги, каже представниця Донецької ОВА Наталія Чукова. Релоковані органи місцевої влади часто зосереджені на воєнних питаннях та питаннях ВПО, тож не завжди можуть відреагувати на запити громадськості. Основною пробемою є брак комунікації між ними, резюмує Наталія.

Як подолати непорозуміння між громадськістю і релокованими органами?

«Завжди буде так, що громадський сектор вважатиме, що є певні недопрацювання у роботі органів місцевої влади, адже немає жодного керівника території, якого б стовідсотково обожнювали всі», – каже Яна Літвінова.

На її думку, для налагодження діалогу між представниками громадськості Донецької та Луганської областей та релокованими органами місцевої влади регіону потрібні незалежні медіатори. Ними могли б стати сторонні українські або міжнародні організації – саме вони зможуть зібрати жителів громади та представників місцевої влади на одному майданчику та модерувати спільні заходи. Окрім цього, для якісного діалогу в релокованих органах місцевої влади має бути людина, відповідальна за звʼязки з громадськістю, додає Наталія Чукова.

Важливо розуміти, що багато громадських організацій Донеччини та Луганщини вже закріпились у громадах інших регіонів і розгорнули свою роботу там, додає Олексій Орловський. Оскільки багато з них вимушено переїжджають вже вдруге, вони навчились швидше адаптовуватись до нових умов. Зважаючи на це, важливо долучати їх до роботи релокованих органів місцевої влади регіону, щоб після деокупації спільними зусиллями відновлювати регіон. Після звільнення регіону громадські активісти і організації будуть дуже потрібні місцевим органам влади, а багато з них вже зараз беруть участь у проєктах відновлення – зокрема, у напрацюванні бачення майбутнього плану відновлення Маріуполя. Тож місцевій владі важливо не втратити цей важливий ресурс та всіляко налагоджувати діалог з громадськістю Донеччини та Луганщини.

«Якщо ми говоримо про реальне відновлення української влади на Луганщині та Донеччині, то без співпраці з громадянським суспільством не обійтись», – підводить риску в дискусії Орловський.