/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F94211c42bdf6ed0cc86da3d63efc3232.jpg)
Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина друга
А ми продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року. Мандрівку здійснив машиною Роман Купчинський з друзями, а згодом під псевдонімом Галактіон Чіпка описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Друга частина вражень на шпальтах газети була опублікована 14 жовтня 1936 року у 231 номері часопису. Першу можна почитати тут
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
ДОРОГИ
Дороги в Галичині поправляються. Це треба признати, хоч повітові виділи і тим подібна дорогова влада всеціло в чужих руках. Я чоловік справедливий і безсторонно це признаю. Але, щоб кожний міг пізнати, як було давніше, великі кусні доріг лишилися в такім стані, в якім ніколи не повинні бути а рідко коли були.
Виїхали ми з Черча на головний шлях Рогатин – Станиславів.
– Додайте ґазу! – І кричимо до шофера.
Не тільки тому, що ми втікли і можна сподіватися погоні, але й тому, що дорога як стіл і можна собі позволити.
Авто шугнуло стрілою і тільки вітер шумів нам коло вух.
“Мерцедеси” , “Лянчії”, “Штаєри“, чи інші “Паккарди” не мають що на таких дорогах робити. Автова аристократія добра до асфальтів – тут вона поломить делікатні “кости”. Зате простюх “Форд” постогне, покашляє, посапить і виїде цілий та здоровий.
За “резерватом” знову дорога як стіл.
– Ґазу! – і ми летимо на крилах бензини, як птахи.
Ще кілька слів про знаки на шляхах. Знаки ці направду гарно розмальовані, солідно виконані і глибоко вкопані. Біда тільки, що вкопані в злих місцях. Коли має бути закрут – знак на це є або на самім закруті, або (бувало й таке!) за закрутом. Коли хтось дуже розженеться, то читає осторогу… вже лежачи в рові, придушений переверненим возом.
Все це відноситься до рівних куснів дороги. Там, де дорога була вибоїста і де авто мусить їхати “нога за ногою”, знаки уставлені дуже правильно.
ГОРИ
За Станиславовом чути вже подих гір. Шлють вони на доли своє черстве повітря і чим ближче до їх підніжжя, тим те повітря черствіше. Ех! Місто моє рідне! Коханий ненаш Львове! Як дуже здалось би тобі сусідство Карпат. Скажім – коло Винник, чи Брюхович бовванілиб сині щовби Чорногори або Ґорґанів… Тоді свіже повітря наповнилоб твої – не тільки вулиці, не тільки камениці, але й салі засідань. Так нам нераз цього гірського повітря треба, а тут як повіє від Полтви-річки!… Не дивуйся провінціє, що столиця часом викине якусь штуку. Атмосфера!…
Доброю дорогою котиться авто все ближче і і ближче туди, де “наші любі зелені Карпати”. Три прикметники, поставлені колись коло Карпат – нині дещо змінилися. І не дуже наші і не дуже зелені – хіба, що любі.
Почавши від Надвірної видно вже наскільки Карпати наші і наскільки зелені.
Гуцульські хати тікають чимраз далі в гори. а на їх місце садовляться віллі вибраного і пануючого народу. На дорогах спацеровичі і прогульковці з чужою мовою на устах, а гуцулія або на показ, або на роботі. Говорить між собою по українськи, але звернутися до неї за інформаціями – відповідає по польськи. Не уявляє собі українців в авті, а хочби й уявляла собі – не вірить власним вухам. Не вірить Надвірна, не вірить Делятин, а в Яремчі нема кому уявляти собі. Там гуцул як покажеться, то його зараз фотографують. Хіба кілька возіїв і одна дві гуцулки, що цілий день по корзі лазять та на молодих літників оком закидають.
Добре, що є “Маслосоюз” – там можна дещо довідатися, розпитати і добре, що є вілля Перфецьких – там можна переночувати і перебути в милім товаристві відпочинок.
Заїзджаємо. Господарі зі своїми гостями на великім травнику коло хати. Малий Перфецький з малим Ігнатом бавляться в індіян. Стріляють з луків до старої ринки, завішеної на березі. Витаємось із домашніми і відразу записуємось до індіян. Стрілка за стрілкою летить до ціли, але ринка далі висить.
Проф. Перфецький і собі бере участь у змаганнях, але і його стріли летять пів милі від ринки.
Врешті малі хлопці соромно побивають нас, старших. І один і другий влучають у ринку.
Змагання скінчені. Змагуни в нагороду… йдуть спати, а ми в їдальні віллі ще довго-довго в ніч балакаємо, граємо “керки” та бавимося “подай далі”.
Хто був би припускав, що за два тижні наш любий господар відійде від нас на віки, що це його останні вакації серед рідні і знайомих, у наших любих, зелених Карпатах ?!
Непевне людське завтра, як погода в Галичині, звійне як кульбабин квіт…
Коли я довідався про ненадійну смерть проф. Перфецького станув мені перед очима здоровий, усміхнений, молодий духом Господар віллі Перфецьких – з яким так недавно провели ми такий гарний, такий приємний день нашої про гульки.
ВІЛЛЯ “ТОПIЖу“
Писав я колись, що до віллі Письменників і Журналістів тяжко трапити.
Але це було ще в тих часах, коли ця вілля була тільки власністю „Топіжу“, ніхто в ній не мешкав, а скарбовий уряд у Надвірній не знав що робити з екзекуціями за податок. Часи змінилися діяметрально: щороку в ній повно, а скарбовий уряд бере і бере податки, бо наше Т-во стало не тільки найліпшим платником у Надвірнянщині, але й найбільше смирним. Д-р Николайчук, покищо безплатний синдик Товариства, має з тими податками більше клопоту як з найгіршим клієнтом і щораз мусить інтервеніювати – защо дай йому Боже 100 літ і 100 тисяч.
Велика скількість літників у віллі і клопоти з податками навчили нас, а мене зокрема, знайти з зажмуреними очима дорогу до віллі. Ми без засягання язика рушили автом попри Камінь Довбуша, скрутили два рази вліво, два вправо і за пять-шість хвилин були в… сліпій вуличці. Звідтам уже було легко трапити, тим більше, що управитель віллі тов. М. Островерха показав нам дорогу, а авто вміло їхати і назад.
Ще кілька мінут альпіністки і ми знайшлися перед воротами віллі „Топіжу“, приняті сердечно управителем, мало не хлібом-сіллю.
(Продовження буде).
Галактіон ЧІПКА