Драматична історія портрета Митрополита Андрея Шептицького роботи Нестора Кисілевського

Один із кращих творів львівського скульптора Нестора Кисілевського (1909-2000) – скульптурний портрет Митрополита Андрея Шептицького, – впродовж багатьох десятиліть був цілковито незнаний в діяннях української культури, поневірявся у підвальній пилюці, захований добрими людьми від злого ока більшовицького сатрапа. І лише з воскресінням державності України цей твір чудесним способом виринув із небуття, щоб презентувати собою не тільки  величну особистість Владики Андрея, але й драматичну долю її автора.

Все почалося майже з детективної історії. В 1989-1990-х рр. з ініціативи тодішнього директора Національного музею у Львові п. Андрія Новаківського (онука відомого митця) у Художньо-меморіальному музею Олекси Новаківського проводився капітальний ремонт звільнених від мешканців трьох кімнат (для майбутніх виставкових залів) на партері та реконструкція підвальних приміщень у будинку музею по вул. Листопадового чину,11. Цей будинок (колишня т.зв. «вілла Стики») ще на початку ХХ століття закупив митрополит А.Шептицький і передав його у власність Національному музею для нужд українських художників. Сюди в 1913 році Владика запросив із Кракова на постійне проживання і творчу працю Олексу Новаківського (1872-1935).

У процесі розчистки підвальних приміщень цього будинку робітники знайшли завалене лахміттям і довголітнім порохом скульптурне погруддя невідомого, в якому працівники музею  розпізнали портрет Митрополита Андрея. Оскільки підпису автора на ньому не було, я, – тодішній  завідувач музею Новаківського, – вирішила відшукати  його після ремонту, а наразі розпорядилася накрити гіпсовий бюст і тимчасово поставити на столі однієї з пустих  ще кімнат музею.

Прийшовши  наступного дня, я з жахом виявила відсутність знахідки. На мої обурені запитання робітники-ремонтники наївно розповіли, що в час моєї відсутності віддали цей гіпсовий бюст старенькому симпатичному чоловікові, який назвався  автором цього твору і забрав його щоб  відреставрувати. Прізвища його вони не запам’ятали. Що було робити? Я постановила за усіляку ціну віднайти «крадія». Заспокоювала лише думка, що твір цей з часом обов’язково  засвітиться десь на виставках.

І, справді, невдовзі у Львівському музею історії релігії відкрилась цікава виставка портретів Митрополита роботи різних авторів. На цій виставці я несподівано (і з великим тріумфом!) побачила на столику з книжками фотографію нашого пропалого погруддя, і до того ж – з іменем автора на звороті! Це був львівський скульптор Нестор Кисілевський.

У Спілці художників я довідалась його телефон і вирішила влаштувати «крадієві» пастку: люб’язно запросила до музею порозмовляти про його творчість. На моє здивування він прийшов пунктуально в назначений час. Виявився, справді, на рідкість симпатичним старшим паном. Дуже вибачався за свій вчинок, пояснював, що забрав його, щоб розчистити, допрацювати і потім подарувати для Національного музею. Цей чоловік відразу роззброїв нас своєю  щирістю і скромністю, з нього дослівно промінювала якась особлива душевна краса, доброта і чистота серця. Від того часу він  став частим гостем в музею Новаківського. Приходячи, завжди витягав з кишені якісь подаруночки для нас– яблучка, цукерки чи горішки. Поступово під час цих візитів повідав нам історію своєї праці над знайденим скульптурним портретом митрополита Андрея і – на наше прохання, – розповів про свій життєвий шлях, який схвилював нас драматизмом його творчої долі. Сьогодні неможливо зрозуміти, чим була праця над образом Митрополита у житті  Н.Кисілевського без знання контексту усієї його творчості. Тому спробуймо, хоча б в основних рисах, оглянути його шлях у мистецтві, опираючись на записані тоді мною спогади самого художника.

