/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2Fdaa8a84d6c67c6aaa3f8c68e7db0fa26.jpg)
Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина восьма
Продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Восьма частина вражень на шпальтах газети була опублікована 30 жовтня 1936 року у 245 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
НА КРАЙ СВІТА
Як легко, як швидко приходить лист із Америки. Напишеш і ще цього самого місяця дістанеш відповідь. А колиб так який Ліндберґ згодився перевезти листи літаком то за один тиждень булаб відповідь. Минулого місяця дістав я листа від Степана Левинського з Харбіну. Я сів, відписав і за місяць мав уже відповідь на відповідь.
Тому, коли пишу про їзду на край світа, то це ні Америка, ні Манджурія, а… Збруч.
Така собі невеличка річка в Европі, на українській території, а спробуй перейти її! Вже не кажу ногами, а бодай письменно!.. Роки цілі ждуть люди по обох боках Збруча на відповіди і – ждуть даремно. Їхні листи кануть як у безвість…
З Заліщик на “край світа” дві годині їзди автом, не рахуючи затримок і дефектів. Авто ввесь час суне як по шклі чудовою дорогою то понад Дністер, то розлогими полями Поділля аж до Козачівки, чи як дехто каже, до Козаччини, чи як загально відомо до Окопів св. Трійці.
Прекрасна дорога!
В глибокім ярі гріється до сонця величезний вуж-Дністер. Виблискує срібною лускою перекочуючись з боку на бік, то витягається, то ширшає, і суне в далечінь. На срібній поверхні то тут то там зелені пятна. Це острівці на Дністрі. Порослі хащами певно скривають неодно гніздо диких качок, куликів, чи гусей, а може й неодно човенце пачкаря!..
Адже по другім боці вже Румунія – край виноградів, помаранч, низької валюти і – хабарів… Колиб так хоч один з тих острівців був нічий! Лежить – наприклад – на самій середині ріки і обі держави мають до нього претенсії, а погодитися не можуть. І тому вирішили: нічий.
От переїхатиб на такий острівець, поставити там хату (на високій підмурівці!) і час до часу човенцем то сюди то туди. А дошкулить щонебудь і денебудь – човенцем назад. Може бути таке Сан-Маріно, чи Андора, то може бути і самостійний острівець на Дністрі!
На жаль, покищо всі острівці порозбирані сусідами і ні на однім не можна заснувати незалежної монархії.
НА БОЛЬШЕВИЦЬКІЙ ГРАНИЦІ
Вїзджаємо в Козачівку – назва і вигляд мешканців підтверджують переказ, що тут поселені козаки, які робили колись військову службу в твердині св. Трійці. Село чисте, хати гарні, вулиці широкі – не диво: подоляки та ще козацького роду!…
Минаємо двір. На гук мотору вибігає якась невіста на сходки ґанку, немов тільки ждала на нас. Як довідуємось пізніше спритний власник двора уладив у своїй хаті пансіон і приймає прогульковців та літників. Околиця гарна, підсоння тепле і бездощеве, купіль добра, кавуни і виноград як не галицькі то буковинські, дешевизна як звичайно в наших закутинах…
Але ми не на літнище, ні навіть на одноденний побут. Нам не цікаві обіди чи нічліги в двірськім пансіоні, ми горимо охотою побачити отой другий світ, відгороджений китайським муром вед решти Европи і всіх інших частей світа.
Перед станицею К.О.П.-у стійка здержує наше авто. Ревізія документів і запит: куди та пощо. Довідуємось, що на саму границю можна тільки під опікою якогось вояка. Підходить якась більша “риба” – старший десятник. Знову провірка документів, знову два питання: куди та тощо і заява, що тільки під опікою.
Просимо за опіку і старший десятник годиться посвятити свою особу до тієї ціли. Сідає в авто і позволяє рушити.
Крізь цікаві, старі брами, що памятають ще Козачівку як сильну твердиню, їдемо в сторону Збруча.
Докочуємось майже до самого берега.
Стоп! Висідати і дивитись, дивитись та розпитувати.
Большевицький беріг Збруча не далі як 100 кроків. Кидаю оком і бачу: на сіножатну виходять молоді люди – хлопці та дівчата і починають грати в відбиванку. Приглядаюся їм крізь далековид. Все молоде – пять хлопців, три дівчини. Xлопці в рубашках, дівчата в перкалевих яскравих суконках. Між хлопцями три семіти, між дівчатами одна гарна. Лиця всіх здорові, осмалені, усміхнені. Грають так завзято, що не звертають навіть уваги на нас. А згідно з усіми правилами людської психіки – повинні би. Подумати тільки! В іншій державі, в зовсім іншім світі гуде мотор, з авта висідають якісь буржуї, ходять, розглядаються, щось показують, а з другої сторони ніякого зацікавлення!?..
