Неймовірні пригоди чеха в Дрогобичі більше ста років тому

Ентузіасти часто приїжджали в Дрогобич у пошуках пригод починаючи від XVIII ст. і залишали власні враження в своїх описах на папері. Проте із розвитком нафтового бізнесу у другій половині ХІХ ст. почала виходити місцева преса, яка часто публікувала враження від мандрів в своїх в спеціальних рубриках для загального ознайомлення.

Якщо мемуарні описи подорожей залишалися приватною справою родичів для читання перед каміном, то ті описи, які потрапляли в жовту пресу, були як правило добрим або поганим вироком від власних вражень мандрівкою Дрогобичем для наступних подорожувальників. Була влада міста, яка дбала про авторитет своїх готелів, доріг та тротуарів, а були можновладці в магістратах, яким попросту було все одно.

Як і в наш час, 120 років тому гості нашого міста їдучи в мандрівку до столиці «Галицької Каліфорнії» із Варшави чи Кракова, Будапешта чи Відня, Сучави чи Праги традиційно вірили, що бізнес-столиця нафтового краю – Дрогобич, це мала Каліфорнія або банківський Париж. Проте в порівнянні із чистотою відомих європейських міст, навіть у часті бургомістра Яна Нєвядомського у 1904 р. чистота щойно почала приходити в Дрогобич, як на рівні впорядкування каналізацій, центральних потоків та чистоти доріг передмість, так і на рівні банальних умов для життя з водопостачання та гігієни

Ми не можемо сьогодні судити про те, яким би мав бути Дрогобич у 1904 р., або якими мали б бути тоді жителі, оскільки ми втратили менталітет бойківського міста дуже давно. Щоправда точно можемо констатувати, що власники готелів на Площі ринок і на вулиці Стрийській – часто безсовісно ставилися до європейських мандрівників, які, наприклад, повернувшись у Чехію, вирішили написати до редакції дрогобицької газети «Самбірсьбко-Дрогобицький тижневик» власного листа із критикою умов життя для подорожувальників, а також щирими побажаннями поступу Дрогобичу і Дрогобичанам у напрямку європейськості, адже ресурси, як і тоді, так і сьогодні для цього є!

Публікуємо власний переклад з польської тексту опису подорожі Дрогобичем невідомого мандрівника із Чехії у червні 1904 р.

Враження від подорожі.
(Лист четвертий).

Мої бізнес-інтереси призвели до більш тривалих подорожей у Саксонії, Баварії та Швейцарії, відтак в мене випала нагода на більшу перерву між третім і тепер четвертим листами. Тому першу вільну хвилинку я присвячую цій темі. Не із задоволення, а з необхідного наслідку, я пишу власні враження, які містяться в сьогоднішньому листі, виходячи з тої точки зору, що кожна особа повинна виконувати свої обов’язки щодо усіх однаково і відповідально, незалежно від того, чи є виконання цього обов’язку приємним чи ні.

Це було на початку червня 1904 р. Їдучи до Трускавця на лікування, я зупинився в Самборі. Звідти в компанії давнього приятеля, який мав справи в Дрогобичі, я пообіднім потягом вирушив до Дрогобича.

На вокзалі, який за 32 роки практично не змінився в розмірах, незважаючи на рух трьох залізничних колій, що з’єднуються тут, на виході був величезний натовп, хоча пасажирів вийшло небагато.

Залізничник ніс мої пакунки: нову, добре підбиту шкіряну валізу, дорожню сумку та водонепроникний штирійський наплічник.

На щастя ми потрапили в зал. Але тут нас понесли хвилі людей, так звані «фіакри», які чекали на нас. Вони були брудні, пошарпані, смердючі і кричачи на все горло. Уже після пакувань мене впізнали як незнайомця, тобто мандрівника – «reisendera», внаслідок чого вся банда кинулася на мене, хапаючи мене за плечі, ноги і навіть за плащ-накидку, тягнучи і смикаючи на всі боки, при цьому кожен окремо вихвалявся переді мною про переваги свого універсального фіакра. Високий єврей із чорною бородою, сильніший за інших, сильним замахом вийняв кількох із них, хапнув мене за лацкани пальта, відірвав три ґудзики й крикнув мені прямо в обличчя, вигукуючи з кожним словом: «Не йди» з ним він негідник! у нього дохлі кобили, я вас візьму за 30, 20 центів!». У відповідь ми почули легіон грубих відповідей від конкурентів, криків, ударів спереду та ззаду. У тисняві мене двічі розвернуло навколо власної осі, і ми нарешті вийшли навпроти вокзалу – я опинився на свіжому повітрі, але у величезній калюжі, яка ще з 1880-х років тут стояла прямо навпроти головного входу вокзалу.

