/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F4178646fdffb646d66a3c7e9843d5be3.jpg)
Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина десята
Сьогодні ми завершуємо подорож Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Завершальна частина вражень на шпальтах газети була опублікована 15 листопада 1936 року у 259 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
НА КРИЛАХ ВІТРУ
На розлогих нивах гуляє вітер. Десь у видолинку присіло село, десь у балці сховався хутір. Кинеш оком у далечінь – ген-ген на обрію синіє щось ніби великанський мур. Дивишся і не знаєш; чи це дрімає хмара як заснований сизою мрякою ліс, чи це мріє ліс як нависла над обрієм хмара?…
А так, довкола поля і поля. Має куди гуляти вітер! То й гуляє майже кожного дня: зимою понад білі пустарі, весною й осіню понад непролазні болота, літом понад золото хлібів. Гуляє і несе з собою чутки, вістки та поголоски – від села до села, від хутора до хутора.
Тоді, як ми проїздили Поділлям, розносив дві жидівські історії і хоч наше авто рвало як бистрий кінь – дігнав нас, переповів їх і полинув на радощах далі…
ДБАЙЛИВА ВАРТА
В однім селі якийсь парубчак чи може молодий господар погрозив місцевому жидові:
– Ти думаєш, що ми тебе не викуримо з села!
Жид наробив крику, збіглися одновірці і додумались: “Хочуть нас спалити”. А додумавшись до того пішли до староства на скаргу: так і так – кажуть – “спалити нас нахвалюються”.
І просили старосту взяти їх під опіку і в оборону перед селом.
– Згоримо колись; пане старосто, разом з нашими дітьми. Рятуйте льояльних горожан!
І староство рушило на рятунок.
Одного дня пішов наказ до команди постерунку, другого дня комендант постерунку пішов до солтиса, третього солтис назначив варту коло жидівських хат, а четвертого вже була варта.
Помучені цілоденною працею селяни не хотіли звалювати цілонічної варти на одних і тих самих. Село велике, кільканацять жидівських хат розкинулось по цілому селі – за тяжко на одну варту. Тому поділили ніч на чотири зміни. Що дві години – як у війську.
Перша варта прийшла і почала урядувати.
Застукала до першої хати:
– Мошку! Мошку! Ти спиш?
– Сплю. Або що?
– Нічого. Ми прийшли сказати, що вартуємо. Спи, спи…
І йшли далі.
– Аврумку! Спиш?
– Спав, але вже не сплю. Чи може що сталося?
– Ні, нічого. Можеш спати, ми вартуємо.
Обійшовши отак усіх і повідомивши про свою приявність, кінчили варту, а на їх місце приходила нова партія.
– Мошку! Мошку!!! Мошку, чуєш!?
– Що такого?
– Можеш спати спокійно, ми вартуємо.
По тижневі пішли жиди до староства просити, щоби скасував варту, бо село вже непокоїлося.
– Не можу, бо не маю ще офіціяльних реляцій! – відповів староста.
І варта тревала далі.
Чи треває ще досі – не знаю, бо подільський вітер не забігає аж до Львова.
БИЧОК ЧИ ГУСАК?
Не знаю, чи читали підгаєцькі євреї Руданського. Може читали, може тільки чули, а може те, що опишу, таке типове для них, що повторюється на всіх українських землях майже в тім самім виді. Цікаво тільки, чи ще довго буде повторюватись!?….
Купував жид бичка в самого солтиса. Громада невеличка, далеко від почти, міста і битих шляхів, то й солтис не багато відбіг від загального рівня мудрости громадян. А дотого – як покаже приклад – був дуже податний на суґестію, гіпнозу чи як то на селі кажуть: легко було пустити йому тумана.
Жид давав за бичка дуже мало, солтис жадав дуже багато, слово по слові – посварилися.
– Ти, Йойна, даєш тільки що за гусака. Перекинься на гендель курми, де тобі худобою торгувати.
Йойна тяжко образився і заприсяг пімсту.
За тиждень переказує до солтиса: “Приведи бичка, якось погодимось”.
Солтис зрадів і особисто повів бичка до міста.
Станув з ним під хатою торговця і жде.
Врешті виходить Йойна:
– Ну, де той бичок?
– А ось, не бачиш?!
– То бичок?!… Таж то гусак!
– Здурів жид. На теля каже гусак.
– То ви, пане солтис, щось не теє… Може вас хто наврочив, може яка нечиста сила…
– Ігі! Сказився нехрист! Який же то гусак?
– Та ось, не бачите? Що ви? З мене хоче те дурня робити?… Я гусьми не гендлюю.
І пішов собі до хати.
А тут підходить другий, третій, десятий жид і кожний:
– Що хочете, ґаздо, за гусака?
Солтис їх спершу палкою гнав, потім тільки спльовував, а далі сам почав придивлятися до бичка: може справді він добре не бачить, або яка мара теля підміняла. Кліпав очима, стрясав головою, але гусака таки не бачив.
