Секрети випалу чорнодимленої кераміки

Під час археологічних розкопок на території Сокирянської громади Чернівецької області знаходили чимало решток гончарних виробів Трипільської та Черняхівської культур. Деякі науковці стверджують, що гончарне ремесло у цих краях зародилося ще близько чотирьох тисяч років до нашої ери, а на початку та в середині минулого століття активно розвивалося на території бесарабської частини Чернівецької області. Нині ж тут одним із небагатьох центрів гончарського ремесла вважається село Коболчин. Колись його жартома називали Горшкоградом. Місцевий майстер Іван Гончар зберігає традицію виготовлення унікальної коболчинської кераміки, яка внесена до об’єктів нематеріальної культурної спадщини. У Коболчинському музеї гончарства побував кореспондент Укрінформу.

У КОЖНІЙ ТРЕТІЙ ХАТІ МЕШКАВ ГОНЧАР

Щоб із Чернівців дістатися до села Коболчин, потрібно проїхати близько 50 кілометрів непоганою дорогою національного значення, а потім ще майже 80 кілометрів – гіршою регіональною. Уже в самому селі шлях до музею вимощений старовинною бруківкою, знайти його не важко.

Коболчинський музей гончарства розташований на території місцевої школи. Раніше у цій будівлі навчалися початкові класи, а із 2008 року облаштували справжній народний музей. Про це, зокрема, свідчать гончарні вироби на фасаді. На порозі нас зустрічає засновник та керівник музею, заслужений працівник культури України Іван Гончар. Він проводить невеличку екскурсію.

Заходимо у довгий коридор, стилізований під старовинну вулицю. Ось експозиції трьох різних господарств: хати заможного селянина-гончара, середняка і бідняка.

- Заможні селяни, які займалися гончарством, окрім посуду виготовляли ще й черепицю. Тому могли собі дозволити покрити нею хату. Інші господарства використовували для цього солому: середняки – трохи кращої якості, бідняки – гіршої. Біля експозиційної огорожі можемо бачити і предмети побуту, яким користувався той чи інший господар, – розповідає керівник музею.

Ось старовинне житло, умебльоване відповідно до періоду. В кутках і на стінах – предмети побуту, старовинний одяг. Ось старовинна пралка, піч, ваги, килими, годинники, приладдя для ткацтва, випікання хліба тощо.

- Цим ремеслом у нас в селі займалися цілі династії. Наприклад, у мене сім’я складалася із дев’яти осіб, із них було п’ять гончарів. Ось фото мого батька Гончара Івана Федоровича. Поряд – старший брат, який прожив до 92 років, біля нього ще два моїх брати, які також займалися гончарством, – продовжує розповідати майстер.

Під фотографіями – столи з гончарними виробами предків Івана Гончара. На стінах також фото інших гончарних родин села Коболчин – Горганів, Мазурів, Гонців, Грищуків та інших.

“ЖИТЕЛІ САМІ ПРИНОСИЛИ НАМ ГЛИНЯНИЙ ПОСУД”

Посеред експозиційної кімнати – довгий стіл із частиною колекції гончарних виробів. Підписаний кожен вид, період виготовлення. Звертаю увагу на посуд темного кольору з підписом «Сива Марфа».

- Ось це і є знаменита коболчинська чорнодимлена кераміка. Наше село нею й славилося. Чорного кольору вдається досягнути природним способом, без жодних домішок. Коли глиняні вироби випалюють і вони розжарюються до певної температури, набувають яскраво-червоного кольору, майстри закривають у пічці димохід. І за рахунок недопалених дров, диму та дифузії вироби отримують такий темний колір. Далі на них наносять візерунки, оздоблюють камінцями, – ділиться секретом майстер.

Його музейна колекція налічує більше тисячі гончарних виробів.

- У 1958 році я обійняв посаду завідуючого клубом. І тоді почалися розмови про створення музею, але братися за цю справу ніхто не хотів. Ну, і коли я вже вийшов на пенсію, то вирішив таки збирати колекцію та створювати музей. Щоб люди знали, що у нашому селі був осередок гончарства. Чимало виробів віднайшов у родичів, зберігав удома. А коли запустили процес створення музею, почав ходити по хатах наших селян. Майже у кожному господарстві зберігалися сімейні гончарні вироби, жителі самі приносили нам глиняний посуд, – розповідає Іван Гончар.

НАЙВАЖЧЕ – ЗАГОТОВИТИ ГЛИНУ

Більшість представлених у колекції виробів датуються серединою минулого століття. Саме тоді, у перші повоєнні роки, в Коболчині активно почало розвиватися гончарне мистецтво. Проте уже в наступні десятиліття радянська влада всіляко намагалася придушити цей розвиток. Зокрема, почали запроваджувати додаткові податки для гончарів, забороняли копати глину, розбивали гончарні круги у господарствах.

