Світлина родини Марковичів із села Монастирок на Львівщині

Читачка спільноти «Історія України в ретро світлинах» Лілія Іськович поділилася дорогоцінною світлиною своєї родини, яка переносить нас у важкі часи Другої світової війни та післявоєнного голоду. На фото зображені її прадід Іван Маркович, прабабуся Марія (Іванець у дівоцтві), дідусь Василь Маркович, а також сестра прабабусі Катерина Іванець. Світлина, датована орієнтовно 1942–1944 роками, була зроблена в селі Монастирок Жовківського району Львівської області.

Усі ці люди пережили величезні труднощі того часу. Після війни колгосп забрав усе, що було в господарстві — худобу, коней, картоплю, пшеницю та навіть останні качани кукурудзи. Дідусь Лілії, Василь, часто згадував, як у роки голоду їли лише рідкі юшки з картоплі та моркви, що залишилися в мерзлій землі. Вони збирали крупи, що порозсипалися по підлозі комори. Тому дід Василь до самої смерті завжди обережно чистив картоплю, намагаючись використати навіть найменші часточки.

Прадід Іван, хоч і не мав освіти, але був дуже практичною людиною. Він лікував домашніх тварин, і люди віддячували йому за це харчами. Так вони виживали. Прабабуся Марія, як і сестра Катерина, не мали легкого життя. Катерина пішла працювати в лісництво, де отримувала зарплату дровами — але навіть їх вистачало лише на найнеобхідніше.

Про воєнні часи родина розповідала лише напівшепотом, оскільки боялися, що хтось може почути. До війни, як згадують старші, вони мали велике господарство та жили досить заможно. Але важкі часи залишили глибокий слід у пам’яті кожного. І хоча всі вони дожили до старості, ці спогади залишаються в їхніх серцях і досі.

Ця світлина не лише зберігає пам’ять про людей, але й нагадує нам про ціну виживання та боротьбу з труднощами, через які пройшли наші предки.

Старі фотографії, як ця, є не просто зображеннями минулого, а безцінними свідченнями історії родини. Вони допомагають нам зрозуміти, через які випробування пройшли наші предки, як вони переживали труднощі, і що допомагало їм вижити. Зберігаючи ці фото та передаючи родинні історії наступним поколінням, ми не тільки зберігаємо пам’ять про минуле, але й вчимося цінувати життєву стійкість і силу духу. Знання родинної історії формує наше розуміння власного коріння, дає нам можливість бути більш свідомими та об’єднаними, а також вчить нас важливості збереження традицій і пам’яті.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО