Вожді, народна любов і національна стійкість

Гучні ридання ліберальної частини суспільства через обрання Трампа ще не злилися остаточно з традиційним політичним мелосом «всепропальства». Коли це станеться, страх і ненависть як природні джерела агресії розвернуться із зовнішньополітичного вектора на внутрішній.

Західний світ перед нами, звісно, в боргу. Але він якось не надто в курсі. Постійно нагадувати про це — як читати нотації крокодилу або переконувати землетрус.

А от внутрішні конфлікти значно цікавіші. Ця наша самодіяльність — вважай, частина культурної спадщини.

Отже, можна скористатися з паузи між двома когнітивними спотвореннями, зовнішнім і внутрішнім локусами контролю. Між двома ненавистями — до світу й до себе. І поговорити про любов.

Не про те, що ви подумали. Про любов народу до вождя. Чи здатна на єдність та ефективний супротив нація, не закохана у свого лідера?

Зазирнімо в колиску демократії (й це знову не те, про що ви подумали).

Геродот у першій книзі своєї «Історії» описує афінського тирана Пісістрата, який тричі демократичним шляхом приходив до влади у 560–527 роках до н.е. Геродот наголошує, що Пісістрата поважали за мудрість і поміркованість, бо він зберіг закони Солона.

Всі його електоральні кампанії були дуже сучасними. Спочатку він зімітував замах на себе, отримав від народу охорону та захопив Акрополь. Іншим разом він найняв гарну жінку на ім’я Фія, одягнув її як богиню Афіну й возив на колісниці по виборчих дільницях, а його речники кричали: «Афіна за нас!». Утретє через конфлікт із тестем (жінка поскаржилася батьку на відсутність сексу) він мусив повертати владу військовим шляхом, але напав під час обідньої перерви (нечувана військова хитрість) і схилив військо противника до СЗЧ.

Словом, народ його любив і поважав, і до нього сходилися, за словами Геродота, «люди, яким тиранія була миліша за свободу».

Чи обов’язково для того, щоб бути згуртованою та стійкою, нації потрібно бути залюбленою у свого лідера?

Якщо нація утворилася, то це вже є констатацією факту її згуртованості. Інша річ, що в процесі націєтворення більша частина субстрату залишається в попередніх історичних станах етносу й народу.

Тут за справу беруться політики. Вони конституційно записують етнос і народ до складу нації, й усі це вітають. Бо такий підхід гарантує автоматичне розширення прав для тих, хто ні сном, ні духом не збирався за ці права воювати.

Отримувачі політичної халяви платять лідерам за такі безвідсоткові пільги народною любов’ю, позаяк заплатити у них більше нема чим. Оскільки в політичному сенсі вони не створюють національного продукту і є учасниками цього ринку лише під час виборів, коли продають лідерам свою любов. Тут доречно було б згадати психолога Вільгельма Райха й те, що він вважав рушійною силою соціальних процесів. Але ви краще погугліть, бо мене забанять.

Нація як історично найзріліший і найвідповідальніший компонент демократії в цей дооргазмічний момент виборів починає відчувати, що її десь надурили. Й під час електорального екстазу, тобто взаємної любові лідера й мас, сором’язливо питає про гроші, але вже запізно.

Любов до вождя, короля, царя, фюрера — це дуже стара цивілізаційна опція, яка базувалася на тренді, описаному ще Дж.Фрезером. Вождь є живим богом, пізніше (наприклад у стародавньому Єгипті) — ефективним переговірником із богами. Коли в Єгипті ставалися неврожаї, у фараонів автоматично виникали політичні проблеми.

Західні монархії більше вимагали покори підданих, ніж любові. Східні деспотії включно з Московією взагалі не розглядали суб’єктності як гідної уваги правителя величини. Ситуація змінилася, коли англійські барони виставили умови Лондону, й цей кривавий консенсус, «Маґна Карта», ліг в основу сучасного розуміння демократії. Політичне насильство замінила політична сексуальність.

Сексуальність — така культурно обумовлена штука, що найбільше працює за обмежень, які хочеться порушити. Епоха Гіпермодерну в євроатлантичній частині світу (а це лише 7% населення планети) більшість обмежень зняла, фертильність упала, еволюційне вимирання цієї гілки еволюції стало приємним і прикольним. Цю нішу досить швидко займуть більш інвазивні підвиди людства.

Нація абсолютно здатна дати собі раду, якщо складається із суб’єктів. А лідер просто має повноваження записати буквами потреби нації й дати їй право на насильство задля захисту цих потреб. Починаючи від Громадянської війни в США й до нашого боневтіклого 2022 року тому є купа історичних свідчень.

Давайте ще так глянемо. Чи може взагалі нація бути залюбленою в будь-кого, навіть якщо це не лідер, а хтось, хто стоїть збоку? Та запросто. Закоханість не передбачає аналізу функціональності. Це коли процес переходить у співжиття й ейфорія минає, з’ясовується, що кожен планував собі щось геть інше. Але вже запізно.

Чи можна бути цілісними й ефективними в стані «ні в кого не закоханості»?

