Сестри Кульчицькі. Стаття у часописі “Наше життя” за 1978 р

Сьогодні хочемо познайомити читачів із статтею відомої української публіцистки, журналістки та громадська діячки Лідії Бурачинської про творчість сестер Олени та Ольги Кульчицьких, що була опублікована у часописі “Наше життя” за вересень 1978 року.

Журнал «Наше життя» («Our life») — художньо-публіцистичний часопис, який з 1 січня 1944 року видає Союз українок Америки. Після еміграції до США у 1949 р. Лідія Бурачинська редагувала часопис «Наше життя», а також була головою Союзу українок Америки (1971—1974) і Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (1977—1982).

Сестри Кульчицькі

Мистецька спадщина Олени Кульчицької багата й різнородна. З нагоди її 80-ліття й відходу мисткині у вічність відбулись численні виставки її творів, в Україні видано кілька монографій. Отже можна вважати, що її творчість насвітлено достатньо, особливо, коли порівняти її з іншими мистцями того часу. Та всі ці заходи не дали погляду на її працю в прикладному мистецтві. Ця ділянка в нас завжди недоцінена, отже й тут їй не приділено уваги.

Олена Кульчицька пробувала своїх сил у прикладному мистецтві і лишила в ньому поважний слід. Підставу до того дала їй мистецька освіта. Як знаємо студіювала вона у Відні в pp. 1903 – 1908, а в тому часі жінок до академії мистецтв не приймали. Отже вона записалась до відомої мистецько-промислової школи і дістала там основне знання техніки ужиткового мистецтва. Коли повернулась на рідні землі, перед нею відкрилося багатство українського народнього мистецтва. Воно було тоді ще мало відоме й признане за винятком гуцульської дереворізьби, яку вивчали у спеціяльній школі в Коломиї і Вижниці. А вишивки і тканини ховалися по далеких селах, писанки були звичним святочним атрибутом, що не викликав спеціяльної уваги.

Олена Кульчицька була однією з перших, що старалась дослідити те багатство. Вже в юних роках, що пройшли в Косові, вона запізналась із побутом гуцулів. Пізніш використовувала кожні літні вакації, щоб розглянути якусь нову закутину української землі. Найбільш виразний слід того залишився в її альбомі ’’Народне вбрання Західної України”, що появився в 1959 р. Там, поруч народнього одягу однієї чи другої околиці, все є зарисований взір сорочки, завій голови чи оригінальне взуття.

Згаданий альбом є наявним доказом її дослідів. Окрім того ми тут хочемо розглянути її намагання застосувати цю народню творчість до сучасного побуту. В цьому власне суть прикладного мистецтва, що, опираючись на традиційних мотивах даної країни, знаходить дорогу й доступ до сучасности. Олена Кульчицька працювала в тому напрямку і залишила нам цінні спроби тих шукань.

Не маємо змоги впорядкувати їх хронологічно. Не знаємо, коли і в якому порядку вона виконала ту чи іншу річ. Але є певний опірний пункт 1925 p., коли почав виходити журнал ’’Нова Хата” у Львові. Його почала видавати кооператива Українське Народне Мистецтво. Це була установа, що поклала собі за мету не тільки досліджування народньої творчости, а й використання її у сучасному побуті. Десь на переломі 1925 на 1926 pp. запрошено до співпраці Олену Кульчицьку. І тут у цілому ряді проектів виявила вона свій підхід.

Заки станемо це розглядати, слід вказати на одну передумову, що ускладнює справу її авторства. Майже в усіх працях, чи то у вишивкарстві чи килимарстві, Олена Кульчицька настоювала на співавторстві своєї сестри Ольги. Навіть сторінку ручних робіт, що існувала в журналі ’’Нова Хата” фірмували вони разом. А в тих проектах, що виявили автора, завжди стояв подвійний підпис О.O.K.

У народньому мистецтві родинна творчість є частим явищем. Пригадаймо тільки різьби Шкрибляків, батька і сина, кераміку Цвіликів, жінки й чоловіка. З-під їх рук виходили твори, що мали відпечаток творчости одного і другого партнера. А в Олени й Ольги Кульчицьких ця границя не існувала, зглядно не можна було її збагнути. Мисткиня Наталія Стефанів, яка студіювала в Олени Кульчицької і заприязнилася з нею, твердить, що в прикладному мистецтві обидві сестри працювали разом. Це й вони завжди підкреслювали в сиґнуванні твору. Треба припускати, що в Олени Кульчицької була деяка перевага вже завдяки її досконалому вишколу у віденській школі. Можливо, що технічна досконалість була більша у другої сестри. І так вони себе доповнювали, одна у проектах, а друга у виконанні.

Подаємо тут кілька задумів сестер Кульчицьких у декорації як помешкання, так і церкви. Ось проєкт їдальні в українському стилі. Тут мисткині запроектували не тільки потрібні вишивки і килим, але й меблі. Ось стіл і стільці, взоровані на народніх виробах, а тут знов українська скриня на низьких ніжках. Це все доповнюють вишивки на завісках, портьєрі, скатертині і рушнику. Маката на стіні може бути вишивана або ткана.

Проєкт церковних прикрас подібно заплянований. Кивот у формі дерев’яної церковці, тетрапод взрований на гуцульському столі, такий же столик під Євангеліє. А до того достосована скатертина на престолі, рушники на іконах і престолі й столику під Євангеліє.

