Адвент: від філософії до реальності або навпаки

«Якщо ти перестанеш виявляти свою втіху та радість, то згодом перестанеш їх відчувати».

Так говорив вуйко Дезьо

Коли у нас вимикають електрику, я намагаюся собі до того часу завантажити до смартфона якусь аудіокнигу, якщо не планую вийти на прогулянку. Ось і цього разу я вирішив щось послухати. Серед запропонованого краєм ока я побачив посилання на Пелевіна.

Навіть не роздивляючись назву твору миттєво вимкнув телефон. Я вже слухав його аудіокниги, тому добре знав наслідки, окрім пізнавальної складової цього заняття. Ось і зараз, попри мою миттєву реакцію, я відразу відчув, як у моїй голові починають розгортатися чудернацькі асоціативні ряди. З попереднього досвіду мені було відомо, що перебивати їх сюжети власними фантазіями марна справа: все одно за кілька ітерацій вони всі перестають бути власними, і ти поринаєш у вир нав’язаних ілюзій. Тому знав, що з цієї вирви удаваних філософських інтоксикацій можна виринути лише за допомогою якоїсь простої конкретної дії — скажімо, зварити молоко.

Молоко у мене було зварене ще відучора. У голові промайнув цілий список відкладених справ: підвести годинник, який відстає; забити в коридорі цвях для різдвяного віночка; витерти пилюку з монітора… Але я вирішив застосувати «важку артилерію» — терміново вийти на вулицю, реальні сюжети якої діють безвідмовно у сенсі розвантаження уяви. Та ця справа відклалася, бо згадавши про куртку, я згадав і про ґудзик, який потрібно було пришити. Однак це мене не розстроїло, а, навпаки, підбадьорило, бо така дія була напрочуд конкретна і потребувала зосередженої уваги.

Я склав нитку вдвоє, щоб робити менше проколів. Вибрав голку з великим вушком, зважаючи на різке погіршення мого зору. Та коли почав заселяти нитку в голку, виявив, що мені це не вдалося навіть з чотирьох спроб, хоча вушко я вирізняв чітко на тлі білого підвіконника. Я спробував ще раз. Знову невдача.

Тоді я згадав про очі. Лівим оком я бачу добре, а от з правим у мене з’явилися проблеми. Коли я це пригадав, то у мене все вийшло. Справа в тому, що, попри поганий зір, праве око у мене ведуче, воно формує реальне положення речей, але речі добре я бачу лівим оком. Ось і виходило, що намагаючись втрапити у вушко, яке мені було видно, я промахувався. Звичайно, можна було б заплющити ліве око, але правим я мало що розрізняв. Відтак, я просто направив нитку правіше від вушка і поцілив.

Проте захват від мого винаходу тривав не довго, бо я відразу почав собі уявляти інше завдання: «А як заселити нитку, якщо вушок і голок буде кілька?». Питання координації, синхронізації нитки і наступних голок відразу захопило мене. І якоїсь миті я весь цей процес почав усвідомлювати, як сюжет життя людини, формування її долі. У мене в голові промайнув висновок: «Життя людини — це координація вушок голок, а нитка — це доля людини». Завершене формулювання цієї думки, на диво, викликало у мене не піднесення, а насторожило, бо зрозумів, що мене несе манівцями уяви, яких я саме і намагався уникнути.

Відтак, зосередився на ґудзику. Його слід було пришити не щільно і не розхлябано, а посадити на пружний «пеньочок» зі щільно обвитих ниток. Ця уточнююча деталь навіяла мені давні спогади дитинства, коли в молодших класах у нас були уроки шиття. Пам’ятаю, як отримавши на домашнє завдання штопання, я прийшов додому, дістав цілу шкарпетку, вирізав ножицями у ній дірку і, нап’явши шкарпетку на лампочку, заштопав її. Пригадав реакцію мами і знову посміхнувся. Мабуть, тоді я вперше побачив, що таке когнітивний дисонанс.

Мама сама була вчителькою молодших класів, і тому зрозуміла, що відбулося. Тож мене треба було похвалити. Але пару нових шкарпеток, які вона купила мені перед початком навчального року, я збавив. Ні я, ні мама тоді ще не знали наукового визначення того стану, в який вона потрапила. Але вийшла вона з нього по-материнськи: похвалила і дозволила йти грати у футбол, бо домашні завдання я вже виконав на «відмінно».

