/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fa510644ce7dde55bdca40fc42612e18c.jpg)
Прем’єра на Лівому березі: колективний сон за трагедією Шекспіра
«Гамлет» мав з’явитися у Театрі драми і комедії на Лівому березі в 2022-му році. В достопам’ятному лютому актори були розподілені на ролі, почалася робота, на фасаді театру висіла афіша – Гамлет (Олександр Соколов) утримує двері потягу Київського метрополітену ніби хоче зупинити мить.
«Нам хотілося подолати стереотип, який передається від одного режисерського покоління до наступного, що «Гамлет» – це такий айсберг і цунамі одночасно. За ним було стільки поставлено, що хотілося розгледіти щось своє й розчистити шлях до тексту без сприйняття Шекспіра через чиєсь трактування», – розповідає головна режисерка театруТамара Трунова.
Команда заглиблювалася в тексти, консультувалася з відомою шекспірознавицею Майєю Гарбузюк і вже наближалася до свого «Гамлета», але… почалася війна, актриси, задіяні у виставі, тимчасово виїхали, актори – активно зайнялися волонтерством, а Володимир Кравчук (розподілений на роль Фортінбраса) пішов на фронт. Повномасштабне вторгнення підступно зупинило творчий процес на невизначений період.
Незадовго до цього Тамара Трунова перемогла на режисерському фестивалі RADAR OST (Мюнхен) і представники Гете-інституту запропонували фінансово підтримати її наступний проєкт, яким українська режисерка мала б відкривати у 2023 році фестиваль RADAR OST у Берліні. Але тоді, як і всі, вона була в такому емоційному стані, що, здається, не мала, що запропонувати. Проте, сконцентрувалася на концепції майбутньої вистави.
«Я згадала про нашого втраченого «Гамлета», не зіграного, не поставленого... Думала-думала і пішла від лінгвістичного рівня слова, адже усе «слова, слова, слова», як ми знаємо, – розповідає пані Тамара. – Просто писала на аркуші Hamlet англійською, викреслювала по літері, шукала народження нового сенсу. І довикреслювалася до того, що зрозуміла, якщо вирізати «me» – мене, то залишиться «halt», в перекладі з німецької – повна зупинка. Я люблю усілякі містичні штучки і сприйняла це як підказку – це зупинка, яка вирвала нас із того «Гамлета» і перетворилася на щось інше – на «Ha*l*t».
Далі виникла тема сну, використання якої завжди дає ефект «немагічної магії», і запропонувала частині акторів, хто був розподілений на «Гамлета», розділили досвід вистави, яка з ними не сталася, щоб вони не вигадували щось, а грали себе.
МИ ВІДЧУВАЄМО ЇЇ НЕ ЯК ЗВИЧАЙНУ ВИСТАВУ, ДЛЯ НАС ЦЕ БУВ ЩЕ Й ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНИЙ ДОСВІД – КЛІМОВА
«Процес створення «Ha*l*t» був дуже незвичний, – розповідає акторкаМарина Клімова. – Ми її навіть відчуваємо не як звичайну виставу, бо крім того, що створювали сам продукт, для нас це був ще й психотерапевтичний досвід. Початок війни, виїзди, розгубленість… Обговорювали, ділилися, і так, сцена за сценою, спліталися наші власні історії, реакції на події, які не дали тій виставі відбутися. Це було схоже на колективний сон, бо ми були в стані що робити? чи маємо ми право грати? Таке от дослідження шістьох учасників вистави, з різними проблемами, але в цілому в одному стані».
У виставі «Ha*l*t» у Тамари Трунової потрійна роль – вона й драматургиня, і режисерка, і сценографка. Говорить, що коли писала п’єсу, то фактично ставила вже виставу, бачила, як це має виглядати і як має бути зіграно.
Це – малобюджетний проєкт, команду фінансово підтримали, але велика частина коштів пішла на 20-денну резиденцію в Берліні. Там режисерка брала в акторів і акторок інтерв’ю, вони обмірковували, чи можуть взагалі дозволити собі говорити, як вони трансформувалися, як себе оцінюють, чи бачать майбутнє, чи збереглося в них право на мрію про завтрашній день, які зміни та психофізичні прояви за собою фіксують, як сплять, зрештою.
