Читаємо уривок з «Безбратньої ночі» — роману, за який авторка здобула Жіночу літературну премію 2024 року

«Безбратня ніч» В. В. Ганешанантан — роман про 16-річну Саші, яка мріє стати лікаркою. Героїня шукає свій шлях в умовах громадянської війни на Шри-Ланці та середовищі, де моральні цінності піддаються серйозному випробуванню. 

Як Саші впоратися з болем і втратами? Це повчальна та емоційна оповідь про боротьбу, віру, внутрішню силу та складнощі, з якими стикаються люди, вірні собі навіть у найтемніші часи. 

Цьогоріч за написаний роман авторка здобула Жіночу літературну премію — одну з найпрестижніших літературних нагород у Великій Британії.

Ми ділимося уривком з «Безбратньої ночі».

Наступного дня майже опівдні апа з братами вирушили на мітинг. Ніранджан спокійно попрощався з нами, але його вуста стиснулися, коли він подивився на Даялана, Сілана й Арана. Попри це, — а може, і через це, — мені хотілося теж піти. З веранди я побачила, як вийшов К. і приєднався до них. Я покликала їх, але вони не почули й не озирнулися. 

Будівля, розташована майже в самому центрі Джафни, ледь уміщувала всіх, хто прийшов. Старі й молоді, серед яких було й кілька жінок, скупчилися в коридорах та на вході та повитягували шиї, щоб розгледіти промовців з ТОФВ. Відразу за ними, позаду натовпу, а також біля сцени стояли кілька поліціянтів. Трохи віддалік від них причаївся бойовик одного з тамільських угруповань. Можливо, він був не сам. Оскільки я тоді не пішла з братами, можу розповісти лише те, що мені згодом переказували. Бойовик належав або до Тигрів звільнення Таміл-Іламу, або до НОВТІ, або до ОВТІ. Угруповання ще не почали вбивати одне одного, тому той, хто мені розповідав, не уточнив, з якого саме, — лише те, що бойовики хотіли продемонструвати перевагу над політиками. Озброєний чоловік стояв і чекав, поки перший промовець виголошував довге й нудне вступне слово, а натовп човгав, переминаючись з ноги на ногу, поглядав на годинники й перемовлявся одне з одним. Промовець, обливаючись потом і витираючи чоло хустинкою, представив іншого чоловіка, який відрекомендував іще одного, а той уже — головного гостя. Ніхто з рідні, хто це переповідав, не пам’ятає, ким був той видатний політик. Коли ця важлива людина взяла слово, бойовик звів зброю, зважуючи мету свого життя, і вистрілив.

Принаймні так я собі уявляю, як уявляла багато іншого насильства, роками живучи серед нього. Уявляю чи згадую? Я вже не певна. Утім, мені хочеться думати, що бойовик зважив мету свого життя так само, як я зважую мету власного. 

В. В. Ганешанантан

Перш ніж досягти цілі, куля просвистіла біля вуха жінки, яка стояла поряд зі стрільцем. Вона схопилася за голову й упала на підлогу. Її крик, наче камінь, що кинули в океан, розлетівся хвилями врізнобіч. Після того пострілу в неї почалися проблеми зі слухом. Куля вразила поліціянта біля сцени. Пролунав ще постріл — і впав другий поліціянт. Ще один, який стояв поряд, ступив крок уперед і звів свій пістолет, але раптом із блідим нажаханим обличчям упав на коліна, тримаючись за скривавлене плече. Він кричав іншим поліціянтам, які стояли за натовпом: «Ловіть його! Он він!». Ширилася паніка. 

Бойовик доєднався до одного з тамільських бойових угруповань, бо мріяв зробити саме такий постріл. Він переконав своїх ватажків, що впорається, — мав завзяття. Бойовик був ровесником Даялана, і колись вони грали один проти одного на матчі з крикету. Він почепив пістолет на пояс за спиною, і, подейкують, зник. 

Батько наказав братам триматися разом, але натовп кидався в різні боки: люди кричали, ухилялися від пострілів, реальних і уявних, й Аран випустив плече Ніранджана. Даялан подався вперед, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Сілан кинувся за ним, проштовхуючись крізь бурхливе море тіл. Батько кликав братів, та вони не чули його в натовпі, протягом кількох довгих жахливих хвилин. «Ніранджане! — кричав він. — Ніранджане!» Апа був високий, але не міг побачити свого найстаршого сина, найнижчого серед них усіх. 

Нарешті Ніранджан з’явився біля плеча апи. Однією рукою він тримав Сілана, іншою — Даялана. 

— Зачекайте хвилинку, не йдіть, — сказав рішуче й пірнув назад у людський океан по Арана, якого поглинала дедалі бурхливіша хвиля паніки юрби. 

Незабаром Ніранджан випірнув, тримаючи Арана за руку. 

— Забираймося звідси, — наказав. — Негайно! 

Досі перелякані, батько й брати послухали його.