Чому варто прочитати роман Гізер Морріс «Сестри під вранішнім сонцем» про хоробрість жінок під час війни

«Сестри під вранішнім сонцем» — роман про жіночу непохитність і жагу до життя від авторки бестселерів «Татуювальник Аушвіцу» та «Подорож Цильки» Гізер Морріс.

Ця історія, щемлива та болісна, написана на реальних подіях з життя чиєїсь матері, бабусі або ж двоюрідної сестри. Вона розповідає про жахи війни та жіночу роль у ній. Про жінок, які своєю силою, могутністю та хоробрістю щодня роблять світ кращим. 

1942 року японські війська, розширюючи свою присутність у Тихому океані, захопили Малайський півострів і, зрештою, Сингапур, який впав під їхнім натиском 15 лютого того ж року. У цей час англійська музикантка Нора Чамберс відправила восьмирічну доньку Саллі на судні «Вайнер Брук» в евакуацію, якомога далі від міста, яке захопили. Проте торговельне судно зазнало бомбардування і почало швидко тонути.

На щастя, поруч з маленькою Саллі опинилася австралійська медсестра Неста Джеймс. Вона допомогла всім пораненим та врятувала нажахану дитину. Ті, хто вижив, знайшли тимчасовий прихисток на віддаленому острові Суматра, проте японці захопили і його. Уцілілих відправили в концтабори, де панували голод, жорстокість і хвороби. 

Протягом трьох років сотні жінок і дітей об`єднували свої сили в боротьбі за свободу і виживання. Чи вдалося їм втримати жагу до свободи та не втратити надію? Відповідь можна знайти в романі.

Ми ж публікуємо уривок з книжки «Сестри під вранішнім сонцем». 

Нора, Ена та Джон зупиняються на мить й озираються, із жахом спостерігаючи, як судно перехиляється на бік. Корма корабля виринає з води, гордо демонструючи гребний гвинт, перш ніж повільно й витончено заглибитися. 

— Ось і все, — тихо коментує Джон.

— О ні! Погляньте! — раптом скрикує Ена.

Інші теж помічають японський літак, що швидко наближається до них. Вода збурюється від куль. Деякі влучають у ціль. Багато з тих, хто пережив стрибок у невідоме, тепер мертві гойдаються на хвилях. Їхню боротьбу завершено.

 — Матусю! Матусю, де ти? — Нора й Ена помічають дівчинку заледве шкільного віку, яку накриває хвиля. Вони гребуть геть від Джона, забувши про свої поранені руки, намагаючись дістатися до джерела жалібного плачу. Хвиля виштовхує дівчинку вверх, і Ена встигає схопити її та підтягнути ближче до себе.

 — Тримаю. Я тебе тримаю. З тобою все буде гаразд, — шепоче вона

 — Держи її, Ено. Повертаймося до Джона, — кличе Нора.

 — Де моя матуся? Я не можу її знайти, — плаче дівчинка, ненароком набираючи в рота води та спльовуючи.

— Ми її знайдемо, обіцяю, — відповідає Ена. — Так, тримайся за мене, зараз як помчимо. А як тебе звати?

— Джун. Мене звати Джун. А мою матусю звати Дороті. Мені п’ять років.

— Рада знайомству, Джун. Я Ена, а це моя старша сестра Нора. Ми наглядатимемо за тобою, поки не знайдемо твою маму.

The Deluge. Winifred Knights

Міцно тримаючи дівчинку, Ена повільно пливе до Джона, який рухається їм назустріч. Течія несе всіх геть від корабля, але не достатньо швидко: декого накриває нафтою, що бульбашками виривається з розтрощених баків.

— Ну, навряд чи може бути ще гірше, — говорить Джон, поки вони намагаються витерти це «чорне золото» зі своїх облич. Але без чистої води їхні спроби марні.

— Треба дістатися острова.

— Здається, ми рухаємося в протилежному напрямку, — зауважує Нора.

— Це течія, вона несе нас до протоки. Відпочиньмо й відновімо сили, перш ніж пливти до суходолу.

Разом із Джун, яка тримається за Ену, вони погойдуються на хвилях, дозволяючи їм нести себе, хоч і не туди, куди їм потрібно.

Неста вдаряється об воду, глибоко занурюється. Вона скидає рятувальний жилет і обома руками гребе до поверхні. Ви пірнувши, одразу хапає ротом повітря, аж тут у неї врізається чиєсь тіло. За звичкою медсестра перевіряє його на ознаки життя, але відразу розуміє, що для цього бідолахи уже все скінчено.

Неста чує крики «допоможіть», пливе до їхнього джерела. Вона помічає медсестер, які тримаються за двері, але ті кажуть, що в них усе добре. Неста розвертається до човна, що пливе від неї. Коли її підіймає хвиля, жінка помічає пані Драммонд і Пашке та інших медсестер, деякі з них поранені. На шиї однієї з її колег висять дві дитини. Нажахані чоловіки й жінки тримаються за борти човна. Неста відчуває полегшення, що її подруга Олів Пашке в безпеці, а пані Драммонд разом із нею. Усі вони роблять те, чого їх навчали: допомагають потерпілим.

Flora Lion. Women`s Canteen at Phoenix Works, Bradford

Бетті Джеффрі пливе в її бік.

— Несто, Несто, з тобою все гаразд? — запитує вона.

— Так, Бетті, все добре. А ти як?

— Не поранена, намагаюся знайти інших. Здається, пощастило не всім, — говорить Бетті надламаним голосом.

— Сюди! Сюди! 

Жінки обертаються і бачать кількох медсестер. Не змовляючись, вони пливуть до групи.

— Усе добре? Є поранені? — насамперед запитує Неста.

У відповідь лунає колективне «ні», але жінка помічає, як головою сестри Джин Аштон стікає кров.

— Джин, я бачу твою рану. Чи є в когось травми, які мені не видно? — запитує Неста.

Джин хитає головою. Усі стверджують, що не мають серйозних поранень, хіба що синці й подряпини, але ж вони в солоній воді, та швидко зробить свою справу, і все загоїться.