Бюджет-2025 вбиває культурні інституції так само, як російські ракети

Тема на слуху культурної спільноти вже другий тиждень. Останнє волання пробі з цього приводу звучало 25 вересня під час представлення Наглядовою радою Українського культурного фонду концепції розширення партнерств установи задля її розвитку та збереження інституційної спроможності в умовах воєнного стану. І тут відразу слід наголосити: в наших умовах різке скорочення фінансування без усяких цнотливих "або" дорівнює його припиненню. А отже, означає фактичне знищення культурних інституцій.

"Держава змушена спрямовувати значні ресурси на оборону, відновлення критичної інфраструктури, соціальну підтримку населення та економічну стабільність. У цьому контексті фінансування культури не може бути настільки достатнім, як ми всі цього бажаємо", - справедливо, між іншим, зазначила голова Наглядової ради УКФ Наталія Кривда. Але відразу додала: це зовсім не означає, що Фонд має сидіти склавши руки, не шукаючи шляхів та джерел додаткового фінансування. Бо, цитата, "культура під час війни – це наша духовна броня, без якої активні українці ризикують втратити себе".

Читайте також: Колообіг міністерств у природі, або Чому МКСК не врятує ні культуру, ні стратегічні комунікації 

З цього місця варто наголосити на двох моментах, без розуміння яких важко моделювати ситуацію бодай на рік наступний.

Момент перший: Україна перебуває в стані фактичної війни від кінця лютого 2014 року. При тому, що, як зауважив під час одного з нещодавніх інтерв`ю політолог Віктор Бобиренко, після Другої світової жодна з країн, котра починала воювати з іншою країною, офіційно війни не оголошувала. Так, були різні заяви щодо спецоперацій чи введення так званого миротворчого контингенту з метою боротьби з тероризмом чи підтримки такої боротьби (В`єтнам, Афганістан, Нагорний Карабах, Чечня тощо).

Але війна лишається війною, називають збройний конфлікт так чи ні. І саме війна дала стимул для відновлення роботи культурних інституцій, а часом і взагалі запускала їхнє творення з нуля. Зрозуміло, що 2022 рік тут вилетів. Проте запущена наприкінці 2021 року єПідтримка в застосунку "Дія", яка дозволяла витрачати 1000 гривень від держави на книжки, квитки в кіно та театри, несподівано створила для книжкової справи та кінотеатрів своєрідну подушку безпеки. Допомогла оговтатися й перезапуститися. Чому ж тоді 2025 роком раптом відіграли назад? Адже, повторюся, саме війна Росії з нами дозволила державним мужам різко поміняти пріоритети й звернути на культуру більше уваги. Що - війні кінець?

Момент другий витікає з першого. До 2014 року українські культурні інституції ледь животіли та перманентно й без успіху нарікали на хронічне недофінансування. При цьому всі гучні й помітні культурні проєкти від 1992-го по 2013 рік втілювалися або зовсім без державної підтримки, або з мінімальною. Особливо помічалося це в кіно/телевиробництві. Так, у 1990-х було якесь державне фінансування й навіть знімалися україномовні фільми, які не потрапляли в прокат. З телевізійним україномовним кіно було трошки легше, його показували по центральному телебаченню, та все одно його було дуже мало. Від 2000 року зникло й це.

Читайте також: Дороги замість захисту: на що витратять ваші податки у 2025-му?

А 2010-го кіномитці, об`єднавшись у неформальну спільноту "Українські злі", заявили про намір знімати безбюджетне кіно. Реагуючи на зменшення, а фактично – припинення навіть мінімального фінансування галузі. Щоправда, кінороби створювали переважно короткометражні стрічки, та й то швидко стерлися, бо навіть на короткий метр потрібні якісь гроші.

Підсумовуючи сказане вище, маємо дуже погану ситуацію. Поштовхом до пробудження та створення українських культурних інституцій стала кривава війна. А нова її фаза забирає фахівців із професії. Чимало митців, на жаль, уже ніколи не повернуться – віддали життя за свою країну. Тим більше різке скорочення фінансування всього, пов`язаного з культурою, є неприхованим виявом неповаги до загиблих митців. Але також до тих, хто скоро як три роки поміняв джинси на піксель. Росія руйнує українські міста й села, вцілілим мешканцям яких уже нема куди повертатися. Проте є чимало новин про те, як люди знайшли себе на новому місці й займаються улюбленою справою, не даючи війні зупинити життя.

Відтак після перемоги діячі культури, які зараз тримають зброю в руках та сидять в окопах, не матимуть навіть такого шансу повернутися до цивільного життя, в професію. Адже припинення фінансування означає руйнування інституцій та позбавлення тяглості традицій.

Візьмемо ще одну болючу тему: кіно. Минулого року з бюджету на виробництво фільмів та серіалів виділено 634,7 мільйона гривень. Не надто індустріальні кошти, але все ж таки повернуть у професію багатьох. Але на наступний рік ці витрати скорочено до 204,1 мільйона гривень. З яких на зарплати працівникам Держкіно йде 30 мільйонів, а на виробництво лишається 173 мільйони. Що по суті дорівнює нулю та маргіналізує й без того майже зруйновану галузь. Питання на засипку: чому минулого року, коли війна тривала, гроші на кіно в бюджет заклали, – а цього року раптом вирішили зекономити, хоча війна, на жаль, нікуди не поділася.

Читайте також: У час війни за ідентичність економимо на культурі

І якщо УКФ цілком здатний залучити грантові кошти на реалізацію котрихось своїх програм, з кіновиробництвом так не вийде. Хоча б тому, що дотепер майже ніколи не виходило. Були окремі приклади копродукції, але переважно в царині документального кіно і трошки фестивального. Деякі з них представлялися на міжнародних майданчиках і навіть звучали. Проте всередині країни успіху в ширшої, ніж професійна, аудиторії не мали. Якщо взагалі десь проявлялися. А отже, не мали того впливу на українців, який зазвичай має кіно в Європі, Америці, Індії та, прости, Господи, Росії.

Знову доводиться працювати на імідж своєї держави без її підтримки, як це було фактично до Революції Гідності. Скажете: працювали, крутилися – і нічого, вижили? Правильно скажете. За винятком одного: нині слово "вижити" має буквальне значення. Виживання станом на зараз означає не протягнути від зарплати до зарплати, навантажувати себе роботою й харчуватися самими макаронами. Натомість означає прожити день сьогоднішній та пережити черговий нічний обстріл. Тож у таких умовах руйнування культурних інституцій своєю державою дорівнює шкоді, яку російська ракета завдає, влучивши в українську школу, музей, бібліотеку, друкарню тощо.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.