Тут я енергійно струснув п’явок, що висіли на мені, і попрямував до двокінного фіакра, який виглядав трохи краще. Швидко порозумівшись із другом, у якого не було жодного власного пакунка, я вирішив питання, з ким я поїду до міста. Переді мною стоїть слуга, вимагаючи оплати. А де пакунки? Вони вирвали з моїх рук усе це лахміття! Пояснюю наче сам собі. Дзвоню кучеру шукати пакунки. Кожна валіза чи чемодан були в різних руках, – конкуренти, бажаючи морально змусити мене піти з ними, билися за пакунки, – мій водій енергійно повернув батіг і, використовуючи «найніжніші вирази» вдячності, любові та побажань, кинувся між конкурентами. Я незабаром отримав свій багаж, але в якому стані? Обидві ручки були відірвані, замок зламаний і т. д. Протягом усієї цієї сцени я бачив поліцейського, але за стовпом. Представник місцевої влади не вважав за доцільне втручатися в щось подібне, наче байдуже. Підійшовши, ми помітили, що брат кучера, як виявилося, скористався загальним сум’яттям і посадив у вагон карети ще двох бориславських пасажирів.

Будь тобі проклятий! Подумав я собі і попросив поїхати в хороший, пристойний готель! Я аж скрикнув.

У двох готелях не було місця. Ми зупинилися перед третім у центрі міста, поруч із ринковою площею – гучна назва, але якось не дуже привабливо виглядав «швейцар» у короткому сюртуку з подертими ліктями, брудній сорочці без коміра та ще бруднішими руками. Нам нічого не залишалося, як залишитися – кучер, незважаючи на домовленість (30), вимагав 70 центів і «на пиво».

Готель повністю виправдав мої очікування, коли я побачив портьє. Меблі колись плюшеві, без поручнів або частково з поручнями, триножкий диван, шпонований, але пошкоджений стіл, шафа з дверцятами на одну петлю, завжди відкриті, бо двері були покошені. Умивальник з щербатим тазом, жалюгідна свічка в брудному мідному свічнику, залізні ліжка. Бруд, неохайність, сморід, неуважність і останні залишки колишнього комфорту в боротьбі за пріоритет. Це мій готель!!

Що це? Я кажу, будь ласка, дайте нам краще приміщення! Портьєр відповідає: Що ти хочеш? Це гарна кімната, тому що вона номер 1. Що мені було робити!? Швейцар пішов. Перевіряю ліжка. Наволочки не міняли мінімум 3 тижні, а простирадла – то справжня карта Японії!

Я натискаю на електричну кнопку раз, два, десять разів. – Ні звуку, ні подиху. Дзвінок не працює.

Гукаю, швейцар йде. Будь ласка, надішліть мені покоївку, я не можу спати в цьому ліжку.

Немає покоївки, тому я за покоївку, – відповідає він.

Бідолашний хлопець не міг зрозуміти, що моя постільна білизна недостатньо хороша. Я нарешті пояснив йому, і він пішов за новою білизною.

Вимагаю ключ від туалету. – Вам не потрібен ключ – туалет на балконі відкритий. Виходжу дивлюся. – Двері напіввідчинені, але не зачиниш і не підійдеш! Якщо ви хочете щось там зробити, ви повинні робити це з напіввідчиненими дверима навпроти вулиці і перед глядачами, які виходять з церкви. Я цього взагалі не розумію!!

Я плюнув і втішився думкою, що це лише одна ніч. Розраджував мене мій приятель. Чим ти роздратований? Так є скрізь!

Дякую тобі! У 1904 році в Європі, у місті з 26 тисячами мешканців, у центрі міста, в готелі, і в той час, коли гості Трускавця зупиняються тут щодня. Маю зазначити, що номер без обслуговування коштує 2 гульдени на день.

Хіба влада, яка видає ліцензію власнику чи орендарю готелю, не зобов’язана забезпечити, щоб люди, які платять такі отримали те, на що заслуговують? Які санітарні умови повинні бути там у жарку та дощову пору року? Раніше були поодинокі та охайні корчми, сьогодні – готелі з помпезною назвою, але в бруді можна потонути!

