Микола Точицький: Культура і комунікації - ключ до української суб'єктності

Відкриття Собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі) після жахливої пожежі та реставраційних робіт стало не лише культурною віхою, а й глобальною політичною подією, символом відданості охороні спільної спадщини та перемоги культури над трагедією.

Укорінення західної цивілізації у світовій культурній спадщині робить можливим використання “м’якої сили”, що зміцнює дипломатичні зв’язки, посилює культурну дипломатію й формує вплив на сучасну геополітику та міжнародну співпрацю. На цей раз “м’яка сила”, відтворена у величній архітектурі собору, стала тим магнітом, який забезпечив присутність глобальних політичних фігур на цій події.

Таким чином відродження величного собору можна було б розцінити як певну метафору відродження лідерства Європи та її здатності спільно долати виклики і трагедії, найжахливішою з яких є повномасштабна агресія Російської Федерації проти України та розв’язування війни на континенті, що може поширитися на інші країни, з огляду на окремі безвідповідальні політичні заяви Російської Федерації, Білорусі та Ірану. А також з огляду на риторику в контексті realpolitik від низки американських спікерів про те, що країни Європейського Союзу повинні бути більше залучені у надання дієвої підтримки Україні для здобуття справедливого миру.

Відкриття Нотр-Даму після трагічних подій може стати символом того, що європейці згадають, хто вони є і яке місце займають в історії всього світу. Згадають, як розвивалася і зростала європейська сім’я після Першої та Другої світових війн, коли через геополітичні процеси та мілітаризм відбулося розділення культурного простору на континенті, залишивши людей та створені ними сенси по обидва боки від Берлінського муру та “залізної завіси” Організації Варшавського договору.

Про таке розділення, зокрема, писав у своєму відомому есе "Трагедія Центральної Європи" (1983) чеський автор Мілан Кундера. У 2023 році світова культурна та літературна спільнота відзначала масштабними дискусіями 40-річчя публікації цього твору, що став маніфестом культурної ідентичності Центральної Європи, яка, через геополітичні процеси, була “західною культурно, але східною політично”, “викрадена” Радянським Союзом та змушена існувати в умовах придушення своєї культурної та політичної сутності.

Світове значення відбудови Нотр-Дам-де-Парі після трагедії та обговорення “викрадення Європи”, яке триває з початку російської агресії проти України 2014-го року, наближує очікування того, що Європа нарешті “прокинеться” та усвідомить екзистенційні загрози злочинних дій та геноцидальної риторики російського політичного керівництва.

А “Трагедія Центральної Європи” Кундери підкреслює, що заклики “прокинутися”, які звучать на адресу європейського політичного лідерства вже давно, продиктовані імперськими загрозами Радянського Союзу, а потім Російської Федерації.

Слова Кундери поставили питання, чи в усіх європейських столицях готові “вмерти за Європу”? І війна в Україні, яка забрала вже десятки тисяч життів тих, хто захищав свій цивілізаційний вибір, продемонструвала, що це питання не отримало відповіді й до сьогодні.

Російська агресія в Україні є продовженням тієї ж імперської політики, яка колись намагалася асимілювати Центральну Європу.

Концепція Центральної Європи та використання російських танків для придушення її ідентичності обговорювалися на Лісабонській конференції з літератури 1988 року, куди були запрошені й російські письменники. Звісно, вони були з Радянського Союзу, який формально об’єднував різні республіки та етноси. Але учасники з Радянського Союзу самі підкреслювали, що вони представляють саме російське письменство та російську літературу.

У відповідь на запитання угорського письменника Дьордя Конрада про ставлення російських письменників до концепції Центральної Європи, яку описав Мілан Кундера у своєму есе, російські письменники сказали, що не вважають Центральну Європу такою, що існує.

Йосип Бродський, зокрема, зазначив, що “проблеми Східної Європи вирішаться, як тільки вирішаться внутрішні проблеми Росії”, маючи на увазі, що діяльність російських інтелектуалів сконцентрована виключно на російських питаннях, а цікавитися іншими вони вважають непродуктивним.

Американська письменниця і літературна критикиня Сьюзен Зонтаг тоді підкреслила, що відмова прийняти концепцію Центральної Європи та її суб’єктність демонструє імперіалістичну позицію російських учасників, на що вони, звісно, не погодилися.

Війна Росії проти України з лютого 2014-го року має характер покарання з боку імперії за рішення українського народу обрати свободу і власну суб’єктність. Однак далеко не всі в Європі сприймали це так 10 років тому. І далеко не всі в багатостраждальній Центральній Європі сприймають російську агресію як чергову спробу знищити культурну ідентичність ексколонії.

Очевидно, сліди гусениць російських танків настільки глибоко залишилися в угорській свідомості навіть після того, як ті танки покинули угорську територію, що сьогодні окремі політики обіцяють зробити все можливе, щоб не дозволити Україні приєднатися до НАТО чи до ЄС.

