Їхніми іменами назвали київські вулиці: хто такі Пріцак, Чикаленко та інші?

Зустрінемося на каву на Чикаленка та поїдемо на Оболонь проспектом Володимира Івасюка? Мешканець Києва, який виїхав із нього п’ять років тому і з тих пір не слідкував за перейменуванням вулиць, мабуть, повністю розгубився би від такої пропозиції.

Топографічне переродження Києва – результат процесу дерусифікації, внаслідок якого з 2022 року вже перейменували понад 350 вулиць. У назв столичних вулиць зникли імена радянських маршалів та генералів СРСР. Натомість з’явилися вулиця Мрії (яка натякає на той самий найбільший український літак), вулиця Бахчисарайська, Чорних Запорожців, активіста Романа Ратушного і поета Гліба Бабіча, які загинули, захищаючи Україну.

Насправді процес дерусифікації вулиць столиці розпочався ще у 2014 році. З часів Майдану і до великої війни перейменували більше 400 вулиць. Саме в цей період Московська площа стає Деміївською, а Ленінградська – Дарницькою, проспекти Московський та Ватутіна – Степана Бандери та Романа Шухевича.

Деякі перейменування вражають чи то дотепністю, чи то кмітливістю підходу. До прикладу, вулицю радянського партійного діяча Олександра Щербакова на Нивках назвали на честь науковця і дослідника українського народного мистецтва Олександра Щербаківського. Проспект Маяковського став проспектом Червоної Калини, а вулиця Марини Цвєтаєвої стала гордо носити ім’я української художниці авангардистки Олександри Екстер. Багато де повертають історичні назви – так площа Перемоги знову стала Галицькою, як і називалася два століття тому.

Насправді повернення до історичних назв частково розпочалося в Києві ще на початку 90-х. Саме тоді звана в радянські часи Красна площа на Подолі знову стала Контрактовою. Наступною була вулиця Червоноармійська, яка в 2011 знову стала Великою Васильківською.

Відмова від радянської та російської топоніміки спонукала киян звернутися до власної культури та історії, перевідкриваючи її, зокрема через назви вулиць. Про деякі постаті української культури, на честь яких названі київські вулиці – в нашому матеріалі.

Проспект Миколи Бажана

Цей великий проспект на лівому березі Дніпра проклали у 80-х роках. Після смерті Миколи Бажана у 1983 році, письменника, який в радянські часи заслужив собі славу класика соцреалізму, проспекту одразу присвоїли його ім’я.

У 2015 році вулицю хотіли перейменувати на Дарницький проспект. Утім, громадськість не підтримала цю ідею, а літературознавці та експерти почали говорити, що Бажан – великий поет, а не лише партійний функціонер.

«Бажан – відомий класик, але ми не знаємо ні його біографії, ні творчості», – розповідала літературознавиця Віра Агєєва на презентації нетипової біографії українського класика у 2018 році. – «Серед таких великих письменників, як Рильський, Бажан, не було поетів радянських за переконаннями. Бажан завжди носив маску, але близькі знали його справжнього».

Батько партійного функціонера Бажана під час визвольних змагань за українську державу 1917-21 років був на боці петлюрівців, а не на боці Червоної армії. Як багато поетів, які пережили репресії тридцятих, до того як стати класиком соцреалізму, Бажан був частиною авангарду, товаришував з Михайлем Семенком, Ґео Шкурупієм та іншими передовими поетами того часу.

У 20-х роках у цих трьох поетів навіть вийшов спільний збірник «Зустріч на перехресній станції» з обкладинкою Володимира Татліна. Назву книзі дало однойменне оповідання Бажана з підзаголовком «Розмова трьох». Це історія зустрічі на пропахлій вугільним димом залізничній станції друзів-письменників: лідера українського футуризму Михайля Семенка та його найближчих послідовників – Гео Шкурупія і Миколи Бажана.

Микола Бажан завжди був під’єднаний до європейського контексту, без якого себе не уявляв. Коли він не мав змоги писати вірші за власним смаком, то брався до перекладу. Ще одним його великим проєктом була Українська радянська енциклопедія, відновлення якої Бажан добився серед руїн 1944 року.