Народився Нестор Кисілевський  20.09.1909 р. на Гуцульщині, у містечку Яблунів біля Косова. Походив з відомої галицької родини, його дід був священиком, парохом в селі Хлібчин, а стрийко Юліан Кисілевський – чоловіком славної в Галичині діячки жіночого емансипантського руху, редакторки часопису «Жіноча доля» у Коломиї. По закінченні початкової школи в Яблунові (1916-1924) Нестор готувався вступити до гімназії, думав стати лісником. Але стрийко Юліан, завваживши художню обдарованість юнака (який на толоках добре ліпив з глини різні фігурки) порадив йому поїхати до Коломиї і вступити до тамтешньої «Школи дерев’яного промислу».

Навчався юнак в Коломийській школі з 1924 по1928 р. на т.зв. «фігуральному відділі», на диплом вирізьбив в дереві «Гуцулку на коні» висотою 60 см. Як кращу роботу її залишили у школі. «Я завжди добре малював, особливо звірят і птахів, також добре відчував орнамент, – згадує художник, –  і студентом заробляв виготовлянням рельєфних рам. На етюди я часто їздив тоді до села Сопів, де священиком був мій родич о. М.Романовський. Там біля церкви познайомився з Владзьом Трачем, поляком, що мав закінчену Краківську академію. Він, побачивши мої етюди і рисунки, сказав, що я маю талант і порадив поїхати до Кракова на вищі студії.

У Краківській академії мистецтв я навчався (з перервою 2 роки) в 1924-1937 роках.-  певний час у проф.. Е.Віттінга, та в основному  у проф. К. Лящки, який керував в академії школою скульптури. Він вчив, що скульптура потребує максимально компактної композиції  і, бувало, нещадно зрізував у студентській роботі все зайве, так що один студент навіть від того умлів. При школі Лящки був відділ кераміки, очолений його асистентом  – емігрантом з Наддніпрянщини, Василем Требушним, полтавцем, в минулому – військовим старшиною в армії Петлюри. Я допомагав В.Требушному робити випал творів Лящки в муфельних печах і так заробляв собі на студентське життя. У його керамічній  майстерні я проводив багато часу, при тому залюбки ліпив для себе керамічні фігурки з глини, глазурував їх, випалював, а вкінці року виставляв  на студентських виставках та розпродував любителям.

Другим асистентом проф. Лящки був Броніслав Пельчарський, який викладав скульптуру в матеріалі (камені, дереві, гіпсі). Він закінчив академію в 1900 році, разом з Новаківським і виліпив його дуже добру гіпсову голову, яка стояла на полицях в коридорі академії, по дорозі до керамічної майстерні. Пригадую, в 1932 р. О.Новаківський разом із своїми учнями М.Морозом і Г.Смольським повертався із подорожі до Італії і по дорозі завернув до Кракова, міста своєї Alma Mater. Відвідав тоді майстерню свого колеги доцента Броніслава Пельчарського і разом з ним завітав до керамічної майстерні В.Требушного. Я якраз тоді вийняв з муфельної печі моїх керамічних «Коників». Новаківському вони сподобались і він купив тоді у мене цю глазуровану глиняну скульптурку.

Після трьох років навчання у Краківській академії я перервав науку і виїхав до Познаня, вступив до Художньо-промислової школи, де впродовж двох років вивчав ливарне мистецтво (в бронзі) та художню обробку металу (чеканку). Потім знову поновив науку Кракові. К.Сіхульський тоді вів у Краківській академії вечірній рисунок. Я охоче відвідував його виклади, а також ходив на лекції інших професорів – Пауча та Яроцького. Особливо я симпатизував енергійному Паучеві, він не був шовіністом, як Сіхульський,  не раз приїжджав на Бойківщину  в Осмолоду, де гостював високо в горах, на  віллі Дмитра Левицького.

У Кракові, на вул. Вісльній є українська церква св. Норберта, колишній костел, де зберігся іконостас школи Матейка. Ми, українські студенти часто там бували, проводили реставраційні роботи. Приходив туди і Юліан Березовський, студент філософського факультету, комуніст, друг Я.Галана, між іншим,чудовий декламатор творів І.Франка. Він відрекомендував мене Богданові Лепкому, як майбутнє світило. Б.Лепкий запросив нас тоді на обід до себе. Пригадую, був тоді у нього  в гостях Дамян Горняткевич, який  колекціонував українські писанки і вишивки. Пізніше ми, студенти, любили ходити до Лепкого  на цікаві розмови про мистецтво та на «на вижерки».

Я виліпив тоді в теракоті досить великих розмірів «Погруддя Б.Лепкого» (збереглась тільки його фотографія), а потім ще ліпив його рельєфну маску, яка була вмонтована у стіну  в церкві св. Норберта,  пізніше знищена. У Кракові я винаймав невеличке скульптурну майстерню на піддашю і опріч пластики малих форм багато працював у станковій скульптурі – виконав тоді в 1930-х роках на замовлення безліч портретів польської та української інтелігенції, всі вони не збереглись до сьогодні – деякі з них пропали в часі війни, інші розійшлись поміж людей, були вивезені німцями, або знищені совєтським режимом. В 1937 р. ми з товаришами поїхали до Парижа, де тоді експонувалась велика вистава скульптури. Пригадую, я тоді був вражений і захоплений величчю світової скульптури.

Коли у Станіславові було об’явлено конкурс на надгробний пам’ятник композиторові Денису Січинському, я за порадою Б.Лепкого  взяв участь у цьому конкурсі і виліпив композицію «Жінка з арфою». Мій проект був прийнятий, але через  воєнні події до його реалізації не дійшло (під час німецької окупації його виконав у матеріалі Михайло Зорій). Той пам’ятник ще за совєтів стояв на цвинтарі в Івано-Франківську, а потім щез. У Кракові я вступив до молодіжного гуртка «Зарево», що гуртував у своїх рядах українську творчу молодь з різних вузів. Членами його були, пригадую, Д.Іванцев, М.Гарасовська, М.Кміт, М.Зорій, Ю.Кульчицький, Д.Горняткевич, від 1932 р. – Я.Лукавецький. Головою «Зарева» ми обрали нашого ідейного і творчого натхненника Богдана Лепкого. У приміщенні краківської «Просвіти» ми влаштовували наші виставки. Свої керамічні фігурки і вазочки я також виставляв на виставках польських художників, зокрема, в 1939 р. на виставці Польського Товариства красних мистецтв у краківському «Палаці мистецтва».

Додамо, що свої твори Нестор Кисілевський з великим успіхом експонував і у Львові, на «Шостій виставці АНУМ» в 1935 р. Тоді один з провідних галицьких критиків Микола Голубець у своїй рецензії на виставку так відгукнувся на твори молодого мистця: «Дуже цікаво і всесторонньо дебютував молодий різьбар Нестор Кисілевський. В його гіпсових етюдах і декоративних статуетках багато безпосередности й культури. Поруч Павлося, що дебютував на виставці УТПМ-у, це нова зірка на сірому обрію нашої різьби».¹ Також Артур Ляутербах, редактор єврейської польськомовної газети «Chwila» у Львові  писав: «Особливо заслуговують на увагу маленькі емалеві плакетки Марії Дольницької та  досконалі праці в теракоті Нестора Кисілевського».²   (переклад з польської – Л.В.).. Таким чином, на своїй Батьківщині Н.Кисілевський успішно дебютував, як багатонадійний молодий талант.

