Йосип і діти

Фігура теслі Йосипа — чоловіка Марії, земного батька Христа — залишається, як правило, на полях історії Різдва. Згадується він у колядках — «Йосип старенький». У шопках його постать відсунуто вглиб, у морок печери. У Різдвяних містеріях (включно з нашими вертепами) Йосип часто — мовчазна роль. Він просто слухає ангела і робить, як той велить. Залишає жити біля себе вагітну Богоматір, бо Ангел сказав, що на ній немає гріха. Потім гріє пелюшки і шукає сухішого сіна у незнайомій стайні. Знаходить спільну мову як із пастухами, так і з мандрівними магами-царями. Потім складає на осла пожитки, щоб вирушити невідомо куди — знову за велінням ангела. Робить те, що слід зробити. А потім відходить у вічний сутінок, та так, що про це у жодній книзі не залишається ні слова. Інструментальна роль — чоловік, який просто робив те, що мав робити.

Ангели завше збивають нас із пантелику — обов'язково в ключовий момент комусь з'являються і розповідають, що треба робити. Їх ні з ким не сплутаєш, коли вони на іконах чи на картинках у книжках. Тоді ясно, що вони передають волю Бога. Інформаційні агенти, що пов'язують безпосередньо з небесною канцелярією. Божественний інтерфейс для ухвалення правильних рішень.

І цей світ завжди залежав від людей, які ухвалювали рішення. Погані чи добрі, вдалі чи злочинні. Якісь люди переписували жителів Імперії. Якісь — віддавали наказ убивати немовлят задля збереження влади. Або виконували ці накази — задля збереження власного добробуту і життя. А якісь слухали ангелів — і виконували волю Бога, не переймаючись тим, якими є їхні бажання. Чи хочеться їм під старість тікати з власного дому, чи як виглядатиме в очах сусідів згорблений тесля з вагітною дівчинкою. Перші збереглися в сухих підручниках історії. Другі стали символом пекла, яке часом приходить у цей світ, не ховаючи рогів і копит. Треті ж стали частиною таємниці, через яку всі ми отримали шанс на спасіння. Хоча не чинили жодного подвигу, просто робили все, що слід було зробити. Як то належить відповідальним і зрілим людям. Дорослим.

Нинішній світ не надто толерує дорослих. Дорослі — це ті, хто пригнічує авторитетом, має великі права, апелюючи при цьому до того, що і відповідальність у них вища, і обов'язків більше. Мій син-підліток іноді мені так і каже: «А чому це ти за мене вирішуєш, йти до школи чи ні? Це моє життя. Тут я ухвалюю рішення». І я завмираю з відкритим ротом. Я ж нормальна сучасна ліберальна мама, я вірю в те, що моя дитина не навчиться нести відповідальність за своє життя і приймати правильні рішення, якщо я постійно нависатиму над ним, диктуватиму, як йому жити, підпорядковувати його своїй волі і на всі запитання відповідати: «Бо я ж доросла».

Втім, немає жодної гарантії, що він навчиться приймати мудрі рішення, навіть якщо я вмию руки і дозволю йому робити все, що він забажає.

Те, що у світі не залишається авторитетів, які здатні ухвалювати рішення «за всіх», — це хороша новина. Немає особистого авторитету — немає авторитаризму. Нема диктатури. Немає самодурства «білих чоловіків». Ми чекали, що на зміну епосі авторитетів — особистих чи інституційних — прийде різноголоса епоха авторитету думок. І вона прийшла — технології дозволяють нам буквально «почути кожного».

Та виявляється, що ми не хочемо чути різноголосся, в якому доведеться самостійно розбиратися, вишукувати зерна правди та на їхній основі приймати рішення. Це втомлює. І тривожно. У цьому різноголоссі ми шукаємо та знаходимо готові рішення (з кожним новим ривком технологій робити це стає дедалі легше). Ангел приходить, каже, що тобі робити, і ти його слухаєшся. Якщо тобі підходить те, що він говорить. У цьому випадку ти приймаєш його слова за волю Бога. В будь-якому іншому випадку нескладно оголосити ангела «фейковим» і знайти іншого.

«Авторитет думок» здавався гарною ідеєю для світу, де всі нарешті стали грамотними — навчилися читати. Але виявилося, що знати літери ще не означає вміти читати. Тих, хто вміє читати, завжди була скромна меншість у популяції. І загальна грамотність не змогла змінити це співвідношення. Так само, як «досягти віку згоди» — не значить набути вміння створювати міцні стосунки. А вміння обирати між «МакДональдсом» і «БургерКінгом» (або між «Ріцем» і «Хілтоном», кому як поталанить) не означає вміння робити вибір.

Бути дорослим, себто брати на себе відповідальність за власне життя, за життя інших людей, а то й за світ, більше «не круто». Світ опинився в руках вічних кідалтів, які відрізняються один від одного лише здатністю створювати нові іграшки — технологічні чи політичні — і продавати їх. Ангели ходять натовпами і, як ярмаркові крикуни, пропонують готові рішення, що працюють із коробки. Але якщо придивитися, виявляється, що це не ангели, а аніматори з «Діснейленду».

Власне, ангели до нас більше не приходять. Як вони не прийшли, наприклад, і до солдатів Ірода, щоби утримати їх від виконання злочинного наказу. Ми не знаємо нічого про кожного із солдатів, — з якими демонами чи ангелами вони розмовляли, хто з них виривав немовлят із материнських рук, а хто стояв осторонь, не бажаючи брати участь у брудній справі, а хто намагався втрутитися і впав від руки своїх побратимів, а хто був страчений пізніше за рішенням військово-польового суду за невиконання наказу... Кожен із них зробив власний вибір, який Священна історія просто приховала від наших очей, перетворивши і жертв, і лиходіїв на статистику. Так само, як вона приховала від нас і постать Йосипа, коли ангели перестали до нього приходити.

Ніхто не знає, як виглядають ангели, — ні коли вони приходять до Йосипа, ні коли танцюють на кінчику голки. Ангели, можливо, зовсім не «приходять» у нашому повсякденному розумінні — у сяйві білосніжного вбрання, з книгою готових рецептів. Ми самі викликаємо їх, коли робимо вибір — непростий і, можливо, неправильний. Вибір між своїм інтересом і самозреченням. Між «правильним» злочином і «недоречною» добротою. Учасники Священної історії ухвалюють свої рішення самі. Можливо, саме це робить їхню історію священною, а їх самих — або святими, або лиходіями (і третього не дано). Так само, як і ми, коли приймаємо свої рішення, опиняємося учасниками тієї ж священної історії. Помічаємо це чи ні. Хочемо ми цього чи не хочемо.