- Владі ми були невигідними. Відкривали фабрики із виготовлення посуду, а сільські гончарі становили для них велику конкуренцію. І нас почали фінансово «задавлювати». А майстрам потрібно було заробити і на сім’ю, і на тяглову силу для видобутку глини, і на глазур для змащення виробів, і на дрова для печі. А коли обклали гончарів податками, то вартість виробу стала неконкурентною, – пригадує майстер.

Керівник музею веде нас до своєї невеличкої майстерні. Тут – дві печі для випалювання гончарних виробів: одна – сучасна електрична, а інша – на дровах. Гончарний круг, біля якого – залишки глини. Неподалік на парті бачимо глиняну заготовку.

- Для мене найважчий і найтриваліший процес у виготовлені виробу – заготовка глини. Спочатку її потрібно накопати, скласти, щоб вона постояла хоча би пів року чи рік під дією вітру, води, морозу. Глину тоді легше використовувати. Потім її заносять у приміщення, змочують, складають у великі кулі, збивають молотом, щоб утрамбувати. Після цього беруть стружок для перестругування глини і починають її тонкими шарами «чесати». Якщо попадається дрібний камінець чи гілочка, їх одразу викидають. Зістругану глину знову збивають у великі кулі, замочують, дають постояти дві-три години. Менші частини перемішують руками, поки глина не стане податливою. Лише після цього майстер бере невеличкі шматочки на гончарний круг для виготовлення того чи іншого предмету, – ділиться усіма етапами процесу майстер.

Коли гончар наробить певну кількість виробів, вони мають просохнути. Наступного дня вироби потрібно фарбувати і прикрашати. Для цього використовували білу глину. Після фарбування гончарні вироби сохнуть від шести до десяти днів, перш ніж їх будуть випалювати у печі за температури до тисячі градусів за Цельсієм.

Гончарством Іван Іванович почав займатися із раннього дитинства. Спостерігав за роботою батька і братів, а коли ті вставали з-за гончарного круга, підбігав і починав ліпити. Пригадує, що сідав за роботу голим, щоб не забруднити сорочку і мама його потім не сварила.

Гончар запевняє, що глина має багато лікувальних властивостей. Раніше із неї виготовляли мазі, якими змащували хворі суглоби, загалом обмащувалися глиною для покращення здоров’я тощо. У майстра вдома майже увесь посуд – глиняний.

“ДЕ НЕ КОПНИ, СКРІЗЬ Є ГЛИНА”

Іван Гончар намагається передати свої вміння молодому поколінню. При музеї раніше функціонував гурток гончарства, у якому регулярно займалися близько 15 дітей. Але з початком епідемії коронавірусу таку діяльність припинили. Потім знову намагалися відродити гурток. Та повномасштабне вторгнення, постійні повітряні тривоги змусили майстра відмовитися від навчання дітей.

- Ми лиш починали займатися, діти замащувалися глиною – і лунала тривога. Як їх виводити в такому вигляді в укриття? Це проблема. Та й у моєму віці важко щоразу спускатися до підвалу. Тому я вирішив відмовитися поки від ідеї відновити гурток гончарства для дітей, – скаржиться Іван Гончар.

На стінах у майстерні – фотографії учнів маститого гончара. Один із них зараз проживає у Польщі, де й займається цим ремеслом. Інші учні – у Коболчині чи довколишніх селах.

Зараз Іван Гончар продовжує виробляти гончарні вироби. Раз на тиждень він їздить на ринок у Новодністровськ та продає свою продукцію. На попит не скаржиться. Каже, що люди із задоволенням купують глиняний посуд.

- А чому саме у вашому селі розвинулася традиція гончарства? – цікавлюся у співрозмовника.

- Тут є великі поклади хорошої для гончарства і податливої для ліпки глини. Наприклад, на подвір’ї цієї школи є глина, у мене вдома на подвір’ї також є глина. Та практично по всьому Коболчині є глина. Можна вийти з хати чи майстерні і накопати її стільки, скільки тобі потрібно, – запевняє керівник музею.

За його словами, перша писемна згадка про село Коболчин датується 1447 роком. І вже тоді згадувалося, що тут живуть «маститі» гончарі. Іван Іванович з однодумцями має намір видати книгу про зібрану музейну колекцію гончарних виробів. У ній будуть фотографії майстрів із короткою біографією та описом виробів.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини. Цьогоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 р., до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Наразі Національний перелік налічує понад 90 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2023 р. до переліку було додано 31 елемент, і ще чотири – за перші два місяці 2024-го. Частину цих об'єктів Україна подала на включення до списків ЮНЕСКО. Збереження культурної спадщини є дуже важливим під час війни, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Віталій Олійник, Чернівці

Фото автора