Як бачимо все запроектоване дбайливо, з поглядом на цілість мистецького ефекту і з увагою для деталів. В інших числах запроектовані подушки, сашетки, щітники, покривало на валізку і т. д. Є також проект вишиваної макати на стіну, розміром 1 м X 80 цм, взір оснований на мотивах полтавських рушників.

Підхід обох мисткинь до застосування дуже уважний. Як бачимо, вони не перетворюють мотивів, а стараються зачерпнути з багатої скарбниці народньої творчости те, що без великих змін може у сучасному побуті придатися. До того стараються бути ощадними, без перевантаження орнаментом. Поодинокі мотиви перекликуються з собою, наприклад, взір на килимі той самий, що на портьєрі. Те саме бачимо в прикрасах церкви. Рушники на іконостасі й тетраподі чи столику під св. Письмо — живі в кольорах, тоді коли скатертина на престолі витримана у спокійних відтинках.

Цю засаду у проектуванні вони застосовували також у виконанні предмету. Вони старались збагнути кожну техніку сільського виробництва. Про те, що сестри Кульчицькі мали у своєму помешканні кілька ткацьких станків, було загально відомо. Два станки були призначені до килимів, отже знак, що їх виробляла одна і друга. На менших станках виробляли плахти чи крайки. Про цю роботу обох сестер пише їх учениця Євгенія Андрохович у своєму спогаді. ”На першому Олена звичайно ткала свою композицію, а Ольга відробляла дещо зі старих кусочків…”

Є. Андрохович твердить, що Олена Кульчицька сама виробляла сільську вибійку. Вона вирізьблювала дошки до відбивання, найчастіше лемківським узором і при помочі того відбивала взір на полотні. Полотно сестри замовляли на Поділлі. Блюзки вони виконували з бурунчуку, що його привозили з Буковини. Бурунчук вони мережали й зашивали полтавськими лиштвами. Є. Андрохович пригадує собі таку блюзку зашиту сірим і білим або кремовим шовком. На льняних сукнях сестри уживали поліський узір.

Євгенія Андрохович згадує також про дослідну роботу обох сестер. Про ці досліди говорить також альбом ’’Народне вбрання Західньої України” Але за її свідченням ’’все своє життя вони колекціонували українські народні вироби, головно вишивки, тканини і* прикраси кожухів. Олена приготовляла, це для музею і воно було вміщене на картонах за районами. Це були справжні сільські взори чи відроблені або
відбивані з поясненням з якого часу і т.д. Я для неї збирала дещо у селі Космачі, Брустурах і Жаб’ю, коли жила там один рік. Вона теж цікавилась старими церковними ризами, так що у моїй околиці я мусіла обходити старі церкви і, коли не могла визичити їх для неї у священиків, то відрисовувала і записувала, як вони виглядали”.

”У них теж була колекція писанок” — пише Є. Андрохович. — ”У картотеках у них були зарисовані всі можливі взори писанок, кераміки й одягів.”

Окремо слід обговорити виробництво килимів, що йшло під найменням обох сестер. На еміграції маємо лиш кілька таких виробів, один із них є в Українському Музеї в Нью-Йорку. Та зостались у пам’яті їх композиції, що їх бачили ми на виставках у Львові. Тут Олена Кульчицька (а треба припускати, що це були її проекти) вже ступила один крок дальше. Вона вже експериментувала перебудовуючи поодинокі народні мотиви. Не відомо, чи більший простір килима її до того заохотив, але ці стилізації виходили в неї вдало. Пам’ятаємо навіть фігуральну композицію ікони на килимі в її власному помешканні. Треба додати зі спостережень Є. Андрохович, що вовну до килимів сестри фарбували самі.

Зайво говорити, що найкраще зілюстрована творчість сестер була в їх власному помешканні. Тут усе було продумане і дбайливо опрацьоване. ”Усе творило незрівнану цілість” пише Д. Старосольська, згадуючи свої відвідини в їх домі.* Вона вперше стрінулась із сестрами Кульчицькими в 1919 р. в Баранові, куди вони були вивезені, як заложники з Перемишля. В’язні проживали в замку і власне там сестри Кульчицькі зуміли зі своєї кімнати зробити товариське вогнище. Один чи другий предмет народнього мистецтва створював рідну атмосферу.

Зостається згадати ще про вплив, що його залишили сестри Кульчицькі в нашому прикладному мистецтві. Він виявлявся двома способами — через навчання у школі і співробітництво в журналі ’’Нова Хата”. Про взаємини з ученицями (Ольга Кульчицька також працювала, як учителька) розкаже окрема стаття. Скажемо тільки, що учениці обох сестер вийшли у світ із добрим знанням народнього мистецтва, а це багато значить у нашій дійсності, де цього знання ніде не вчили.

У журналі ’’Нова Хата” співпраця сестер Кульчицьких тривала лиш кілька років. А шкода, що вона передчасно обірвалась. Їх обережність у застосовуванні народніх узорів, їх уміння вишукати з багатої скарбниці те що відповідне, було б може залишило більш тривалий слід у тому процесі, що зветься постанням прикладного мистецтва. А так вони лиш вказали шлях, яким слід було б іти. Але й за те ми сестрам Кульчицьким вдячні. Бо вони вглибились у ділянку народнього мистецтва куди більше, як інші їх
колеги-мистці.

* Д. Старосольська: “Артизм” “Нова Хата” 1928 ч. 5

Лідія БУРАЧИНСЬКА