Вже через багато років мама розповідала, що наступного дня підійшла до моєї класної керівнички — а вони були колеги і добрі товаришки — і попросила її давати мені домашні завдання з урахуванням скромної вчительської зарплати нашої сім’ї. Спогад про їх зворушливі взаємини протягом усього життя навіяв мені відчуття солодкого щему. В цьому стані я необачно подумав, що позбувся навіяних станів філософської марноти, запропонованих мені смартфоном, і повернувся до ґудзика. Завершена конкретна дія розгнуздала мою фантазію, і все пішло шкереберть.

Тримаючи в руках куртку з пришитим ґудзиком, я підійшов до вікна, щоб глянути на погоду. За вікном періщив дощ. Тож уся моя робота виявилася не марною, але недоречною, бо замшеву куртку на таку погоду надягати було собі на збитки. Проте погодні умови утримали мене в настроях спогадів. Я подумав, що цієї пори в минулі роки вже випадав сніг і одяг та взуття для прогулянки потрібно було вибирати інші. Сніг і взуття в поєднанні з необхідністю визначеної дії негайно вибудували мені асоціацію, яка сформувалася в спогад.

І спогад цей був про парк Резиденції університету, в якому ми на парах з фізкультури бігали на лижах. Я часом згадував і ту лижню під пам’ятником Йосипу Главці, і своїх однокурсників… Але цього разу мене ошелешило усвідомлення звичайної деталі, що у підвалі корпусу філфаку був тоді склад лиж, і їх вистачало більш як на сотню людей. І лижі ці були різного розміру, тобто їх можна було підбирати. Здається, вони були навіть з черевиками.

Думки про філфак обернулися несподіваним боком. Я раптом подумав, а що було б, якби я, вступаючи до університету, пішов не на фізфак, а на філфак? Таких питань «А що, якби…» протягом життя я ставив собі безліч. І майже завжди розгорнуті сюжети відповідей доправляли мене в точку мого перебування або десь досить близько. Цього ж разу я відчув порожнечу. Чи не вперше в житті Деміург моєї долі залишив мене без відповіді. Тож я вирішив, що сильно блуднув, і повернувся до пари з фізкультури.

Але цього разу я пригадав не університетський парк, а стадіон. І не сам стадіон, а тунель під східними його трибунами. У цьому тунелі була облаштована бігова доріжка, яма з піском для стрибків і ще якісь забави для заняття легкою атлетикою в приміщенні у зимову пору. Тепер по цій доріжці ми, фізики, бігли в один її кінець до ями зі стрибків, а назустріч нам у рядочок бігли дівчата з філфаку. Зараз усе це нагадувало якусь фантасмагорію оглядин двох факультетів.

Тієї ж миті я зареготав. Це і була відповідь мого Деміурга. Мовляв, на філфаці ти б оженився. Тепер подивись, на кому ти міг би оженитися. А відтак уяви собі, скільки сюжетів я маю розглянути, щоб відповісти на твоє питання про вступ до філфаку. У моїй голові відразу промайнула думка: «Це ж скільки голкових вушок довелося б синхронізувати і заправити в них нитку?»

Я зрозумів, що мені не вдається відчепитися від навіяних станів, та не капітулював, хоча й з дому на прогулянку під дощ не вийшов.

За годину я вирішив, що на майбутнє потрібно буде обдурити алгоритми мережі й до наступного вимкнення електрики завантажити собі до смартфона Гашека або Подерв'янського. Відтак у подальших контекстних пропозиціях у мене більше не вигулькне Пелевін. Хоча…

Коли ввечері Оля прийшла додому, то в захваті похвалила мене за те, що я повісив у коридорі під’їзду біля наших дверей різдвяний віночок. За те, що у мене на моніторі вже немає пилюки, я похвалив себе сам, а глянувши на смартфон, посміхнувся. У голові крутилися слова веселої дитячої пісеньки, які я переінакшив до умов сьогодення: «Свято наближається! Світло загоряється!».