На Одещині понад 200 років проводять обряд чоловічої коляди «Мошул»

Орлівка у передмісті Рені – єдине бессарабське село, жителі якого від покоління до покоління відзначають Різдво 25 грудня. Ані церква, ані радянська влада не змогли змінити цю традицію. Обряд коляди «Мошул», який тут проводять, – дуже видовищний. Хлопці у величезних яскравих масках ходять від хати до хати, водять хороводи, співають колядки на старовинному молдавському діалекті. До наших днів дійшло з десяток таких пісень. Їхнього точного перекладу ніхто не знає, але місцеві кажуть, що співають про перемогу світла над темрявою, бажають миру й добробуту. Цей обряд внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Цьогоріч його на власні очі побачили й кореспонденти Укрінформу.

У КОЖНІЙ ЧАСТИНІ СЕЛА ОБИРАЮТЬ СВОГО МОШУЛА

Дорога від Одеси до Орлівки зайняла близько п'яти годин. Ми тут уперше, тож не дивно, що заблукали. Запитали у перших зустрічних, де ж почнеться обрядове дійство. Нам привітно показали дорогу і сказали, що до того місця йтимуть усі, кого б ми не зустріли. А ось – і Мошул із «армією»: хлопці прямують до центрального перехрестя Орлівки на зустріч із командою іншого Мошула.

На місці нинішньої Орлівки у давнину були два села. Їх об'єднали, проте населений пункт досі умовно ділиться на дві частини: “Кятре” (у перекладі з румунської “гора”) і “Педурє” (ліс). Між ними зберігається конкуренція, і в кожній частині обирають свого Мошула. А ще юнаки з «Кятре» не колядують у «Педурє» і навпаки. До слова, мешкають у Орлівці здебільшого молдавани.

ЗА ВЕЧІР ТА РАНОК ТРЕБА ОББІГАТИ ДО 500 ХАТ

“Мошул” у перекладі з румунської – «дід». Ця роль – надзвичайно почесна, після її виконання стають “першим парубком у селі”. Маску Мошула виготовляють із кролячого хутра і прикрашають німбом із квітів. Отвір для рота обшивають квасолею: це – “зуби”. На поясі прикріплюють пастуші дзвіночки. Маска та пояс важать близько десяти кілограмів, тож юнак у ролі Мошула має бути сильним та витривалим. І в такому вбранні за вечір та ранок треба оббігати до 500 хат. Раніше хлопці колядували у ніч із 24 на 25 грудня, під час повномасштабної війни роблять перерву на комендантську годину.

Юнаки в «армії» кожного з Мошулів розділяються на дві групи. Одна з них – «чата Мошу» – супроводжуючі Мошула: за традицією це хлопці, які відслужили в армії, але ще не одружені. Друга – «чата Маре» – його помічники: до цієї групи беруть юнаків, які ще не служили.

Для хлопців участь у різдвяному святі – визнання їхньої сили та мужності.

Вони – в камуфляжній формі. Часом – із наліпками «охорона». Хтось і в українській військовій формі, приміром, дембельській. Це форма або самих юнаків, які відслужили строкову службу, або когось із їхніх родичів. Хлопці часом купують форму в магазинах спеціально для Мошула. На вбранні – українська символіка. До 40-х років, тобто до приходу в Бессарабію радянської влади, молоді люди одягали форму румунської армії. Як вбиралися ще раніше, навіть сторожили сказати не можуть.

МОШУЛ ВИМУШЕНО «ПОМОЛОДШАВ»

Як розповідають місцеві, під час повномасштабної війни в орлівській коляді  беруть участь молодші учасники, аніж раніше. Цьогоріч це, здебільшого, школярі та юнаки до 21 року. Наприклад, Мошулу з боку «Педурє» – 17 років, він учень 11 класу. А наймолодшому коляднику  – 12 років.

У центрі села попри погану погоду вже досить людно. Подивитися на початок дійства приходять цілими сім'ями. Лунає музика – традиційні кларнет і барабани. За словами місцевих, до пандемії коронавірусу та повномасштабної війни на свято Мошула приїжджало безліч туристів, і ще тоді музиканти просили за ніч до 10 тисяч гривень. А зараз, кажуть, послуги музик подешевшали чи не вдвічі.

МАЧУКА ВІД ЗЛИХ ДУХІВ

Мошули з командами йдуть назустріч один одному, юнаки танцюють народні молдавські танці. Перед процесією б’ють по землі величезними снопами з рогози – мачуками. Вважається, що так відганяють злих духів. І так слід робити в кожному дворі. Мачука важить до 10 кілограмів, і щоб звук був гучним, необхідно вдарити зі всієї сили. Хлопці кажуть, що після цього зранку не відчувають спини.