Ось що розповів нам Нестор Кисілевський про історію своєї праці над скульптурним погруддям Митрополита Андрея Шептицького:\

«Ще студентом коломийської школи я  бував на Бойківщині, в Осмолоді, де мій стриєчний брат Володимир Кисілевський, в минулому випускник Лісничої академії у Відні, мав посаду старшого інженера в митрополичих добрах (лісах). Я, звичайно, приїжджав залізницею до Брошнева, а звідти через Перегінсько (це було тоді дуже бідне бойківське село) добирався вузькоторовою колією на дрезині (вагончику, т. зв. «салонкою») до Осмолоди, що знаходилась 40 кілометрів далі, високо в горах Горганах, аж під угорською границею. З Осмолоди робітники сплавляли митрополичий ліс вниз по крутих зворах до Перегінська, а потім їх різали на лісопильному заводі (тартаку») у Брошневі. Кілометр нижче, перед Осмолодою розкинулось  Підлюте, де знаходилась літня резиденція галицьких митрополитів. Була там знаменита (пізніше спалена більшовиками) кедрова палата, куди влітку на короткий відпочинок привозили Митрополита Андрея Шептицького.

Неподалік знаходився будинок для курортників (гостей митрополита), яким завідував шваґер д-ра М.Паньчишина, доктор Кривокульський, Поруч була невеличка церковка, їдальня та лазнички. Біля підніжжя гори Люта стояв пам’ятник митрополитові Сембратовичу (також знищений більшовиками). Між іншим, там, у Підлютому я ще в 1927 році вперше побачив О.Новаківського, який  був тут частим гостем митрополита Андрея. Пригадую, він сидів на мості і малював збурені під час тодішньої повені хвилі ріки Лімниці. Бачив я  у Підлютому також паню Чехович і С.Гебус-Баранецьку (ученицю Новаківського).

В 1930 році, мене, тоді другокурсника Краківської академії, брат Володимир  запросив  приїхати взимку до Осмолоди на полювання, яким я дуже захоплювався. Від того часу я щорічно приїздив на вакації до Осмолоди, там брат відпустив мені хатку, де я жив самотньо із своєю таксою. А поруч у Підлютім завжди було багато гостей зі Львова та з інших країн. В 1937 р., коли я, вже  випускник Краківської академії, в черговий раз приїхав до Осиолоди, зустрів мене під церквою після Богослуження прелат о.Ковальський, він запропонував мені ліпити портрет владики Андрея, мотивуючи тим, що Сембратовичу вже є пам’ятник у Підлютому і варто було б встановити тут також бюст А.Шептицького.

Така пропозиція була великою честю для мене і я, звичайно, з трепетом душі взявся за цю роботу. На другий тиждень, коли митрополит погодився позувати, я відразу ж змайстрував столик для ліпки, завіз глину. Мене впустили у великий зал палати і туди привезли на візочку Митрополита, «То Ви той скульптор?» – були перші слова Владики. Від того часу я кожного дня впродовж тижня працював над його портретом. Сеанси тривали по 20 – 25 хвилин. Під час моєї праці Митрополит жваво цікавився моїми планами, розпитував про Краківську академію, при тому виявляв велику обізнаність у справах українського мистецтва, був добре знайомий з професурою академії, особисто знався з польськими митцями – Паучем, Яроцьким, Сіхульським, Мегоффером та іншими.

Він сидів і все розпитував мене. Я мав вже закладену конструкцію погруддя і під час коротких сеансів, щоб не втомлювати  Митрополита, старався  передати у своїй ліпці перш за все,  найбільш характерні риси його особистості. А ліпити його було легко, бо мав дуже оригінальну зовнішність – широке монументальне обличчя, обрамлене пишним сивим волоссям і бородою. Мав сині глибокі очі, коли дивився на людину, здавалось, що рентгенує  її до глибини душі. Було в ньому щось Боже, щось, що не передає жодна з його фотографій. Виглядало, що Митрополит залишився задоволений моєю роботою. Казав, що мені конче треба поїхати до Італії, ознайомитись з класичним мистецтвом, обіцяв дати стипендію на цю поїздку. Але вибух війни перекреслив ці плани. Наразі, закінчивши ліпку з натури, я вивіз мій твір до Осмолоди, відформував його у гіпсі і забрав із собою до Кракова.\