В актриси Ірини Ткаченко на самому початку вторгнення від влучання вигоріла квартира. Вона мала колекцію орхідей, які понівечені валялися в обвугленій оселі. Через цю біографічну деталь зроблено перехід у минуле, взявши до рук орхідею, героїня вперше відчуває, що щось не так, вони ніби у сні. У Марини Клімової на війні вбили рідного брата. Володимир Кравчук записував відео для «Ha*l*t» вже з окопів… Акторам справді є про що сказати з власного досвіду у цій війні.
ЧЕСТЬ АКТОРА – НЕ ПРИКИДАТИСЯ І НЕ КАЗАТИ: ВОНИ ТАМ ВОЮЮТЬ, А МИ ТУТ ВОЮЄМО – У НАС «КУЛЬТУРНИЙ ФРОНТ»
Тож, з усього тексту вистави, слів з реального «Гамлета» приблизно 10 частина. Вони звучать у перекладі Юрія Андруховича в другій частині, коли вперше з’являється Привид (про нього – далі). Актори, кожний індивідуально, працювали з монологом Гамлета, а драматургиня з їхніх напрацювань робила власні тексти, щоб вони були схожі на переклад Андруховича. Тут актори говорять про себе і від себе, намагаючись знайти правильний тон для проговорювання втрати не з позиції жертви, але чесно рефлексуючи власні переживання. Тут багато сміливого, самоіронічного.
«Честь актора в тому, щоб не прикидатися і не казати: вони там воюють, а ми тут воюємо – у нас «культурний фронт». Тому у виставі звучить багато слів, що компрометують нас самих. Наприклад, коли герой каже: «Вова пішов на фронт, щоб ми мали право грати». Це спірна історія, бо ніхто з тих, хто на фронті, не йде туди, щоб ми грали вистави! І ми спеціально вишукували, коли розмовляли, речі, з якими ми не погоджуємося. Там багато такого спеціально вкинутого, щоб спровокувати задуматися: а може треба переглянути словник, як ми говоримо про себе в цій війні?», – ділиться Тамара Трунова.
І емоційна репліка (навіть з нецензурною лайкою, яка тут абсолютно «в тему») з вуст героїні Марини Клімової: «то їдь додому, плети сітки!», взята з її реальної розмови з актором Олегом Стефаном. Режисерка «висмикнула» її і вписала у п’єсу.
У ВИСТАВІ Є ФАНТАСТИЧНА ЗА ВИКОНАННЯМ АЛЮЗІЯ НА КАРТИНУ «СЛІПИЙ ВЕДЕ СЛІПОГО»
Один яскравий персонаж з’являється майже в кінці й у нього небагато сценічного часу. І з’являється для того, щоби внести ще більший хаос у життя наших героїв… або навпаки. Він не актор, який мав грати «Гамлета», він – алюзія на шекспірівського Привида батька Гамлета.
Ефектно з’являється в жіночому вбранні, називає себе «ми» – це не чоловік і не жінка, щось ефемерне. Але це тільки зовнішній пласт. Привид приходить до людей на роздоріжжі і говорить: все рівне всьому, ти можеш бути один, але містити в собі все. На рівні філософії це звучить чудово, а на рівні життя конкретної людини на розпутті – провальна штука.
На цю роль Тамара Трунова запросила актора Віталія Салія, єдиного, хто не був раніше розподілений на «Гамлета», він став наче «агентом зі сторони» в тілі цієї вистави.
«В інтерв’ю Віталій розповів історію з дитинства, як вітчим купив йому якогось «паличника». Я почала гуглити цього «паличника» і виявилося, що він з роду примарових! І особина може розділитися на сотні й тисячі інших комах, а потім раптово знову стати однією. Це дуже накладалося на особисту історію Віталіка розділеної війною сім’ї», – каже Трунова.
І от Привид, коли його родина розбита війною, щоб не збожеволіти, вигадав, що може сам у собі мати декілька особистостей, бо чоловік настільки не зміг впоратися з втратою дружини через війну, що «підселив» її в себе: «я вже не пам’ятаю коли я була… коли я був… коли ми були». Він прийняв філософію паличника, що кожен може бути всіма. І це настільки зачаровує людей, які не знають, як жити далі, що вони йдуть за ним, за його філософією. Обходять коло за нашими спинами і виходять сліпими. Це про суспільство, не навчене критично мислити, яке сліпо вірить у якусь ідею. Це про те, як народжується фашизм, наприклад.
