Уроки наснаги

Інфлюенсерка, амбасадорка ментального здоров’я, громадська діячка, авторка популярних youtube-проєктів, зіркова телеведуча — приватне та професійне життя Маші Єфросиніної завжди під пильним наглядом. Про зворотний бік медалі цього життя розпитала Соня Забуга.

Ми зустрічаємось наступного ранку після запису public talk Маші з Софі Грегуар-Трюдо в рамках ELLE Active Forum, модераторкою якого була запрошена наша героїня. Вона багато говорить про те, якою неймовірною виявилась Софі, про її феноменальну здатність заглиблюватись у стан людини, з якою вона спілкується. А я ловлю себе на думці, що наша ідея провести публічні розмови на тему ментального здоров’я саме в такому складі виявилась абсолютно вірною. Адже саме жінки, які присвячують своє життя іншим, краще за будь-кого здатні  порозумітися та віднайти спільні теми для бесіди. 
Проте свою розмову з Машею мені хотілося присвятити не стільки її проєктам, що нині часто висвітлюються в публічній площині, скільки її почуттям і пориванням, з якими ці проєкти створюються та переживаються самою героїнею. А ще, мабуть, поговорити про найголовніше сьогодні — про війну та родину. Якби хтось запитав про лейтмотив цього інтерв’ю, то для Маші це, безумовно, її кохана людина. Але мені насамперед хочеться присвятити цю бесіду самій Єфросиніній — жінці, яка чекає свого чоловіка з фронту, виховує дітей, заповзято працює та надихає інших.  

Соня Забуга Проєкти, якими ти опікуєшся від 2014 року — чи то фандрайзингові кампанії, чи то випуски на YouTube, — майже всі присвячені непростим особис­тим історіям. Ти бачила та пропустила крізь себе багато людських страждань. Чи не виробляється з часом певний імунітет до формату такої діяльності, якщо взагалі коректно використати саме це визначення в контексті проєктів підтримки ментального здоров’я, котрими ти опікуєшся? Адже люди, які присвячують своє життя іншим, апріорі не можуть сприймати байдуже чужий біль. Як із цим пораєшся ти? 
Маша Єфросиніна  У 2014 році, коли я вперше оприлюднила допис про гуманітарну допомогу для дітей і жінок зі Сходу, напевно, вперше відчула, що існую попри проблеми, пов’язані з реалізацією моїх телевізійних проєктів, які, скажу відверто, періодично ставали причиною моєї невпевненості та психологічних травм, що з ними за віком і браком досвіду я просто не могла достатньою мірою впоратись. Але ця зміна пріоритету на допомогу іншим «розпакувала» те, як можуть підживлювати добрі справи. І від того моменту мій фокус не на стражданні, а на результаті — я бачу, як змінюються долі, як змінюються стани, як люди виходять з аб’юзивних стосунків (коли йдеться про домашнє насильство) та вибудовують нові. Я бачу, як три тисячі жінок, які потрапили до таборів «Незламна мама» в дуже складному психоемоційному стані, а дехто з них буквально на порозі суїциду, почали нове життя. Нам надходять листи, що вони закохалися, знайшли роботу, що  бачать своє майбутнє, що відбудували зруйноване житло, хочуть започаткувати свою волонтерську організацію. Я бачу результати! Це моя справа, яка від 2014 року надає нового сенсу моєму життю. Я існую, відчуваю фізично і ментально свій контур, відчуваю ефективність своїх дій у країні, яку обрала. 

С. З. Це чудова відповідь, коли бачиш реальні результати своїх ідей та вчинків. 
М. Є. І це моя єдина відповідь, як варто використовувати свою популярність. Сьогодні я добре знаю всі її прояви — від зіркової хвороби, шаленої втоми, депресії, страшенних апатій і розладів до неймовірного тріумфу та випадків, коли у тебе в натовпі
зрізають пасмо волосся на пам’ять. 

С. З. Такі собі  побічні ефекти публічності, про які ніхто навіть не замислюється...
М. Є. Сьогодні я можу собі дозволити говорити про побічний ефект і не боятися бути нудною, тому що точно знаю: я вибрала вектор у вітальну сферу, де попри успіх чи падіння в кар’єрі я завжди керую своїм життям, адже роблю реальну справу завдяки своїй публічності. Моє життя тепер тут.

С. З. Під час свого діалогу з Софі Грегуар-Трюдо ти спитала її про емпатію: це дар чи прокляття? А як би ти сама відповіла на це питання?  
М. Є. Моя відповідь — дар. Але потрібна велика робота, щоб вміти цим керувати. Емпатія для мене — це вміння розкрити людину на інтерв’ю, відчувати людей у професійній і соціальній діяльності, налаштовувати зв’язки,  комунікаційні конструкції, які потім призводять до величезних результатів у роботі. Але водночас емпатія — це й про вразливість. Під час вчорашньої розмови з Софі про свої психологічні розлади (одна з тем обговорення. — Прим. ред.) я  віддала їй свою вразливість. А зараз через тебе віддаю свою вразливість вашим читачам. Але чи боюся я, що хтось її зганьбить? Сьогодні вже ні. Бо провела гігантську роботу, щоб виплекати в собі опору із впевненості. Проте емпатія без впевненості та вміння відчувати свою внутрішню силу — це прокляття. Але водночас емпатія — це ще й інтуїція. Протягом війни я дала собі слово прислухатися до інтуїції, не зраджувати її. Більшість ключових рішень, що донині тримають мене в нормі, в дії, в русі, прийняті інтуїтивно. 

Досвід дає внутрішню опору, яка вгамовує страхи.

С. З. Будувати життя на свій власний розсуд — таким, яким ти сама його бачиш, не зважати на обставини, на людей, на кліше, розповсюджені в суспільстві, — це розкіш? 
М. Є.  Коли мені виповнилося сорок, я плакала дві доби. Чомусь далися взнаки всі мої страхи. Почала міркувати над тим, чому у зрілому віці ніхто не пускає собі кулю в лоб (усміхається). Люди просто живуть далі, подорожують, закохуються, щасливі. Купезна купа книжок пише про те, як у п’ятдесят, навіть у шістдесят років можна відкрити для себе світ. Мабуть, природа, Всесвіт, вищі сили так все вибудували, що людині до певного віку дається досвід і розуміння цінностей життя. Що дев’яносто відсотків халеп і проблем, які раніше здавалися кінцем життя, були звичайними негараздами, буденними перепонами, котрі можна пережити. Для всього, що відбувається, завжди існує пояснення. Досвід дає величезну внутрішню опору, що вгамовує страхи, більшість з яких впевнено можна назвати наївними. Мій досвід сьогодні базується на дослідженні людських історій, сценаріїв життя, літератури, яку я прочитала. Коли сприймати кризові ситуації як уроки в житті, можна вийти набагато сильнішим. 

С. З. Наразі ти повертаєшся до публічних зустрічей зі своєю аудиторією. Проте спілкуєшся не тільки з українками в Україні, а й практикуєш зустрічі з жінками, які опинилися за її межами, які не можуть повернутися чи вагаються щодо свого повернення. З якими проблемами приходить до тебе саме ця аудиторія? Які в них страхи, побоювання? 
М. Є. Головна тема — це почуття провини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в ті перші жахливі дні у всіх було абсолютно зрозуміле почуття страху за дитину через невизначеність того, що трапиться далі. Рішення поїхати було інстинктивним і зрозумілим. Невизначеність того, що відбуватиметься далі, вважається одним із найтяжчих випробувань для психіки людини. У стані страху війни та страху за дітей ця невизначеність була просто атомною для психіки жінок. Пройшло два з половиною роки. Діти пішли до садочків, до шкіл. Сьогодні більшість цих дітей уже розмовляють мовою країни, де живуть. Ці школи й садочки стали для них рідними. Якщо у 2022 році в тих, хто поїхав, було почуття провини плюс розпач, то сьогодні приблизно усереднено це звучить так: «Я прийняла рішення, що не повернуся». Вони не кажуть, чому саме. Багато хто вирішив залишитись заради дитини. Одні знайшли роботу, другі закохалися, треті вийшли заміж, а є ті, кому просто немає куди повертатися, бо їх будинки та міста стерті з лиця землі. Є розлучення, насправді дуже багато розлучень. Досліджувала статистику — вона невтішна. І дуже великий відсоток розлучень стався через відстань. Пари, які роз’їхалися і до сьогодні живуть на відстані, переважно це стоп-відносини. Чоловіки не можуть зрозуміти, чому жінка не повертається. Підсвідомо це приховане почуття провини. Але запити до мене звучать так: скажіть, я маю на це право, я маю право на своє життя? 

С. З. Це щось на кшталт того, що прагнуть отримати індульгенцію? 
М. Є. Дуже багато жінок перебувають у ментальному занедбанні. Вони розуміють, що принесли себе особисто в жертву дитині. Проти чого я виступала та виступаю завжди. Я бачу, як багатьом нелегко мене слухати. Я постійно наголошую на тому, що потрібно обирати себе. Так, війна страшна, клята, терористична, але зараз — час та останній шанс обрати себе: пріоритезувати, змінитись, вичавити на поверхню все те, що в собі придушували. Тому сьогодні я так зосереджена на стабілізації ментальних станів. Насправді після таких зустрічей я завжди отримую купу листів зі словами: «Візит до вас був останньою краплею прийняти рішення, бо я вагалася», «Дякую, я багато чого переосмислила». І я цьому дуже радію. 

Коли я бачу, як змінюються людські долі на краще, це неабияк надихає.

Щодо мене, то в Україну мене повернули мої громадянські та жіночі інстинкти, попри те, що мені тут досить важко і Сашко все ще ніяк не може адаптуватися. Ми з Тимуром почали говорити одразу, що мені фізично важко без нього жити. А він казав: повертайся. Ми зробили це. Ми постійно комунікували. Я розуміла: якщо цього не робитиму, то втрачу родину. Я це розуміла. 

С. З. Нещодавно я ще раз подивилася випуск «Квиток на Марс» із Тимуром. Там було питання про одержимість війною, яка виникає у деяких чоловіків. Здається, що ця нова одержимість, коли вже виникла, завжди залишиться з чоловіком, який ухвалив рішення піти на війну. І це дуже вразило. А як війна змінила ваші подружні стосунки?
М. Є. Мені важко відповісти. Я нічого не пишу на цю тему в себе у соцмережах, хоча мій директ просто розривається від запитів дати пораду. Якщо говорити о́бразами, то це як неймовірне захоплення та гордість, що тримають за руку страх, розпач і жах. Ці речі йдуть поруч. Наші стосунки з Тимуром наразі дістали з шафи та підсвітили, на мій погляд,  все прекрасне, що ми побудували. Саме на це ми сьогодні й спираємося. Я нічим не відрізняюся від жінок, які чекають. Війна — це неймовірна втома від того, що Тимура постійно немає. Фізично це дуже важко. Я жінка тактильна, люблю ласку, увагу, і Тимур завжди мені їх давав. Уже два з половиною роки, коли засинаю, рефлекторно прий­маю позу, до якої звикло моє тіло, коли Тимур був поруч. Сплю в його футболках, перекладаю його речі. Іноді, коли займаюсь якимись справами, щойно подумаю про Тимура, можу розплакатись.
Мій чоловік мене захищає й любить. Це відкрило неймовірний простір для нових відтінків, яких донедавна не було у наших відносинах, — листувань із сексуальним присмаком у чатах (усміхається). Іноді Тимур може дозволити відкоркувати пляшечку пива та подзвонити мені по відеозв’язку, і у нас відбувається романтична вечеря. А якось, коли він приїхав на пару днів додому, нас запросили на день народження. Тимур одягнувся в цивільне і виглядав таким красивим і сексуальним, хоча весь час натякав, як йому незручно, та наступного дня знову натягнув одяг захисного кольору. 
У дні, коли чоловіку вдається бувати вдома, я неймовірно щаслива. Мені хочеться повністю в нього зануритись. Хоча водночас це важкі дні. Постійно дзвонять кілька телефонів, Тимур увесь час у розмовах, багато вночі. Ходить по квартирі та працює. Кожен раз, коли бачу свого чоловіка, відчуваю, що він людина, яка реалізує свою жагу захистити родину, захистити мене, відчути себе й у собі свою силу, зокрема соціальну. Неймовірно ним пишаюсь! 

Я нічим не відрізняюсь від жінок, які чекають. Війна — це неймовірна втома від того, що Тимура постійно немає поруч.

С. З. Діти — ще одна тема, яка під час війни спричиняє особливі емоції.
М. Є. Ми з Тимуром прийняли рішення, що маємо самі займатися нашими дітьми. Звісно, Сашко переживає. Я видаляю в нього на телефоні телеграм-канали, де він читає та переказує мені новини: «Мамо, сьогодні був обстріл у Запоріжжі, а тато в нас на Запорізькому напрямку. Я подзвоню татові». Він питає мене, що буде, якщо тата поранять? А що буде, якщо тата вб’ють? Коли Тимур буває вдома, прошу його поговорити із Сашком про те, що сина хвилює. І Тимур завжди знаходить слова, аби заспокоїти його. У мене ці розмови зазвичай викликають сльози. Незважаючи на свою відкритість і бажання допомагати іншим, я все ще почуваюся дуже незахищеною. 

С. З. Розуміння реалій: жіноче та чоловіче ставлення до них зазвичай теж різне?
М. Є. І в мене тут однозначна відповідь. Реалії, якими їх бачить мій чоловік, мені подобаються більше, ніж моя версія, що на сьогоднішній день набагато песимістичніша. Я всім раджу поспілкуватись з Тимуркою (усміхається). Попри те, що він не здатен змінити картину, йому вдається змінити сприйняття ситуації. Позиція Тимура — все, що ми наразі переживаємо, все заради побудови нової країни. Ми є свідками історичного періоду, живемо в часи, коли маємо унікальну можливість зробити щось круте для наших дітей. Улюблене слово Тимура  — впораємося. До сьогодні дожили — й далі доживемо. Він не говорить про те, коли все скінчиться. Він просто транслює свою позицію, своє ставлення до цього. І мені це подобається.

С. З. Що для тебе сьогодні найважливіше у житті? 
М. Є. Не зламатися. Я дуже добре усвідомлюю свою відповідальність у справі, якою опікуюсь. Відповідальність — серйозне навантаження. Я дуже крихка психічно у точці переживань за Сашка, який все ще не може адаптуватися. Мені важливо не зламатися як матері, що себе звинувачує, хоча й робить все, аби син відчував себе в безпеці. Але найважливіше — не зламатися як жінці. Як одна з головних пропагандисток ментального здоров’я  маю зауважити: тримати своє здоров’я — це громадянський обов’язок.  А нам треба триматися. 

фото АНЯ ІКОННІКОВА