Вкінці, як пятьдесятий жид запитав скільки хоче за того гусака, кропнув бідного бичка палкою і тюпцем побіг до дому. Здається, як тільки пригнався на своє подвіря, то перше питання до жінки було:
– Стара! Кажи: чи то бичок чи гусак?
Не вірив би я в ту цілу історію, колиб мій інформатор не подавав назвищ і людей і місцевостей та дати цього сеансу.
РЕВЕЛЄРСИ
В останніх часах дуже багато пишеться і говориться про ревелєрсів. Я сам з приємністю слухаю як вони наслідують музичні інструменти, подібно як тепер музичні інструменти наслідують людську гортанку. Виступає у Львові симпатичний ансамбль ревелєрсів “Евгена”, чую нераз у радіо “Хур Дана”, то й думаю собі: Чому не піти на ревелєрсів якогось там нашого “Ойдана”, що написав на своїх афішах: “Небувале!”, “Нечуване!”, “Настрій!”, “Фінезія!”… Трохи мене дивувала програма “Крилець, крилець”, “Гуляли, гуляли”, “Задзвенімо”, “Стрілецькі пісні”… Все це речі хорові – зовсім не під ревелєрсовий стиль. Але йду.
Саля битком набита. Ревелєрси, сензація!
Виходять у… вишиваних сорочках як Котківці. Поставали за філярами і починають. Рівень – кепського провінціонального хору, дарма, що провідник у великих окулярах.
Мало що чути, ще менше видно.
От я підчас передишки йду до них з просьбою:
– Панове, будь ласка, підступіть ближче бо вас не видно.
Великі окуляри подивилися на мене як жид на злий застав:
– Ми приїхали тут не для світляних ефектів, а для слухових.
Я вклонився і відійшов.
Після одної з точок зімліла на салі одна пані. Зчинився рух, люди кинулись рятувати, і проф. Богдан Лепкий пішов до ревелєрсів:
– Перервіть, панове, на хвилю. Пані зімліла.
Великі окуляри знову блиснули:
– Перерва буде тоді, як назначено.
І Богдан Лепкий вернувся з нічим на місце.
А “ревелєрси” співали далі і то так, що серце скомліло як катований пес.
Колиб чужинець був на їх виступі – напевно записав би в своїм деннику: “Українці – народ без слуху, без голосу і без виховання”. Це останнє може булоб трохи несправедливе, бо між “ревелєрсами” могли бути і чемні хлопці. Але: від голови риба… В тім випадку від їх провідника.
Що одно можна подивляти, то незвичайну відвагу цих молодих людей. Сіли до поїзду, заїхали в Рогатин, чи Черче і дають концерт. А що там щось одно, друге, чи навіть усе не “кляпує” – це така дрібничка, що не варто й згадувати.
Ревелєрси – гарна річ, відвага – добра річ. але все повинно мати міру, хоч би як треба було комусь грошей!…
СВЯТО ЛЕПКИХ
Радійте, Ш. Читачі! Отсє вже останній раз бачите такий заголовок. До речі кажучи – він зовсім невідповідний, але тому, що нинішний фейлєтон належить ще до автового циклю, я підтягнув його під спільну рубрику.
На “свято Лепких” їхав я з Черча трохи черчанським візком, трохи державною залізницею, а трохи жуківським драбинястим возом. Після півтори тисячі кільометрів, зроблених на мягких подушках авта, така зміна не була прикра. З їздою – так як з їжею: навіть найліпший торт проїсться і чоловік зрадіє на вид кусня разового хліба.
До Жукова на “свято Лепких” вибрались ми досвіта, бо треба було рахуватись і з розкладом поїздів і з програмою свята. Сизі мряки закутали Рогатин і луки довкола нього в грубу але холодну перину, що морозила нас, невиспаних, до кости. Зате ранок привитав нас ласкавим сонцем і безхмарною синявою та відігрів заковязлі кінчили.
Їхали ми в трьох: Богдан Лепкий, Лев Лепкий і вище підписаний.
Щороку від 35 літ обходить село Жуків память свого колишнього пароха о. Сильвестра Лепкого – батька Богдана і Льва – святочною панахидою. Неодна буря перейшла над селом, неодин раз змінялися парохи села, камінний хрест на могилі вже мохом поростає, напис на гробі “тихесенько Сатурн стирає”, а Жуків не забув за того, що віддав йому своє серце. Сходиться на давну могилу і Жуків і околиця, і той, що памятає пан отця Сильвестра і той, що тільки чув про нього.