«Якби не Бажан, ми б не були енциклопедичним народом. І таких, на перших погляд, дрібних речей у його біографії багато. Коли виходив двотомник Бажана, його назвали “Політ крізь бурю”, і це найточніше визначення його життя. Політ крізь бурю – це розрахунок із страхами 1937 року», – зазначає Віра Агєєва.

Саме Бажан одним із перших ставить питання про реабілітацію засуджених в 30-х роках діячів. Він також пише ствердну рецензію на поему Ліни Костенко «Маруся Чурай», яка мала всі шанси не пройти радянську цензуру в кінці 70-х років.

Микола Бажан працював на благо соцреалізму, але на благо української літератури він теж попрацював, зауважив в одній зі своїх лекцій літературознавець Євгеній Стасіневич. Як писала Віра Агєєва, він лише кілька років не дожив до того, щоб побачити на вулицях Києва той самий український стяг, під яким воював його батько.

«Залишаючи вулицю Бажана, ми наголошуємо, що в українській літературі є сильна поезія, навіть у найстрашніші тоталітарні часи», — наполягає літературознавець і письменник Ростислав Семків.

Вулиця Володимира Антоновича

Символом української визвольної революції двацятих, за яку боровся батько Бажана, для багатьох є Михайло Грушевський, чий пам’ятник стоїть неподалік університету Шевченка. Всього за квартал від монумента бере початок вулиця, названа на честь вчителя Грушевського, – історика, археолога, етнографа Володимира Антоновича. Саме Антоновича вчені вважають творцем професійної української історії.

У XIX столітті Володимир Антонович був тією постаттю, яка відновила життя української ідеї в тотально зросійщеному просторі імперії. Він був одним із організаторів Київської громади – просвітницької організації української інтелігенції. Саме її роботу забороняв Емський указ 1976 року. Громадівці натомість продовжують справу Кирило-Мефодіївського братства, деякі учасники якого на момент створення організації повертаються з заслання.

«Володимир Антонович приймає українську ідентичність, ба більше, виходячи зі спольщеного роду він повертається до української ідентичності. Він друг Тадея Рильського, батька Миколи Рильського, Олени Пчілки. Всі вони входять до української інтелігенції, яка працює над тим, щоб українство жило»

У 1861 році Антонович з однодумцями відправляються в довгу експедицію Україною, з якої він повертається з ідеєю хлопоманства, що передбачала зближення з народом. Реалізовувалася вона в тому, що самі громадівці та їхні діти ходили в українському народному вбранні і розмовляли на вулиці українською мовою, ставили вистави за українськими п’єсами та віддавали перевагу домашньому навчанню, аби уникнути колоніального імперського дискурсу шкільної програми. Своїми поглядами громадівці дратували як поляків, так і росіян.

В умовах тотальних заборон знаходив непрості способи досліджувати історію. До прикладу, він працював в Тимчасовій комісії з розгляду давніх актів при Київському університеті, де видавали журнали, пам’ятки, вивчали рукописи, літописи, археологічні знахідки тощо. Це давало йому безпосередній доступ до історичних джерел.

Упродовж 1973-1976 років Антонович очолював Південно-західний відділ Російського географічного товариства, члени якого проводили статистичні та географічні дослідження. Така робота створювала реальну можливість для дослідження України. Йому вдалося реалізувати перепису населення Києва, завдяки якому стало зрозуміло, що значна частина киян таки вважає українську мову рідною.

Саме у відповідь на діяльність цього товариства Російська імперія видала Емський указ, який забороняв українську мову в більшості сфер життя і зводив її використання до побутового вжитку.

Антонович був тією людиною, яка в умовах існування України між двома імперіями, доводив, що українці – це нація, яка має право на власну державність. Переважна частина людей часу Антоновича не могли навіть мислити якусь українську суб’єктність.

Вулиця Братства тарасівців

Братство Тарасівців, створене наприкінці XIX століття, було свого роду наступником просвітницької справи Громади. На його честь у Києві перейменували колишню вулицю Декабристів на Харківському масиві. Локацію обрали не випадково – до 1893 року центром діяльності Братства був Харків.

У 1891 році група української молоді збирається у Каневі на могилі Кобзаря і присягає «бути вірними заповітам Шевченка та Україні», якої навіть фактично на той момент не існувало. Серед цих молодих людей були такі відомі діячі як Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Вороний тощо.

«Виходить так, що вулицю названу на честь українського політичного товариства ми замінили на честь українського політичного товариства», – розповідає Тиміш Мартиненко-Кушлянський, який є членом київської комісії з найменування.

