Чому варто прочитати «Лист незнайомки» — зворушливу новелу Штефана Цвайґа про нерозділене кохання

«Лист незнайомки» Штефана Цвайґа — це новела про жінку, яка все життя кохала чоловіка, не отримавши від нього бажаної взаємності.

У своєму посланні, сповненому почуттів, головна героїня розкриває перед ним переживання, що тривали з дитинства до зрілості, разом із важливими моментами, які залишилися непоміченими. Штефан Цвайґ вміло малює картину самотності жінки, її прагнень і болю, на тлі яких розгортається справжня драма. Через лист ми стаємо свідками боротьби між почуттями та реальністю, надією та розчаруванням. 

Це історія про те, як одна людина може змінити життя іншої, навіть якщо їхній зв`язок залишиться назавжди одностороннім і недосяжним.

Ми ділимося уривком з новели «Лист незнайомки» від видавництва #книголав:

Мені відомо, що це все — дитяче навіженство, гротескні перебільшення, про які я тобі розповідаю. Я мала б соромитися, та не соромлюся, адже ніколи моє кохання до тебе не було таким чистим та пристрасним, як у той час.

Годинами й днями я могла б розказувати, як тоді жила тобою, а ти майже не знав мого обличчя, бо коли я зустрічала тебе на сходах і не мала куди заховатися, то від страху перед твоїм палким поглядом завжди пробігала мимо з опущеною головою, немов людина, що кидається у воду, рятуючись від вогню. Годинами й днями я могла б згадувати ті роки, що вже давно стерлися з твоєї пам’яті, розкрити весь календар твого життя, та я не хочу набридати, не хочу мучити. Тільки ще довірю найгарніший спомин мого дитинства, — і благаю тебе не сміятися, — він ніби такий незначний, але для мене, дитини, він означав тоді безкінечність. Це сталося однієї неділі. Ти кудись поїхав, а твій слуга протискував важкі килими, які вже вибив, крізь відчинені двері квартири. Йому було важко, і, насмілившись, я підійшла до нього й запитала, чи можу допомогти.

Він здивувався, але дав свій дозвіл, відтак я побачила — з яким благоговінням, ба навіть побожною повагою! — твою квартиру зсередини, твій світ, письмовий стіл, за яким ти сидів, і на якому в блакитній кришталевій вазі стояло кілька квіток, твої шафи, картини, книги. Це був лише короткий, страдницький погляд у твоє життя, адже Йоганн, твій вірний слуга, напевне не дозволив би мені розглядати далі. Але я цим одним поглядом усотала всю атмосферу й мала поживу для своїх нескінченних снів про тебе — уві сні й наяву.

Ось ця швидкоплинна хвилина була найщасливішою у моєму дитинстві. Про неї я хотіла тобі розповісти, аби ти, той, хто мене не знає, нарешті почав розуміти, як від тебе залежало й минало одне життя. Про це я хотіла тобі розповісти — і про ще одну найстрашнішу годину, що, на жаль, була дуже близька до цієї. Як я вже казала, через тебе я забула про все, не зважала на матір, і ніхто мене не цікавив. Тож мене оминув той факт, що старший пан, купець з Інсбрука, дуже далекий швагер моєї мами, приходив усе частіше й залишався довше. Я помічала тільки те, що іноді він водив маму в театр, а я залишалася сама, і могла думати про тебе, чатувати на тебе, це було моїм найвищим, єдиним блаженством.

Ilsted. Peter Wilhelm 

Одного дня мати покликала мене до себе в кімнату з якоюсь урочистістю; вона мала до мене серйозну розмову. Я зблідла, серце зненацька заполошилося: невже вона про щось здогадалася? Найперше мені спав на думку ти, — таємниця, яка поєднувала мене зі світом. Та мати сама була вельми збентежена, ніжно поцілувала мене раз чи два (чого ніколи не робила), ми сіли на канапу, і вона нерішуче та сором’язливо почала розповідати: її родич, удівець, освідчився їй, і вона, головним чином заради мене, вирішила погодитися. Кров біля серця напружено захвилювалася, лише одна думка відізвалася зсередини, думка про тебе. 

— Але ж ми залишимося тут? — пролепетала я. 

— Ні, ми переїдемо до Інсбрука, у Фердинанда там гарна вілла. 

Далі я не чула. У мене потемніло в очах. Пізніше я дізналася, що зомліла; мати тихо розповідала вітчимові, що чекав за дверима, як я зненацька розвела руки, відсахнулася та впала, мов шматок олова.

Що відбувалося далі, як я, безпомічна дитина, опиралася їхній усемогутній волі, цього я описати не можу: від самої думки про переїзд у мене й досі тремтить рука. Я не могла зрадити своєї справжньої таємниці, тож мій спротив здавався їм лише простими норовливістю, впертістю та злостивістю.

Ніхто вже не говорив зі мною, усе відбувалося за моєю спиною. Поки я була у школі, вони готувалися до переїзду: коли поверталася додому, завжди той чи інший предмет було вже спаковано, чи продано. Я дивилася, як занепадає квартира, а з нею і моє життя, і якось, прийшовши на обід, побачила, що всі меблі вже винесли. У порожніх кімнатах стояли спаковані валізи та дві розкладачки, для мене та матері, на них ми мали провести ще одну ніч, останню, щоб завтра поїхати до Інсбрука.