Мовна ідентичність як засіб виживання

Бо жодної "жорсткої" українізації в нас не буде, доки влада не дасть  команди, а вона її не дасть, мені здається, ніколи, хіба що прийдуть дійсно проукраїнські сили. А це неможливо в країні, що історично розділена на дві частини з абсолютно протилежними ідеологічними платформами. Тому ніхто й не вірить, що ми зможемо навіть у середньому майбутньому здихатись московщини за таких, як то кажуть, розкладів, бо жодна політична сила не хоче стати самогубцем. 

Граблі "лагідної" українізації наставили вже достатньо ґуль на лобі, а нам ще доведеться після перемоги заново інтегрувати окуповані території, про що навіть страшно й думати. Там уже підросло покоління, в якому нема ні краплі нічого українського, разом з українськими селами випалено навіть коріння. Територія новітнього  мовного та етнічного геноциду. 

Ми повинні нарешті стати реалістами, хоча віра творить дива.

Я живу загалом  у комфортному мовному середовищі, в іншому просто б не вижила. Бог дає людині стільки, скільки вона може витримати. Для української письменниці інше середовище просто смертельне, чи у східному, чи у західному напрямку. Я пригадую, як вже після 2014 року побувала на книжковому форумі в Запоріжжі. Навіть у заповіднику "Хортиця" все було винятково російською мовою, а про вулицю взагалі мовчу – вона  вороже дихала мені в спину. 

Читайте також:Постріл у майбутнє

До мене підійшла жінка, родом з Львівщини, яка живе вже тут  багато років, і зізналась, що не те що не звикла за 30 років, а й більше не витримує. У неї були сльози на очах, вона прийшла послухати навіть той мізер української мови, який можна було почути на нібито проукраїнському заході, де продавались українські книги й виступали українські письменники. А тут її сім’я і їй нема куди повертатись. І ця жінка почувала себе ще більш самотньою на нібито  святі української книги. Як дитина, що дивитися з холодної темної вулиці на різдвяну ялинку, яку завтра розберуть і викинуть на смітник. Мусимо визнати, що українська діаспора в Україні існує. У Чернігові вона чесно про це говорить: "Ми — діаспора". І розмовляє зі своїми дітьми російською. Як і всюди, окрім по той бік Збруча. Задля соціалізації, бо так "какось лєгче"

Масштаби зросійщення просто разючі. І косметичні ремонти тут не зарадять. Як і штрафи чи вибачення в Інстаграмі. Чи милі сповіді тих, хто свідомо перейшов на українську. Їх насправді дуже мало і дехто це робить задля піару, бо за першої ж нагоді дають відкат. Левова частка укрсучліту створюється людьми, які знають українську мову дуже поверхово, в яких відсутнє мовне чуття. Те саме можна сказати й про редакторів, і мову преси. Дехто просто наймає  перекладачів для текстів, якщо може собі це дозволити, а те, що відбувається з правописом, здатне довести порядного філолога до інфаркту. 

Звісно, зараз на кону саме існування України, навіть не держави, а України в просторі й часі, в умовах запеклого інформаційного протистояння напівправд, бо правда — це істина, болюча, не завжди приємна.

Так, я розумію, що ситуація потрохи змінюється, а опір зростає. Але чи  українці  усвідомлюють, що в мовному питанні все ще керуються більше інстинктом, аніж здоровим глуздом. Інстинктом виживання. Одні намагаються вберегти українську ідентичність, основою якої є мова, а не територія. Інші бояться втратити совкову (малоросійську) ідентичність, основою якої є імперська мова. 

Мета одна – вижити там, де домінує та чи інша мова. На соціальному (економічному), а зараз на фізичному рівні, бо війна може закінчитися втратою української державності. Це змушує їх до сплесків агресії, що теж є проявом інстинкту виживання. В перших — це намагання зберегти націю, в других – зберегти звичне комфортне підданство. 

Читайте також:Зближення з історією

Спершу мені здавалось, що вперта російськомовність  постраждалих українських громадян на тлі нелюдських злочинів московського агресора – це прояв стокгольмського синдрому, але я помилялась. За всім оцим стоїть недовіра до власної держави, всіх інституцій влади, які не здатні елементарно захистити своїх громадян. І ця недовіра об’єднує обидві групи по сей і по той бік умовного  Збруча. Але як казав колись польський філософ Ян Кот: "Не важливо, що  з нами зробили – важливо, що ми зробили з тим, що з нами зробили".  Влітку 1941 року енкаведисти вели дві колони в’язнів. Перша колона спитала конвоїра: "Куди нас ведуть?" " На роботу", - відповів той.

Друга колона спитала те саме. Конвоїр відповів: "На смерть". Перша колона була знищена. А друга розбіглася і більшість в’язнів врятувалася.  Спрацював не інстинкт, а раціо.  Тут же ми маємо справу з ірраціональним, яке легко піддається маніпуляціям і пропаганді. Але з одного боку є опертя на свій власний народ, а  з другого – на сильніший інший народ. 

Як це не прикро, саме російськомовні малороси-біженці  приносять у країни притулку "рускій мір", що вже геть ірраціонально і ще більше викликає недовіру до української держави,   вже у третьої сторони. Але то вже інша проблема, від якої влада взагалі дистанціювалась. Що чужа, що наша.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку:Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.