Цього року в 35-ліття смерти свого пароха рішили жуківці зробити свято і його великому синові – Богданові. Адже в писаннях Богдана Лепкого стільки жуківських людей, стільки жуківських звичаїв, стільки жуківської околиці… При нагоді панахиди за батька подякують синові…
На двірці в Гиновичах ждали непроглядні маси народу: попереду делегації і хори, а далі квітник дівчат і ліс мужчин. Перевага барвистих народніх одягів багатотисячної товпи грала до раннього сонця як усипаний квітами луг на весну. Богданові Лепкому передають хліб, сіль і китицю квітів, саджають на вимощений, килимом критий господарський віз і проводять до Жукова.
Хто з письменників не зазнав прикрощів у своєму житті. І від видавців і від критиків і від самого життя. Не з добром пройшла йому неодна днина, не з медом була неодна чаша. Але, коли котрий пережив, чи переживе таку хвилю як цього року Богдан Лепкий у Жукові, то ця хвиля зарівняє неодин карб у його чуткім серці.
Село й села прийшли і щиро та сердечно витали письменника. Дякували йому за його письменницький труд для них і для таких самих, як вони. Який радісний обяв поступу нашого села, який наявний доказ розуміння ваги літератури в найширших верствах народу.
При вступі до села привітальна брама, а коло неї старий сивий селянин – голова місцевої читальні. Витає щирим, простим, але яким гарним і яким – о, львівські промовці! – коротким словом.
А під церквою місцевий священник, один з наслідників о. Сильвестра, віддає честь творчій праці Богдана Лепкого.
А після того святочна відправа в жуківській церкві.
Бував я по всіх усюдах великої нашої України, але далебі такого положення церкви і приходства не бачив. Високий земний горб, на ньому церковця в вінку старих дерев, перед нею майдан, з боку приходство, а в долі на сіножатях Золота Липа, як химерно покручена стяжка. А ген-ген шлях попід гору як білий пояс. Хто їде в село, чи поза село, – видно як на долоні.
Уявляю собі, як тут було, коли стояла ще стара, деревляна хата, з обовязковим ґанком і виноградником коло нього, а перед хатою шуміли вечірню думу старі смереки. Нині зі старої хати тільки слід, а зі смерек тільки пні. Новий будинок мурований, але без ніякого пляну, робить вражіння почтового уряду, станиці поліції, або поганої читальні.
Після відправи похід на цвинтар, до могили о. Сильвестра. Пільною доріжкою, йде під гору аж ген до прекрасного гаю, що служить жуківцям за кладовище. Великий білий хрест на середині цього гаю – місце вічного спочинку о. Сильвестра Лепкого. Трицятьпять літ як він помер, але білий хрест так само знаний околиці, так само люблений і шанований Жуковом як була людина, що під ним лежить. “Со святими упокой”… направду зі святими, коли так довго світла память гніздиться в серцях людей…
А потім академія – в честь помершого батька і живучого сина, під голубим небом, на тлі старих лип і ще старшої церковці. Промови, співи, деклямації, а по кожній точці всі очі звертаються в сторону то білого хреста батька на цвинтарі, то сивої голови сина, що засів на почеснім місці.
На кінець Богдан Лепкий промовив до своїх односельчан. Молитовна тиша лягла на тисячну товпу, а поетові рвався голос від зворушення як золота пряжа від вітру. Згадував молоді літа, випаровував соняшні дні в ріднім Жукові і дякував односельчанам за память…
На майдані столи в підкову. Це громада Жуків гостити буде хлібом-сіллю гостей і односельчан.
Гурток молоді з сусіднього села щось нараджується. Падають якісь палкі слова, вискакують понад голови руки. Врешті цілий гурт іде на приходство. За хвилю викочують бочки з пивом і розбивають. “Свято без алькоголю!” – заявляють твердо.
В порядку! Але…
– Чи не ліпше, хлопці, булоб це пиво відпродати купцеві навіть з опустом, а гроші на “Рідну Школу”?…
– Справді! – каже котрийсь. – Шкода, що ми про це не подумали.
Мені здається, що це характеристичний образець. Інтенція добра, підклад ідейний, тільки ще трохи пляну і застанови!…
Пиво не помогло б, а тепер не пошкодило святочному настроєві.
За великі столи засіли перші ґазди, а ґаздині послугували їм. Варт було видіти, як усе справно йшло, як без гомону і затримки подавали страви, зміняли посуду. По ґаздах засіли ґаздині, по ґаздинях парубоцтво, а щойно на кінці дівчата. Як бачимо на селі порядок трохи інакший як у місті, але жінота не думає ображуватись ні зміняти його. Так воно було тому тисячу літ – чому не має бути нині!
Розмови за столом ріжні, залежно хто засідав: ґазди про заграничну політику і войну, ґаздині про ріжні події звязані з родиною Лепких, парубоцтво про нашу внутрішню політику, а дівчата про нинішнє свято. А все те спокійно, не перебиваючи другому, не докидаючи за багато. Кожний по порядку, немов під проводом предсідника.
А тим предсідником було для них нині – “Свято Лепких“…
(Кінець).
Галактіон ЧІПКА