Що варто знати про День святого Миколая

День святого Миколая — особлива подія в українській традиції. Існує вона здавна, а правила до її відзначення відрізняються залежно від регіону.

Як свято постало в нашій культурі? У Zagoriy Foundation випустили третій цикл проєкту «Витоки. Путівник українськими звичаями», присвячений зимовим подіям. Розповіли і про День святого Миколая.

Ми ділимося уривком з «Витоків», написаним фольклористкою Дарʼєю Анцибор.

Миколай в українській культурі

В українських легендах святі часто взаємодіють із людьми, але, певно, ніхто інший не зʼявляється на допомогу простим смертним так часто, як це робить Миколай.

Його культ вкорінився на давньоруських теренах ще з XI століття, тож за цей час він став покровителем, певно, у всіх: рибалок, пасічників, шептух, чумаків, козаків, жінок, які прагнуть завагітніти, дітей.

В українській традиції існує давній автентичний сюжет про святого, який воскресив дитя. За легендою, молоде подружжя після паломництва до Вишгорода (до мощів Бориса і Гліба) поверталося човном по Дніпру до Києва. Стомлена мати задрімала і випадково впустила немовля у воду. У відчаї батьки стали молити святого Миколая повернути їм дитину з глибини.

Наступного ранку служитель Софійського собору знайшов їхне дитя: воно було мокре й лежало попід іконою Миколая. Ікона ця отримала назву Миколи Мокрого і відтоді вважається чудотворною.

Культ святого перейняв властивості й локальних язичницьких божеств. Дослідники народної релігії вважають, що в образі Миколая прослідковуються залишки культу Велеса — покровителя хліборобства, скотарства. У легендах Микола опікується дикими тваринами й має особливий звʼязок із вовками.

Іван Франко записував на Львівщині вірування, що вовк не може зʼїсти чоловіка, бо саме Миколай «замикає» йому зуби на цілий рік. Вовки «мають у нього просити дозволу, щоб він хоча б на зиму відмикав їм зуби й тоді могли би вони навіть чоловіка їсти, але й то не кожного, а лише на кого Миколай вкаже». Тому серед українців Карпат поширений був звичай постувати в це свято, щоб уберегти себе й худобу від вовків.

Особлива любов у Миколая також до коней. У центральних і східних регіонах України довго зберігався звичай виїжджати на конях, запряжених санчатами, і розкатувати сніг саме 6 грудня. У цьому контексті також можна пригадати спеціальні пряники — коні для хлопчиків і барині для дівчаток, які на Харківщині роздають похресникам у цей день.

Український Миколай має владу над морозами:

«До Миколи нема зими ніколи»

«Варвара заварить, Микола закує, ще і гвіздочками прибʼє»

На Донеччині кажуть, що «зімній Микола й кує, і забиває». Вважається, що із цього дня вже формувалися зимові дороги, а лід на річках був достатньо міцний, щоби по ньому їздити. Цікаво, що «від Миколи до Миколи», тобто від 6 грудня до 9 травня, могли бути морози, натомість після весняного Миколи вони вже остаточно припиняються.

Також Миколай захищав від стихійних лих, тому йому поклонялися рибалки, моряки, мандрівники, та й сьогодні часто, вирушаючи в дорогу, саме його імʼя згадують в обереговій молитві.

Микільські (Миколаївські) застілля

Ще на початку ХХ століття в українських селах мало хто сприймав Миколая як дитячого дарувальника. Ця традиція прийшла з Європи й поширилася в нас через німецькомовних колоністів, які переселялися на ці землі з кінця XVIII століття — на початку ХХ ст. Вони також принесли звичай ставити ялинку на Різдво.

Цього дня робили великі застілля та обовʼязково варили пиво. Миколай є покровителем пивоварів не лише в словʼян, але і в Європі. В українському фольклорі також прослідковується звʼязок Миколая з пивова-рінням. Є колядка, де співається:

«Чому так нема, як було давно, як було давно, а з первовіку: Святим Миколам пива не варять»

Причому далі йдеться, що тепер ходить лихо поміж людьми саме тому, що святому перестали варити пиво. Тож давні звичаї українців мають чимало схожого з іншими європейськими народами.