БІЛЬШІСТЬ ХЛОПЦІВ ЗАЙМАЮТЬСЯ В АНСАМБЛІ

Обидва Мошули з командами зустрічаються на перехресті та вітають один одного на знак дружби між «Кятре» та «Педурє». Розпивають символічну пляшку шампанського та величезним колом стають до хороводу. Старші хлопці ритмічно виконують елементи танцю, молодші ж намагаються перейняти майстерність від товаришів.

Юнаки вчаться танцювати в місцевому ансамблі «Опікунца», який діє ще з 1980-х років. Опановують молдавські, болгарські, українські та навіть ромські танці.

- Раніше у кожного з Мошулів було до 100 юнаків. Вони створювали два хороводи – один у іншому, адже не поміщалися на перехресті, – розповідає керівник ансамблю «Опікунца» Микола Олександров. – Тепер команди Мошулів маленькі, до 20 осіб. Більшість хлопців займаються в ансамблі. У нашій старшій групі – 20 юнаків, у середній – більше дівчаток, 14 хлопчиків, а в молодшій – понад 40 хлопців. Всі займаються охоче, батьки не примушують, –  вони й самі колись танцювали в ансамблі.

ПЕРША КОЛЯДКА –ДЛЯ МАЙСТРА МАСОК

Після того, як хлопці потанцювали, а Мошули привітали один одного, обидві команди йдуть колядувати. Спершу прямують до обійстя майстра – Георгія –який виготовив їм маски. Його хата – одразу за перехрестям, на подвір’ї – чисто й прибрано.

- Що побачать колядники у дворі – те їхнє. На ранок на них буде як мінімум намисто з прищіпок. Бувало, брали м’ясо, якщо хтось забив кабанчика та не прибрав із двору, або зв’язку цибулі, перців, – розказує місцевий житель Олександр.

Георгій з родиною чекають колядників на подвір’ї. Хлопці співають, б’ють мачуками і танцюють для господарів. Чоловік обіймає дружину та доньку, посміхається, його очі блищать. Відчувається неймовірне тепло. Мимоволі розумієш, що навколо – не театральна постановка, а жива традиція, яка має глибинний сенс для кожного учасника.

- Я народився в Орлівці, тут живу і далі житиму. Колись сам брав участь у обряді, – розповідає Георгій. – Зараз майже всі учасники – школярі, а коли я ходив, на одному боці було 100 людей, і глядачів дуже багато. Але я вдячний хлопцям, що традиція продовжується, і скільки житиму, стільки її підтримуватиму. Тепер я виготовляю маски. Щороку, зазвичай, нові, адже вони – із кролячої шкури, що погано зберігається. Для цього робиться рамка з брусків дерева, обшивається шкурами, прикрашається квітами та стрічками. Вуса роблю з кінського волоса. Маску виготовляю за два дні. Сьогодні Різдво, велике свято. У кожному дворі вони бажають добра та щастя, боєм мачук виганяють весь негатив, який за рік зібрався у хаті. За це хлопцям дякують грошима, пригощають.

ТРАДИЦІЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЗНИКНЕННЯ

Після колядки «армії» Мошулів розбігаються своїми частинами села. До повномасштабної війни в Орлівці мешкало близько п'яти тисяч людей, зараз, як розповідають жителі, – утричі менше. Мошул має зайти в кожну хату, і родини чекають на нього увесь вечір, а раніше – й ніч.

- Колись усі пригощали колядників короваєм. Хліб – символ добробуту, а ще був чи не єдиним смаколиком. Зараз традиція трохи змінилася, і короваї для хлопців випікають родини, де є незаміжня дівчина. Також дівчина, щоби продемонструвати прихильність до хлопця, може прикрасити його головний убір білою квіткою. Чим більше квіток – тим популярніший хлопець, – розказує місцевий житель Дмитро.

Додає, що його син сьогодні колядує з Мошулом в «Педурє». Чоловік зітхає та каже, що, швидше за все, син бере участь в орлівській коляді востаннє.

- Миколі нещодавно виповнилося 17 років, ми вирішили відправити його вчитися за кордон. Дуже шкода, він уже вчетверте колядує, йому подобається. Та і я колядував, коли був молодий. Тоді в нас, окрім «чата Маре» та «чата Мошу», була ще «чата Кураторів». Вони мали кожушки та шапки з овчини. Згодом цієї чати не стало. Раніше юнаки, які жили за кордоном, приїжджали в село на коляду. Зараз цього немає. Обряд поступово вимирає, – додає Дмитро.