Несприйняття іншої ідентичності та суб’єктності є традиційною російською імперською політикою. Прикладом цього є і стаття “О национальной идентичности и политическом выборе: опыт России и Китая” заступника секретаря Ради національної безпеки Російської Федерації Дмитра Медведєва. Стаття була опублікована після його візиту до лідера Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпіна, ймовірно, для того, щоб публічно закріпити свої меседжі, озвучені китайським співбесідникам в ході перемовин.

Метою Медведєва є посилити основний кремлівський імперський гранд-наратив, сформулювавши для китайських еліт зрозумілий і прозорий меседж про те, що ніякої України не існує. Для цього Медведєв намагається маніпулятивними прийомами пов’язати розвиток Тайваню та генезис суб’єктності України. Зокрема, довго і детально пояснює, що будь-які ознаки ідентичності Тайваню, наприклад – мова, є всього лиш викривленим відображенням мови материкового Китаю. Так само він нав’язує своє бачення штучності української мови та культури. Експрезидент Росії хоче маніпуляціями довести, що мовна політика української влади не є наслідком політичної суб’єктності українських виборців, а нібито існує лише як маргінальний виверт окремих політиків. Медведєв також підкреслює, що українці – це просто “окраинизированные русские”.

У своїй книзі “Качели. Конфликт элит – или развал России?”, опублікованій 2008 року, він, зокрема, пише: “Идет понятийная война. Или, точнее (поскольку аппарат не всегда строго рационален и понятиен), война за право давать явлениям ИМЕНА”. Пізніше керівник Адміністрації президента Російської Федерації Антон Вайно, сумнозвісний автор робіт про “нооскоп”, у співавторстві зі своїми колегами, використовує згадану цитату Кургіняна у дослідженні під назвою “Образ победы” 2012-го року.

Імперія може розцінювати будь-яку суб’єктність виключно як ворога. Бо будь-яка суб’єктність загрожує статусу імперців. Саме тому згадане формулювання, яке озвучують не тільки Кургінян і Вайно, а й інші ідеологи Кремля, пояснює, чому російські окупанти на українській землі насамперед змінюють таблички з назвами населених пунктів та інших топонімів. Міністерство оборони Росії навіть зняло ряд пропагандистських відеороликів на цю тему. З тієї самої причини проросійський політик Юрій Бойко у нашумілому відео з Тік-Току маніпулятивним чином порушує тему зміни назв вулиць і міст. З метою позбавлення суб’єктності України кремлівська імперія веапонізує та використовує сферу культури.

Умовні Пушкін, Тургенєв та Набоков фактично використовуються з метою прокладання шляхів для російських танків, про що можна судити з аналізу стенограми згаданої вище Лісабонської конференції літераторів 1988 року.

Парадоксально, але вільний світ спокійно відноситься до кенселінгу в університетських кампусах Великої Британії Вінстона Черчилля, який забезпечив для своєї нації перемогу над гітлерівською Німеччиною. Натомість прагнення прибрати пам’ятники представникам держави-агресора з українських вулиць та майданів у спеціально облаштовані для цього місця вважається неабияким радикалізмом.

Тільки ті, хто може відстояти свою ідентичність у жорстких умовах економіки уваги, отримають право на виживання. Саме тому спроможність давати явищам та предметам свої імена, використовувати свою мову, щоб генерувати сенси, використовувати поступ культури, щоб заявляти про своє існування, – це є не тільки ознакою суб’єктності, а й запорукою виживання народу і держави.

Водночас ніби запрограмована, генетична ненависть Кремля та його мешканців до української мови, до концепції Центральної Європи та до будь-якого проявлення інакшості є виключно захисним механізмом імперії, що неспроможна існувати в мультикультурному світі. Попри театральні політичні заяви про багатополярність, які, по суті, є лише прикриттям для утвердження Російської Федерації у клубі суперсил США та Китаю.

Існування української ідентичності означатиме, що імперія є симулякром, і рано чи пізно, якщо Кремль змушений буде змиритися з існуванням України, може настати черга для Татарстану, Чечні, Сибіру чи інших суб’єктів, які щонайменше мають право бути рівнозначними частинами федерації, як це записано в конституції російської держави, а не жертвувати своєю ідентичністю заради імперії.

Саме це і є та проста ідея, яка має бути сприйнята та усвідомлена у західноєвропейських столицях. Про те, що 40 років постійної ціннісної культурної рефлексії з приводу непересічного твору Мілана Кундери “Трагедія Центральної Європи” не призвели до результатів усвідомлення екзистенціальної загрози російських танків і ракет, головна задача яких – не завойовувати землі чи ресурси, а стирати ідентичність. Адже вона може загрожувати штучному імперському існуванню та жеврінню імперського симулякру Кремля, який тримається на ядерній зброї і “орєшніках”, прикриваючись достоєвськими і толстими.

Відродження Собору Паризької Богоматері могло б стати провісником усвідомлення цієї ідеї та формування і реалізації дієвої стратегії підтримки й розвитку української ідентичності як частини Центральної Європи та великої європейської сім’ї.

Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій України

Фото Офісу Президента, МКСК, Європейського паламенту, Ради Європи