Микільські, або миколаївські застілля були добре знаними в Україні ще на початку XX століття і подекуди досі зберігаються. На Запоріжжі збиралися «поливати зілля» (знову натяки на пиво і вино). Це були гучні зібрання в складчину всім селом. Зараз частіше можна натрапити на пісні церковні обіди.

У прибережних місцевостях, де був особливо актуальним культ Миколая як заступника на воді, цього дня готували особливі страви з риби. Чи не найчастіше тут згадується запечений короп.

Миколая активно святкувала молодь, яка збиралася цього дня на вечорниці й ворожіння. На Київщині, Полтавщині, Харківщині 6 грудня вже починали колядувати. Навіть у самому Києві ходили парубочі ватаги, співаючи колядки на кшталт «Ішов Миколай лужком, бережком». На згаданих територіях був звичай урочисто обходити обійстя та худобу, а на Купʼянщині вже варили першу кутю і узвар. Вважали, що так прикликають гарний врожай ячменю — невідʼємного атрибуту для пивоваріння.

В Україні побутувала також традиція випікання пряників, добре відома в Європі із часів Середньовіччя. До тіста додавали мед, корицю або імбир, лимонну цедру, розмальовували глазур`ю.

Рожевий колір, наприклад, діставали завдяки буряковому соку. Такі пряники робилися на Полтавщині, Харківщині й Чернігівщині — зазвичай у вигляді коней, півників або баринь. У Котельві такі коржики називаються панянками. Їх випікали, щоб роздаровувати на різдвяні свята, зокрема, і щоб частували колядників, які приходили вже на Миколая.

Миколай і миколайчики

Сьогодні здається, що Миколай-дарувальник існував в Україні завжди. Ми з дитинства знаємо про те, що він приходить вночі до слухняних дітей та приносить їм подарунки (зазвичай під подушку), а тим, хто себе погано поводив, дістається лозинка.

Ще наприкінці XIX століття Іван Франко писав, що в селах на Галичині немає звичаю обдаровувати дітей, а в містах він був «занесений німецькими колоністами здавна й доси держиться». Це ще раз підтверджує, що міська й сільська традиції були відмінними, і Миколай, який так по-особливому шанується в нашій культурі, усе ще не був дарувальником у дітлахів по селах. Натомість у містах, як згадує Франко, неслухняні діти вже були обізнані з березовими різочками замість медяника. Втім, якщо довго плакати, потім їм усе одно видають пряник.

На межі XIX і ХХ століть у західних регіонах України починають поширюватися так звані Миколаївські вечори з ялинкою. Робляться вони зазвичай у школах за прикладом сьогоднішній тематичних вистав за чітко визначеним сценарієм. Миколай у них — званий гість, який має прийти з янголом і чортом.

У пресі Галичини, Лемківщини, Закарпаття у 1920-1940-х роках (тобто до окупації радянською владою) ці вечори згадуються як найголовніше дитяче свято різдвяного циклу. У начальних закладах ставили ялинку, готували вистави та благодійні аукціони.

Діти зазвичай отримували солодощі, фрукти, предмети канцелярії тощо. Поступово поширювалася традиція, щоб Миколай приходив не лише в школі, але і вдома. На Закарпатті він дотепер лишає подарунки не під подушкою, а на підвіконні, як це заведено в угорців і чехів. На Рівненщині подарунки ховали в черевички.

Натомість та частина України, яка була під Російською імперією, не знала такого Миколая як дарувальника. Відомі окремі випадки, де цей святий приходив до дітей, але це було повʼязано із західноєвропейською традицією. Наприклад, коли хтось із родини мав європейське коріння, як у письменниці Зінаїди Тулуб, яка отримувала подарунки тричі: на Миколая та на Святвечір за двома стилями — старим і новим. Її бабуся мала французьке коріння. Вона ж і прищепила звичай обдаровування 6 грудня: на поріг кімнати діти виставляли начищене взуття, куди святий клав смаколики. Тож у той час, як одна частина України вже засвоювала традицію шукати подарунки на Миколая, інша (значно більша) взагалі ще не знала про неї і виробляла свої практики вітання, зокрема з Дідом Морозом.