Та запросто. Авіценна зараховував любов до хвороб, це такий різновид гарячки з маренням, підвищенням тиску, безглуздим белькотінням і звуженням тунелю реальності до розмірів одного суб’єкта. Любов — це еволюційний капкан гомо сапієнс, культурна проєкція інстинкту продовження роду.

Якщо це така вже серйозно обумовлена поведінкова детермінанта, як тут бути з потребою групи в лідері й водночас із ефективністю?

А ви оберіть пріоритет — особиста ефективність чи групова. На цих двох стільчиках однією гузицею не всядешся, хоча дуже хочеться. Якщо пріоритетною є групова ефективність (про що нам часто каже соціологія), то треба бути свідомими того, якими особистими пріоритетами ви жертвуєте в ім’я загального блага.

У нації із цим вибором проблем немає, бо вона утворилася внаслідок нього. А от у народу й етносу — є. В них є довідка, що вони теж є нацією, «Конституція» називається.

Вождь і лідер — то трохи різне. Вождь — це продукт національного міфу, й він цілком може бути придурком, просто так карта лягла.

А лідерство не визначається кількістю прихильників, умінням перекричати всіх, високим IQ чи харизмою. Лідерство у вічно мінливому світі — це вміння визначати проблеми, для яких іще не знайшли технічного рішення, та створювати середовище для спільного пошуку таких рішень. Це готовність на шляху до вирішення проблеми помилятися, слухати й чути, зізнаватися, що щось може не вдатися, й інколи розчаровувати людей.

У націй є своя облуда. Коли групи чомусь почуваються непереможними, коли з’являється ілюзія абсолютної єдності, коли недооцінюється ворог, коли вмикаєш самоцензуру для критики, що ставить під питання рішення групи. Все це в сукупності — дуже небезпечна штука.

Продуктивна любов націй до лідера — це любов до ближнього, яка базується на позитивному досвіді. Він зорав тобі нивку, ти подоїла йому корову, на біса нам іще якісь чужі начальники в цьому місцевому самоврядуванні?

Політична бюрократія паразитує на привласненні нивок і корів і видаванні дозволів на користування ними в обмін на любов у електоральному вимірі. Політичний лідер каже, що має божественну силу миттєво подолати бюрократію (яка його ж і породила) й повернути свій електорат в Едем, де яблука соціальних мереж можна жерти всім безкоштовно. Те, що в цих яблуках пізнання вже зміїна отрута політики, — то це гомеопатичні дози, не зашкодить.

Можливо, ви чули, що Людовик XIV отримав прізвисько «Король-Сонце». Марксистська історіографія приписувала це його несамовитому самодурству, що не факт, як порівняти з іншими монархами.

Насправді він отримав прізвисько «Король-Сонце» через участь у театральних виставах, де часто зображував Сонце або Аполлона, символізуючи велич і світло. Так-так, цей король любив танцювати в балеті в такому власне образі.

Це прізвисько також підкреслювало його абсолютну владу, адже він вважав себе центром французької держави, що відображає його кредо «Держава — це я». Кульмінацією цього образу стала Карусель (жанр театральної вистави) 1662 року, де Людовик з’явився в образі римського імператора зі щитом у формі Сонця, символізуючи захист Франції.

Це на випадок, якщо ви дуже переживаєте, що наш президент прийшов не з інституту філософії, а з індустрії розваг. Де народна любов — головне.

До речі, Версаль, Лувр, Площа Перемог, Вандомська колона, потужне сприяння мистецтвам, зменшення влади аристократії (тодішньої олігархії) — це все заслуги Людовіка XIV, який був при владі 72 роки поспіль, а помер від простої гангрени, спричиненої лікарською помилкою. Якого свідчення любові вам іще треба?

Давайте насамкінець про національну стійкість. У нації, яка себе усвідомлює, із цим узагалі немає проблем. Особливо в процесі становлення, як у нас. Горизонтальні зв’язки, ризома — оце от усе ідеально працює, коли політична верхівка або повністю тікає, як Янукович із бандою, або так нишкне, що її не видно й не чутно, як на початку вторгнення.

Ну от попри весь драматизм ситуації ті, хто був учасником цих самоорганізаційних процесів, ви ж відчули свободу дій, горизонт можливостей, волю до боротьби?

Так, були люди, які взяли на себе відповідальність і дали нам зброю. Старі атовці пам’ятають схожу історію про те, як, хто і з якими труднощами видавав зброю «добробатам».

Той, хто бере на себе відповідальність на момент цього чину, стає локальним лідером. Як він скористається цією можливістю, залежить від цілепокладання й низки інших обставин. Можливо, вони законсервують ці можливості, хоча у будь-якої консерви є термін придатності.

Поважати таких людей, безперечно, треба, любити — не факт.

Адорація, обожнювання — це різновид психозу, в ньому немає раціонального компонента, який передбачає візію власного майбутнього. Та це теж цілком нормативна людська поведінка.

Можна любити борщ, піцу чи суші, це конкретно.

А політичний лідер лише запропонує вдихнути запах страви, якої вам ніколи не скуштувати, бо не ви її готували.

Будьте господарями на власній кухні, не залучайте мишей, мурах і тарганів до демократичного обговорення вашого харчування.