Староста Орлівки Михайло Кіронакі також зауважує, що обряд Мошул – під загрозою зникнення.

- Ми проводили Мошул і під час пандемії коронавірусу, і нині – під час повномасштабної війни. Подекуди стикаємося з критикою. Так, ми розуміємо, що в країні – війна. Ми не святкуємо «із розмахом», не на часі гучно веселитися. Наша громада, як і інші, чекає на своїх захисників – у нас більше 20 односельців на фронті. Але це – наша культура, наші древні традиції. За що тоді воюють наші люди, як не за самобутність? Наш обов’язок – зберегти її для нащадків, – вважає Михайло Кіронакі.

І ГРЯНУВ БІЙ

Зранку обидві команди збираються на перехресті. Першими прийшли юнаки з «Педурє»: кажуть, це для них добрий знак. Але додають, що все ж не вірять у свою перемогу в змаганні, адже у їхній команді мало людей. Берети хлопців рясно заквітчані, на двох палках несуть трофеї – калачі. «Намист» із прищіпок та зв’язок перцю – також чимало. Хлопці жартують і трохи бешкетують. Запитуємо, як поколядували.

- Усіх господарів обійшли, всім заспівали, станцювали. Мачуки дуже важкі стали, бо дощить і рогоза натягнула вологи. Але то нічого. Напевно, цього року знову переможуть «Кятре», вони щороку перемагають, – із сумом ділиться колядник Артем.

Ми всіляко втішаємо його та бажаємо все ж перемоги у змаганні. Тим часом юнаки заводять нову колядку. З усіх слів можна вихопити лише «Ісус». Питаємо Артема, про що співають.

- Ми вчимо колядки з початку грудня. Сідаємо разом, репетируємо. Це – діалект, слова вийшли з ужитку і ми точно не можемо перекласти. Але вони –  про добро. До нас приходять молодші хлопчики, вчаться. Як прийде час, також колядуватимуть. Ще ми самі в’яжемо мачуки. У нас така традиція – так робили і мій батько, і його батько, і так далі, –  каже Артем та біжить до хороводу.

По обидва боки дороги припарковано кілька десятків автівок – люди з інших сіл приїхали подивитися на обряд. Нікого не засмучує ані дощ, ані пронизливий вітер. Приїжджають усіма родинами, беруть із собою маленьких дітей.

Тим часом під звуки барабанів, кларнетів та стук мачук до місця зустрічі підійшла друга команда. Хлопці завели великий хоровод, по центру якого пробіглися обидва Мошули. Їх підняли на руки, вони обмінюються символічними кумедними подарунками з підтекстом – лялькою та машинкою. Мовляв, одним треба ще бавитися у пісочниці, а іншим – грати у ляльки, як дівчатам. Але, згідно з традицією, господар у селі може бути тільки один, тож команди починають бій. Зрештою Мошул з частини «Педурє» залишився без маски – це символ поразки. Як і кілька років поспіль, знову перемогла команда з «Кятре». Хлопці виконують фінальний хоровод і йдуть колядувати до будинку старости села – так вимагає традиція.

«ДЛЯ НАС ЦЕ – СПРАВА ЧЕСТІ»

- Ми дуже щасливі, що перемогли, – каже Мошул-переможець Георгій Прохницький. – Мені приємно, що цього року обрали Мошулом. Це честь та велика відповідальність, адже я – головний у групі і відповідаю за дії всіх її учасників. Фізично, звісно, дуже важко. В масці нічого не видно, вона важка і навіть дихати в ній важко. І пояс із дзвіночками важкий. Але сенс у тому, щоб зарядити позитивною енергетикою всі будинки в нашому селі, тобто ми несемо добро кожному односельцю. Це дуже важливо. Якщо Мошул пропустить хоч одну хату, в ній весь рік пануватимуть злидні. Тож це дуже відповідальна робота! Скільки грошей ми отримали – не знаємо, ще не рахували. Але не в грошах справа, для нас це справа честі, справа традицій. Так наші батьки робили, так і ми робитимемо, бо ми – їхнє продовження.

*   *   *

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Цьогоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Наразі Національний перелік налічує понад 90 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2023 році до нього було додано 31 елемент, і вже більш ніж десять – у 2024-му. Частину цих об'єктів Україна подала на включення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим під час війни, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок