Бренду Poustovit виповнюється 25 років

Коли йдеться про Poustovit, цифра 25 тут виключно офіційна, адже все почалося набагато раніше. У 1994 році — перша колекція на фестивалі Alta Moda. У 1996-му — фестиваль In Vogue у Вільнюсі, потім два роки роботи в Парижі для Daniel Hechter, повернення додому, аж поки у червні 1998 року не стався запуск власного бренду. Згадувати з Лілією Пустовіт часи, коли все тільки починалось — це ніби занурюватися в окремий всесвіт. Адже народження власної компанії співпало з першими кроками модної індустрії в Україні. Зустрічі з інсайдерами світу моди, перші покази, мрії та амбіції... Філіжанка запашної кави в Cafe Charlotte, де відбувається наша бесіда з Лілією, яку українське видання ELLE чотири рази відзначало нагородою ELLE Style Awards, налаштовує на довгу розмову.

фото Андрій Давидовський, Elle, 2009 р.

Віх було чимало. Одна з доленосних, безумовно, — паризька сторінка та робота в Домі Daniel Hechter. Талановитий та амбітний, один із п’ятисот найбагатших людей Франції, Даніель Ештер особисто запросив Пустовіт одразу після її перемоги у Вільнюсі приєднатись до його креативної команди. Звісно, це шанс, яким варто було скористатись. У Парижі, де вона знімала студію поруч з музеєм д`Орсе, із зарплатнею у двадцять тисяч франків (на той момент близько трьох тисяч доларів. — Прим. ред.), життя вирувало на повну, адже все найцікавіше було попереду.

С. З. Ти могла би бути мільйонеркою!
Л. П. Так, Соню! (Усміхається.) Але вісімсот доларів я сплачувала тільки за комунальні послуги, за свій привілей жити в самісінькому центрі. Однак усе виходило плюс-мінус розумно. Мені тоді дуже допоміг мій досвід у Центрі моди «Екста», де я працювала одразу після інституту. Знала, як це буває, коли на виробництві влаштовують «художні ради». Уяви: сидять виробники, виходить модель, показують черговий лук, а виробник каже: «Ми цей комір не виготовимо» (усміхається).

С. З. А потім баєр каже: «Ми це не продамо».
Л. П. Так, те ж саме було і в Ештера. Йому належала велика мережа магазинів по всій Франції, і звідти кожен місяць до нас на примірки
приїжджали баєри, різні постачальники —
ґудзиків, блискавок, тканини...

С. З. Якою була паризька атмосфера, що сформувала тебе певним чином як професіонала?
Л. П. Надзвичайно творча! Я потоваришувала з британцем Майклом Герцем — він, як і я,
обіймав посаду головного стиліста Hechter. Решта колег у жіночому відділі були французи — парижани, батьки яких жили в родових замках. Нас, експатів, на вихідні вони до себе не запрошували. Тож робочі стосунки складались нормально, але справжньої дружби не було. А от з англійцями навпаки. Саме Майкл привів мене в бутик Comme des Garçons, де я відкрила для себе моду японців. А от бельгійців я вже знала на той момент і захоплювалася ними. У мене була колега Сара — головна дизайнерка чоловічого відділу Hechter. Пам’ятаю, як побачила її одного разу у взутті, що здалося мені нереально гарним. А вона каже: «Це Prada, хіба не знаєш?» (Усміхається.) І справді, на той момент, коли я приїхала до Парижа, ми всі були трохи відірвані від світу — без інтернету й інстаграму. Журнали доводилось купувати в готелі «Київська Русь» — там мешкало багато іноземців і був єдиний кіоск, де продавали закордонні Vogue та ELLE. Однак у ті ж самі роки я щодня дізнавалась і відкривала для себе все нове. У 1996–97-х уже відчувався певний прорив. Пам’ятаю, як дивилась вдома «Танцюристку в темряві» Ларса фон Трієра. А до того — у Парижі на величезних екранах Trainspotting («На голці»). Стає прикро, коли згадую сприйняття України іноземцями в ті роки. Якось під час мого перебування в Парижі я пішла на оперу Джорджа Гершвіна «Поргі та Бесс». Сиджу в театрі, а мене під час світської бесіди французи питають, звідки я. Ось і відповіла: звідки й Шевченко, тобто Андрій Шевченко...

С. З. А я, до речі, казала ще про Чорнобиль… Переважна більшість іноземців навіть на початку XXI століття не розуміли, де знаходиться Україна і що це за загадкова держава. А безцеремонні напряму питали, де ми знаходимося, і дуже дивувалися, коли відповідала, що від Парижа до Києва всього три години літаком. «Так близько?!» — спантеличено реагували вони (усміхається).
Л. П. Тоді кожен день йшло навчання. Пам’ятаєш, як ми ходили з тобою на покази prêt-à-porter та haute couture? Не так уже й багато було показів насправді.

С. З. І тоді голосно звучали класичні французькі імена: Ніна Річчі, Крістіан Лакруа, Тед Лапідус... І ми згадуємо з тобою часи, коли вищим пілотажем вважалося попрацювати на гучне ім’я. Ти пройшла цю школу: розкажи, коли в тебе відбувся перехід від роботи на інший бренд до створення свого власного?
Л. П. Саме Ештер покладав на мене великі надії, бо бачив мене у Вільнюсі: йому дуже сподобалась моя колекція, представлена на конкурсі. Він хотів зробити певний рефреш, але був уже в поважному віці. Можливо, йому забракло сил та енергії. Проте саме Ештер дав мені багато можливостей: я робила цікаві ескізи, хоча більшість з них так і залишились на папері. Ясна річ, я ж могла б шукати іншу роботу в Парижі, але багато українців радили мерщій повертатися додому і створювати власний бренд. Та я й сама відчувала себе потрібною вдома. Я людина-розповсюджувач прогресивних ідей. Для мене було вкрай важливим все те, що я отримала, аби транслювати цей багаж знань далі. Відчувала необхідність щось змінювати, бо побачила разючий контраст: там стиль, там класно одягнені люди, а в нас на вулицях все зовсім по-іншому.

С. З. Отже, ти усвідомила своє покликання модного просвітництва, так би мовити.
Л. П. Мені пощастило сприйняти вчасно свою місію. Це так драйвило, що я взагалі ні про що інше не думала. Я завжди прагнула бути першою і зробити якомога скоріше все, що замислила. Тоді, наприкінці 1990-х, розуміла, що дуже потрібна в Україні.

Фотосесія Elle, 2014 р.

С. З. Тож удома ти стала диктувати правила модної гри, спробувала себе у ролі геймченджера.
Л. П. Просто збагнула, що ходити з моїм новим портфоліо по різних модних домах уже не хочу, а волію створювати своє. Коли повернулась до Києва, одразу пішла до Михайла Вороніна, і ми буквально за кілька тижнів зробили чоловічу колекцію. Якщо пам’ятаєш мій перший показ на Сезонах моди 1997 року, там були і чоловіча, і жіноча колекції. А також саме в цей період з’явилась ще одна моя робота — чорно-біла. Я тоді неабияк надихнулася бельгійцем Дрісом Ван Нотеном і теж хотіла зробити щось маскулінне — як альтернативу стилю хлопців, які вдягалися на один кшталт: у двобортні жакети з квадратними плечима. Аж тут Сергій Бизов саме розпочав кампанію з організації Ukrainian Fashion Week.

С. З. Я б сказала, Бизов започаткував кампанію з нашої модної європеїзації. Він активно досліджував покази, і я навіть пам’ятаю певні елементи копіпастингу. Наприклад, дефіле Christian Dior у чорній залі — ось вам і в Україні показ у чорній залі (усміхається).
Л. П. Трохи настрою з шоу Gucci, трохи з Dior... Іноді добре подивитися на щось класне, наснажитись цим і народити своє. Ukrainian Fashion Week було відкриттям нової історії для нас. Я не один раз про це розповідала в різних інтерв’ю. Саме наш з тобою друг Сергій Бизов виплекав ідею створити Український тиждень моди. Він привів мене до Ірини Данилевської. Пам’ятаю, як ми писали лист до Французького синдикату моди. Думали, що вони нам мають дати дозвіл проводити Ukrainian Fashion Week, та палко бажали офіційного статусу. Це були класні часи, коли багато речей ми робили вперше.
Саме Сергій Бизов витяг мене з «Ексти». Навесні 1998 року ми вже провели перший показ, а потім до мене звернулась Тетяна Львівна Ярошенко з Nota Bene (компанія-постачальник тканин. — Прим. ред.). Тоді й було створено бренд NB Poustovit. Добре пам’ятаю, як влітку 1998 року ми разом поїхали до Італії на закупівлю вовни й шовку, щоб зробити першу колекцію. Наш альянс тривав до 2007 року.