Після розгрому осередку Тарасівців у Харкові до 1895 року осередки Братства Тарасівців існували в десятку містах України, зокрема в Києві, Одесі, Чернігові, Полтаві.

Дух діяльності «тарасівців» Михайло Коцюбинський описує у казці «Хо». Гурток молодих, сміливих, запальних людей на місці корчми відкриває школу, а в селі відкриває ощадну касу та лікарню, де лікар видає «популярний виклад гігієни для селян» – звісно, що українською мовою.

До початку XX століття переважна більшість осередків Братства були розгромлені, а багатьох відправили в заслання в Сибір та російські в’язниці.

Виходець із Братства Тарасівців Микола Міхновський у 1900 році заснув першу на території Наддніпрянської України політичну партію – Революційну українську партію (РУП). У Харкові він вперше виступив із публічною промовою, де як юрист обґрунтував можливість створення самостійною української держави.

«Кирило-Мефодіївське братство, Київська громада і, зрештою, Братство Тарасівців – це послідовні стадії розвитку української політичної системи в умовах тотальної заборони», – зауважує Ростислав Семків.

Вулиця Євгена Чикаленка

«Усі можуть любити Україну до глибини душі, а ти спробуй її любити до глибини своєї кишені», – ця відома фраза Євгена Чикаленка досить точно відображає його роль в історії та культурі України.

Громадський діяч, агроном і землевласник Чикаленко – один із найзаможніших людей тогочасної України, який став одним із найвідоміших українських меценатів кінця XIX-початку XX століття. На його честь у Києві переймували вулицю Пушкінську.

Ставши успішним агрономом, Чикаленко ділиться своїми рецептами організації сільського господарства у книжці «Розмова про сільське господарство». В умовах тотальної заборони «малоросійського нарєчія» влада в Петербурзі дозволила Чикаленкові випустити брошуру українською мовою. Саме вона була зрозумілою українським селянам, для яких, власне, книжка була написана і серед яких безкоштовно поширювалася.

Чикаленко розумів – національної ідеї не буде без національної культури, і тому взявся підтримувати українських письменників – Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського.

Він фінансував газети «Рада» і «Громадська думка», які стають центрами суспільно-політичної консолідації. Саме на його гроші видали в Києві «Словарь української мови» Бориса Грінченка — найповніший і лексикографічно найдосконаліший український словник того часу.

Євген Чикаленко – мотор київського літературного життя початку XX століття, а його перевидані нещодавно щоденники і спогади достеменно описують дух його епохи, вважає Ростислав Семків.

Вулиця Омеляна Пріцака

Тоді як Микола Бажан в людожерські часи ховався за маскою партійного функціонера, український історик, сходознавець і філолог Омелян Пріцак вибрав інший шлях вижити – еміграцію. Вступ до лав Червоної армії під час Другої Світової приводить його в німецький полон, а згодом – до США. Цей його вибір допоміг зберігати і підтримувати українську культуру в еміграції.

Вулицею українського історика, учня Агатангела Кримського, сходознавця та поліглота Омеляна Пріцака з 2022 року можна прогулятися поблизу Академмістечка в Києві.

У 70-х роках XX століття Омелян Пріцак дотичний до заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету – однієї з найпотужніший українських наукових установ в еміграції.

Після того, як радянська влада відправила українського вченого Агатангела Кримського в заслання за «антирадянську агітаційну діяльність», історична наука мала змогу зберегти свою безперервність завдяки його учню Омелянові Пріцаку та його діяльності за кордоном – «у вільному світі».

Саме Омелян Пріцак подавав кандидатури Павла Тичини, Миколи Бажана, Івана Драча, Ліни Костенко на здобуття Нобелівської премії з літератури.

«Це один із таких наших гарвардських професорів, який стоять поруч із іменами Григорія Грабовича, Юрія Шереха/Шевельова, Романа Шпорлюка», – вважає Ростислав Семків.

Сьогодні в Українському науковому інституті Гарвардського університету досліджують історію України від Київської русі, Голодомору і до сучасних подій, видають десятки книг,підтримують студентів і молодих науковців, починають нові проєкти. Директор інституту – Сергій Плохій, один з найбільш авторитетних та відомих українських істориків у світі.