На початку 1940-х років, у часи німецької окупації я повернувся до Львова. Сюди із Кракова я привіз свої твори і серед них – скульптурне погруддя Митрополита, думав влаштувати свою персональну виставку в організованій нещодавно у Львові Спілці Українських Образотворчих Мистців (СУОМ). Знаючи, що по смерті Новаківського (в 1935 р.) його майстерня у «палаці Стики» пустує, я орендував це приміщення, звіз туди глину, фарби, ангоби, купив бюрко, столик, два фотелі, мав намір влаштувати у підвалі керамічну майстерню. Від Новаківського тут залишився лише великий, майже під стелю трьохметровий рисунок вуглем  на стіні – підготовчий ескіз до останньої його монументальної роботи – запрестольного образу «Мати Милосердя»  для собору св. Юра у Львові.

Все на початках складалося дуже добре. Крім львівської майстерні я залишив собі маленьку робітню у Кракові, де часами також творчо працював. Влітку влаштувався єгерем (побережником) в Осмолоді, працював і жив там на старій лісничівці. Приїжджаючи до Львова, часто бував на тодішній вулиці Суворова у Купчинських (у дружини і матері Романа) привозив їм з гір гриби і провізію. Син Романа Купчинського Юрій, як і я, був мельниківцем, учасником підпільної боротьби ОУН. Під час моїх роз’їздів я постійно виконував  підпільні завдання від  мого керівництва (возив листівки та інші матеріали). У Львові на вулиці Коцюбинського знаходився Центральний відділ пропаганди мельниківців, моїм шефом був Оршан. Тоді я не здогадувався, що моя підпільна діяльність призведе до повного краху усі мої творчі плани.

У Львові відразу по війні  я дістав посаду керівника відділу скульптури в училищі прикладного мистецтва (нині – львівський  коледж ім.І.Труша), директором його був тоді Куренко. Я з великим натхненням працював там з осені до весни 1945р., і раптом довідався, що органи НКВД  цікавляться моїми документами. Я встиг попросити сторожа Процика, який мешкав на партері будинку  (нинішнього музею Новаківського), щоб він заховав моє погруддя Митрополита у пивниці. У квітні 1945 року мене арештували чекісти, відвезли на вул. Дзержинського, там мене вдарив чекіст у вухо, так що я відразу оглух.

Впродовж  7 місяців я сидів під слідством у тюрмі на Лонцького, спочатку –  у тісній камері, де було 27 чоловік, а потім – у камері-одиночці. Вдень і вночі між арештованими працювали провокатори. Серед ув’язнених пам’ятаю Вовка з Підберізець, що був в українському підпіллі, також молодого хлопця, що лежав весь синій, по-звірячому побитий так. що не міг навіть їсти. Суд відбувся у тюрмі, мені дали 10 років. Спочатку відправили до Золочівського замку, де була страшна в’язниця, я сидів там разом  з о.Черняком та дир. Коником. Звідти нас відправили зимою у вагонах-товарняках, (по 150 чоловік у вагоні) до таборів строгого режиму у Мордовії.

Там чекала всіх виснажлива робота на лісоповалі. А мені, як художникові, давали малювати лозунги тощо. У таборах спеціально змішували політичних в’язнів з бандитами, нерідко останні «розкулачували бандер», які були колишніми українськими військовими, або просто сільськими господарями. Одного разу мені наказали викупатись і повезли до Москви в стару Лефортівську тюрму, де сиділи ув’язнені за Христову віру, серед них було якось легше. Після 25 днів посадили нас кількох у чорний ворон і повезли через ліс у якийсь засекречений спецзавод при тюрмі. Був я там 4 роки, працював майстром машинного цеху. Пізніше відбував поселення в Караганді (Казахстан). Там я працював бутафором у театрі, одружився, жили ми в малесенькій кімнатці, де народився син. В 1956 році повернув з родиною до Львова. Тут застав знищеними всі мої твори, а моє ім’я – витертим із художнього життя Львова.