В Україні роль Привида виконує Дмитро Олійник, а біографічну історію, яку в Берліні створила акторка Катерина Кістень, тут грає Олена Бушевська. Щось лишилося із загальної п’єси, але індивідуальні речі змінилися, тепер Олена говорить про себе, а у Дмитра – теж власний досвід і ставлення до текстів, які він промовляє, він не просто виконавець чужої історії.
«Роль створював Віталій Салій, але в його історії я можу знайти паралелі до своєї власної, – розповів Дмитро Олійник. – Образ Привида доволі комплексно і добре пророблений у тексті, тому ми з режисеркою домовилися, що це буде літературний оригінал написаний автором, а я спробую закласти в нього власні меседжі і зробити текст своїм. Наприклад, тема розділеної сім’ї – це і моя особиста історія, вона в мені резонує».
Привид намагається структурувати все, що відбувається з героями, дати пояснення, що вони відчувають, що бачать – це сон чи це не сон? Він ніби намагається вивести їх на шлях розуміння ситуації, але заводить у ще більший хаос. І оскільки привиди знаходяться поза часом, автори роблять припущення, що ймовірно для нього це вже не перші люди, які зіштовхнулися з критичними труднощами і шукають вихід. Тому у виставі є фантастична за виконанням алюзія на картину фламандського художника періоду Ренесансу Пітера Брейгеля «Сліпий веде сліпого».
«У «Королі Лірі» є фраза: «Такий наш вік: сліпих ведуть безумці» і це, на жаль, може масштабуватися на весь світ, – додаєТрунова. – Різним суспільствам, різним державам, різним спільнотам дуже рідко щастить із тим, хто береться нас вести. В критичних ситуаціях ми схильні шукати опору в комусь іншому, а маємо самі стати дорослим. Це дуже боляче, ми всі зараз переживаємо ломку дорослішання».
ЧЕРВОНІ ЯЛИНКИ – СИМВОЛ «ОШТУЧНЕННЯ» ЛЮДИНИ, В ЯКОЇ КРИВАВО ЗАБРАЛИ ВСІ ПРАВА
Сценографія вистави доволі невибаглива – проста яскрава картинка, яка, ймовірно, має бути в організованому сновидінні: стільчики в рядок, велике крісло, акцент на симетрично розставлених червоних ялинках. Чому червоні і чому раптом саме це дерево? Дехто з глядачів угледів, що це криваві ялинки біля Кремля.
«Чудово, що виникають такі асоціації, але ми закладали трохи інше, – пояснює режисерка. – Це про «оштучнення» людини, коли у неї насильницько-криваво, терористично забираються всі права: на життя, на творчість, на професію. Ти просто втрачаєш власний сенс і вже ніколи не повернешся в той ліс, з якого тебе вирвали, як би не склалася подальша доля.
Така сценографія виникла з кількох причин, про обмежений бюджет я вже сказала, тому грандіозних планів не було. А потім, коли ми приїхали в Берлін якраз у день Різдва, я побачила дещо несподіване: зразу після свята німці викладають ялинки вздовж тротуарів, щоб їх прибрали відповідні служби. Це було шокове відчуття, тому що світ мого дитинства, – щоб ялинка стояла якомога довше, щоб аж голочки вже з неї сипалися. А тут все наскільки швидко – виконала свою роль і вже лежить за межами свята, ніби за межами життя. Мені це здалося цікавою зв’язкою з українцями, з біженцями, з акторами у нашому випадку, які мали власне коріння і професійне середовище і раптом стали штучними, червоними і лежать вздовж узбіччя. Ялинки – це вони».
А червоне крісло в сценографії органічно пов’язується з ялинками. Олег Стефан розповів, як був на якомусь закордонному фестивалі, де стояли стільці і єдине червоне крісло, в яке організатори намагалися всадовити українця, а він не дуже хотів туди сідати.