Дрогобич, повітове місто, школи, староство, ц. к. суд, копна канцелярія, саліни, податкова і т. д. Поруч Трускавець, який є купальним місцем, де першорядні джерела, що бажають піднятися ще вище. Далі Борислав, Східниця, де сотні тисяч вторговують за день – тут завжди наплив гостей, адже сюди приїжджає німець, француз, англієць, італієць, швед, угорець або навіть американець. Які враження бере звідси іноземець і розносить їх по світу? Як би виглядала така картина в чужому світі щодня? Хто був винен? Єдиний сумлінний спекулянт – і від цього страждає репутація міста!
В інших провінціях вони витрачають тисячі на рекламу, щоб залучити та утримати незнайомців і мандрівників, але в нашій країні немає нікого, хто б безкоштовно піклувався про те, щоб підприємець належним чином обслуговував громадськість за гроші!

Адже владі нічого не коштує час від часу суворо контролювати, не зважаючи на особу, накладати в першому випадку штраф, у другому – маленький, у другому – більший і врешті-решт погрожувати вилучити ліцензію – аби лише був порядок! У гіршому випадку кілька сотень крон було б перераховано до фонду бідних.

Я запитував місяць тому, як це так сталося, що Дрогобич страждає від цього? Мені відповіли: «У нас немає підприємливих людей з капіталом!».

Нісенітниця, шановний пане! – Ми хоч і не знаємо статистики іноземних перевезень (з реєстраційних списків ми нічого певного не дізнаємося, бо з десяти «ночівників», може, один зареєстрований), але підрахувавши, що в середньому на рік зупиняється щонайменше 10 000 мандрівників, тут явно вдвічі більше продовжують ночувати. Врешті, наприклад, якщо у напрямку до Стрия або повертаються звідти останнім потягом, якщо не має де, то явно ночує.

В інших місцях гміни з ½ мешканців мають водогони, каналізацію, лазні, трамваї, електричку, власні заводи тощо. Сама гміна без допомоги відповідних підприємців не могла б дозволити собі власний «Дрогобицький Готель», де б могли бути пристойно розміщені низькі, середні та вищі ціни, відповідно до побажань мандрівника.
З огляду на тамтешні умови, мандрівників і відповідних орендарів, які зазвичай знаходяться у Галичині, не бракувало б їх абсолютно(і не одного), більше того їх було б сто, при цьому навіть якби в Дрогобичі нікого не знайшли.

Такий готель, належним чином керований і контрольований у власних інтересах громадськості, лише сприяв би комерційному та промисловому руху, багато грошей залишилося б у місті, і репутація магістрату та гміни також виграла б. Мандрівник, який перебуває в місті навіть 24 години, є гостем міста, тому це також слід враховувати.
Але тут можна щось зробити і без муніципального капіталу, якщо громадяни вирішать, що настав час розібратися з цими негараздами.

Щодо галицьких готелів, то про зловживання концесіями та інші зловживання репутацією можна було б ще багато писати – але це шкідливо. Проте поки що обмежусь цією згадкою.

Тисячі інших мали таке ж враження. Місцевий каже: «що я буду возитися»! Десятого це навіть не хвилює, бо він звик. Це з першого погляду ображає незнайомця, але він шукає провини там, де її майже немає. Коли він довіряється місцевому жителю, отримує відповідь: о, пане, староста, ратуша, мер, гміна, поліція тощо, а потім вішають собак на всіх, хто йому не подобається. Це наша місцева політика. Я зібрав усю свою громадянську мужність, щоб написати те, що побачив і пережив, я, чужий і не чужий, від усього серця бажаю підкарпатському місту прогресу в усіх напрямках, тому відкриваю очі, але запевняю, що ні мер, ані мерія, ні поліція тут самостійно не досягнуть результату. Тут має допомогти владна добра воля мешканців і громадськість, і справи підуть на краще. Viribus unitis і не інакше.

(Далі буде інший лист)

Джерело: […X.]. Враження від подорожі. (Лист четвертий) // Самбірсько-Дрогобицький тижневик: політичний, суспільно-економічний часопис. – № 23. – 4 червня. – Дрогобич, 1905. – С. 2.

Як бачимо, часто описи 120-літньої давності нагадують нам і про сучасні негаразди повязані із сучасними преевізниками гостей міста та готельною справою. Щоправда надія на добрі зміни європейськості в Дрогобичі ще є!

Богдан ЛАЗОРАК