Майстерню Новаківського після мого арешту зайняв (разом з моїми інструментами, меблями та муфельною піччю) скульптор  І.Севера. Уламки одного із моїх знищених творів (привезений мною із Кракова скульптурний п-т Доманської,) я побачив у внутрішньому дворику майстерні. Зі мною, як і з моїми творами, не рахувались, я бідував, впродовж 16 років жив без прописки, без пенсії, повністю викреслений з історії українського мистецтва, заробляв на життя,  працюючи по чужих майстернях. Як тільки повіяло новим вітром української незалежності, я відразу взявся шукати дорогий моєму серцю скульптурний портрет Митрополита А.Шептицького. Про долю його міг знати лише сторож Процик, якому я доручив сховати цей твір. У пошуках цього Процика я завітав до музею О.Новаківського і застав там капітальний ремонт підвальних приміщень. Що було далі – Ви знаєте. Додам лише, що після допрацювання і реставрації мого твору я подарую його Національному музеєві, засновником і опікуном якого був щедрий меценат нашої культури Митрополит А.Шептицький».

Таким чином, чудом збережений портрет Владики Андрея, є нині чи не єдиним вагомим твором, що вцілів від варварського знищення мистецького спадку Нестора Кисілевського. У його долі цей твір відіграв винятково щасливу  роль: після довгих років поневірянь по Сибірських таборах та розлуки з рідним краєм він приніс мистцеві, хоч і на старості літ, повернення  доброго творчого імені та людської шани.

«Його талант з’явився на обрії мистецького життя (Галичини – Л.В.) всередині 30-х років, щедро обіцяючи блискучий успіх, – писала на початку 1990-х років  відома, вже покійна, львівська мистецтвознавець Христина Саноцька. -Тільки розправивши крила до високого злету, немов той сокіл, зранений  стрілою підступного ворога, канув у безвість забуття, щоб за пів століття знову повернутися у лави українських мистців. Примушений тоталітарним режимом на довголітнє творче мовчання, він знову зустрівся зі своєю мистецькою музою.. Це унікальний випадок в історії вітчизняного мистецтва, щоб через 50 років повернулося до мистця натхнення і щоб він продовжив працю над своїм улюбленим творм, вливаючи в нього всю силу своєї творчої енергії і життєвого  досвіду. Скульптор..вірить, що Бог буде ласкавий  до нього і дозволить завершити цей портрет і залишити його людям як кредо його власної мистецької душі»³

Завважмо, що створене Н.Кисілевським скульптурне погруддя Митрополита Андрея є одним із останніх прижиттєвих зображень Владики і має сьогодні не тільки мистецьке, але й історико-культурне значення.. Помимо характерної зовнішньої подібності мистець зумів передати в цьому творі властиву Владиці напружену роботу думки та прикметну йому внутрішню духовну велич. Мистець ліпить форму вдумливо, широкими узагальненими мазками, деяка академічна стриманість композиції поєднується тут із виразно імпресіоністичним опрацюванням пластичної форми. Відчувається, що мистець працював над цим портретом дуже старанно, з великим пієтетом. Мав намір відлити  гіпсове погруддя Митрополита Андрея у бронзі, однак через постійні матеріальні нестатки не встиг цього зробити. Сьогодні цей твір Нестора Кисілевського гідно доповнює колекцію фондових творів Національного музею у Львові, присвячених образові великого мужа Української Церкви і культури Митрополита А.Шептицького.

Любов ВОЛОШИН

Джерело: Український погляд

Література:

1.Голубець М. Шоста виставка АНУМ-у //Новий час. 1935. – Ч.12.

2. Lauterbach A. Sezon malarski we Lwowie (wystawa w Tow. Przyjac. Sztuk pieknych – Niezalezni artysci ukrainscy ANUM//Chwila.- 1935.
3. Саноцька Х. Повернення. Штрихи до портрету українського скульптора Не

стора Кисілевського //Мета. – 1993. –за 18 березня та 30 травня.