ТРУНОВА: ПЕРЕД ПРЕМ’ЄРОЮ В КИЄВІ Я ХВИЛЮВАЛАСЯ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ, НІЖ ПЕРЕД ПРЕМ’ЄРОЮ В БЕРЛІНІ
Вистава «Ha*l*t» на одну дію, глядач разом з акторами стрімко входить в їхню історію і починає захопливу мандрівку – крок за кроком від одного рівня до іншого йде нарощування внутрішніх емоцій. Бо попри те, що це сеанс колективного свідомого сновидіння, але присипляти нас не будуть. Навпаки, витягнуть з «теплої ванни», раптом хтось в ній почав розслаблятися.
Це конденсований екстракт сенсів, коли хочеться буквально зупинити дійство, ще раз переслухати «слова, слова, слова», але вистава йде далі, кидаючи нові «гачки» для роздумів. Інколи зразу не встигаєш під’єднатися до сенсів (це обов’язково наздожене після перегляду), але емоційно вони тебе одразу захоплюють. Баланс у «гойдалках» досягнуто на найвищому рівні, буквально на відстані одного «кліпу» очима – вибух сміху і в наступну секунду – холодний піт від усвідомлення жаху, про який ідеться зі сцени.
Вистава брала участь у фестивалях в Румунії, Польщі, Німеччині, де її гарно зустрічали. Але глядачам доводилося дивитися її з титрами, а це певно складніше?
«Коли я писала, то розуміла всю складність для глядача, а сприймати з субтитрами, звичайно, дуже складно, долітають якісь «уламки» сенсів. Тому особливо хвилююче і важливо було вийти на українську сцену, де більше можливостей бути почутими, трансформованими через різні досвіди глядачів», – розповідає пані Тамара.
Вона зізнається, що перед прем’єрою в Києві хвилювалася значно більше, ніж перед прем’єрою в Берліні. Адже там була інша місія – певний маніфест, а тут розумієш, що виходиш до людей, які переживають такий же досвід. Як вони це відчувають, що думають?
Марина Клімова згадує, що коли грали в Німеччині, то за реакцією відразу точно знали, скільки українців перебуває в залі, бо вони реагують відразу, відкрито, не бояться ні сміятися, ні плакати як учасники того, що бачать. Німці були більш стримані, до того ж вони ще й читали переклад, у них було декілька точок уваги. Але це безумовно дуже важливо, в різних країнах команда зустрічалася з глядачами, розповідала, щоб вони більше зрозуміли, що це вплетені біографії акторів.
ТЕАТР МАЄ БУТИ РІЗНИЙ, ГОЛОВНЕ – НЕ ЗАБУВАТИ ДЛЯ ЧОГО ВІН
Нещодавно в театрі на Лівому березі відбулася прем’єра «Отелло» (режисерка Оксана Дмітрієва), тепер – «Ha*l*t», далі буде «Король Лір» від Дмитра Захоженка. Театр продовжує шукати в класиці відповіді на виклики сьогодення?
«Зараз ми бачимо як те, до чого звикали роками, подекуди змінило сенс на протилежний, і ми маємо адаптуватися. Те саме і з театром, – каже Тамара Трунова. – Театр має бути буде різний, головне не забувати для чого він існує, усвідомлювати концептуальність, куди він рухається і про що він зараз. Ми почали говорити про війну ще з 2017-го року – з «Поганих доріг». Тоді на сценах, принаймні, київських, цього ще не було. Для мене це важливо, я відчуваю зв’язок із часом і в мене немає жодного ступору, щоб дозволити собі говорити про це з глядачем, але я можу зрозуміти й тих, кому на це потрібен час. А Шекспір – це взагалі окрема ніша, він покриває 100% будь-яких територій і аудиторій, бо дуже легко впускає в себе сучасність. Є класика, яка замкнена «ключем», яким була написана, а Шекспір абсолютно не такий – скільки його читаєш, він розпаковується й розпаковується. Наша вистава з домішками справжності того, що ми переживаємо, а він додає нам потужності. Дуже сподіваюся, що комусь ця вистава буде потрібна, бо бачу, що є відгук, люди підходять, пишуть у соцмережах. Для нас це важливо, бо акторам потрібен глядач, тим паче коли вони відчувають, що можуть бути не лише цікавими чи розважальними, а й корисними».
Любов Базів. Київ
Фото надані театром