фото Stephan Lisowski, фотосесія ELLE STYLE AWARDS, 2018 р.

С. З. Тож від того моменту розпочалося абсолютно самостійне плавання?
Л. П. Напевно, так. Коли є партнери, є тил — це одна історія. Коли ти залишаєшся сама собі господинею, постають нові виклики. Перший час я була і бухгалтеркою, і прибиральницею. В мене був свій конструктор і лише три майстри. Олексій Сай намалював наш логотип. Тоді я вже мала декілька класних клієнток, які не боялися, а пишалися носити українське. Серед них Марина Осика та Настя Катеринчук, яка мене дуже підтримувала вже з першої колекції.

С. З. А які колекції для тебе найяскравіші, найпам’ятніші?
Л. П. Для мене кожна з них — це завжди досвід, що його я перед тим отримала, або якісь подорожі, емоції, котрі я вкрай гостро відчула. Період після Франції був морально непростим для мене. Врятували сахаджа-йога та регулярні відвідини Індії. Ця дивовижна країна зі своїми традиціями, практиками й музикою настільки вплинула на мене, що на одному з моїх шоу виступали суфійські співаки.
Якщо й далі пригадувати знакові покази, то в мене завдяки Nota Bene склалося багато цікавих контактів і спільних проєктів. Наприклад, колекції, створені за підтримки Swarovski, з якими ми добре потоваришували. Пам’ятаєш масивні намиста та туфлі на підборах із каменів Swarovski?
Окрема тема — українські традиції, що увій-шли в мою творчість. Пригадую, як вперше потрапила в Косів! Ця подорож до Карпат багато чого змінила. Ми жили в родині, де чоловік працював зі шкірою, — робив сумки, пояси, череси, а його сестра ткала. Їхній двоюрідний брат майстерно виробляв металеві речі. Ще один брат вирізав писанки. Мене все настільки вразило, що в 2002 році я зробила цілу колекцію з українським акцентом. А за кілька років стався Майдан. Ми з моїми друзями з Косова всі разом там були. Напевне, саме Косів допоміг осягнути, що таке українська ідентичність. У нас вже тоді намагалися її забрати.
А ще варто зазначити період digital print та масайську колекцію, яка народилася після відвідин Кенії. Ну і, звісно, вкрай важливою особисто для мене стала моя співпраця з генієм сучасного живопису Павлом Маковим.

С. З. Це дійсно був прецедент — перша спільна робота модного бренду із сучасним українським митцем.
Л. П. Вона виявилася дуже успішною. Ми з Павлом відкрили новий мінімалістичний світ, так би мовити, всі відтінки сірого. Навіть додатково виготовили лляні скатертини й серветки.

С. З. Яку пораду ти дала б собі з висоти сьогоднішнього досвіду?
Л. П. Я — індивідуалістка, і напевно не все відбувалось бездоганно у моїй співпраці з іншими. Треба бути більш вдячною людям. Мені цього бракувало. Я точно знаю, що зараз про це шкодую.

С. З. Я тут з тобою не згодна. Думаю, з погляду творчості в тебе все завжди було гаразд.
Л. П. Мені здається, останнім часом я трансформувалася. Мені не вистачало часу для самої себе, адже була перевантажена всім на світі. Тільки зараз нарешті повертаюся до себе, дозволяю робити те, що подобається мені. Саме зараз настає період бачити свій бренд таким, яким я його відчуваю.

Фотосесія Elle, 2013 р.

С. З. Мені здається, ми наразі логічно повернулися до одного з перших питань: коли ти починала, яким собі бренд уявляла та яким він став? Однак головне надбання будь-якого бренду — це коли дизайнер досягає рівня дозволити собі бути таким, яким тільки він бажає. Без огляду на вимоги ринку, сезонність тощо.
Л. П. Ми можемо собі дозволити сподобатися самим собі, і це найголовніше. Не комусь, а лише собі. Це вкрай важливо для дизайнера: я так хочу, я так вважаю, крапка. Ну як би я боролася за те, у що не вірила б на сто відсотків?!