Голим оком направду заправлення не видно. Але коли подивитися крізь шкла, то неодна голова повертається на мить у нашу сторону. Тільки повертається незамітно, незначно, мов би боялася, щоб ми цього не завважили.
Ей! Панове большевики! Чи ви часом не видали таких інструкцій для своїх граничарів і їх родин?! Тяжко повірити, щоб вони були такі нецікаві з власної пильности! І чи та ціла відбиванка не є на те. щоб показати буржуазії зогнилої Европи, що в вас і народ веселий, бо наївжений ?!
Припускаю – ті, що грали в відбиванку, напевно не голодують.
Напроти Козачівки – Ісаківці. Ізза горба вистає декілька хат, а просто нас якийсь більший дім – ніби школа, ніби, приходство. Дивно, що майстри пропаґанди і режисерії дозволяють на те, щоб у такім домі були вікна дошками позабивані.
На ліво від села поля. Добре поорані і гарно управлені. Шукаю за людьми – ні духа. Виходжу на горбок і пускаю зір на друге село. Хати стоять, коло хат видно кукурудзу, але плотів нема, а на подвірях ні пса. Аж ген-ген далеко котиться фіра зі снопами. З боку йде чоловік. Фіра зближається, то й можна чимраз ліпше бачити. Чоловік у коліровій рубасі, з бородою…
– Чи є на другім боці селяни? – питаємо свого ангела-охоронителя.
– Є, але не тутешні. Українців виселили пятьдесять кільометрів углиб. Тут самі москалі.
Над самим берегом, там де Збруч вливається до Дністра – альтанка. Ціла розмальована в червоні та зелені паси.
– Чому червоні і зелені?
– Червоний колір, це їх державний, а зелений границя. Альтанка нічого собі, але… без тих “згідливих” красок.
Біля альтанки дошка до купання.
– Чи можна купатися в Збручі? – питаю старшого десятника.
– Можна, але треба вважати на границю. Можна дістати кулю.
– Від кого? Адже над берегом ні хвоста?!
– Большевицька сторожа в ямах сидить. Вона понад беріг не ходить. Але спробуйте зблизитись до їхнього берега – з місця стріляють.
ТРИ ЦАРСТВА – ОДИН НАРІД
Маєстатично котить свої води Дністер, спокійно вливається до нього Збруч. Здається, подібний образ як при уйстю Стрипи, чи Серету. Але яка страшна ріжнищя! Тут збіглися три держави, близько-близенько, тільки рукою сягнути. Три держави, три ріжні законодавства, армії і валюти, а… один нарід.
Вечоріє. Сонце позолотило румунський бік Дністра і стадо білих овечок, що пасуться на пригорбі.
– Іване-е-е! А жени вже вівці-і-і!
Голос ластівкою переплигує на наш бік.
Коло нас, на польськім боці хлопець косить траву, а дівчина кукурудзу ломить.
– Гануню! Я вже йду.
– Йди Михайле, я зараз приходжу.
На большевицькім боці ще тому кілька, може й два-три роки теж лунала така сама мова, Десь Іван кликав Михайла, або Гануня Василя.
Нині там Ґріші та Авраами, Женічки, чи Естерки. Але пятьдесять кільометрів далі…
Кавказ, Сян, Припять, Чорне Море, а ще й Тиса і Ужгород і Мукачів… Що з того! Станьте, дорогі Родимщі, на березі Збруча при його уйсті, або на горі в Карпатах на Стозі, а багато думок обсяде вашу голову, думок повчальних, але й прикрих та болючих…
Звечоріло… Треба було вертатися назад.
По дорозі до станиці К.О.П.-у розпитую опікуна про відносини на пограниччі.
– Думаю, тяжко тут людям?
– Чому? Вони мають повну свободу рухів! Але тільки до девятої вечором.
– А як є забава, весілля ?
– Ну, то мусять або кінчити, або сидіти там до раня.
– А як з надграничною полосою?
– Мусять мати при собі дозвільні карти.
За Козачівкою на горбі ще один погляд на якесь большевицьке село. Тільки з одної хати курився дим…
(Продовження буде).
Галактіон ЧІПКА