Дай Боже Донецьку чимскорше вернутися додому!

Підсумки 2024 року? А такі, як казав персонаж Григора Тютюнника: "Главне – живі..." (с) (Це з оповідання "Устим і Оляна" – де, між іншим, збіса щемно про повернення додому демобілізованого солдата, подивилась оце на наших визволених бійців, потягла з полиці томик Тютюнника перечитати – і розревілася...)

А хто хоче й собі трохи поплакати на межі років, то розкажу вам про Донецьк довоєнний – яким він був, і яким я його в останній довоєнний рік уперше побачила: це есе писано було тоді-таки, а начитано недавно, для проєкту Радіо Культура "Міста сили", – бо ті наші міста, котрі, як і люди, досі в цапському полоні, не перестають від того бути нашими "містами сили", і Донецьк з-поміж них перший, тож дай Боже йому чимскорше вернутись додому!

ОБРИСИ "АМЕРИКАНСЬКОЇ МРІЇ ПО-УКРАЇНСЬКИ"

Донецьк: зима, 2012

Перше враження, перший кидок оком на місто з пташиного польоту (з вікна літака, що пішов на посадку) – як перший погляд на незнайомця при зустрічі: он ти який!.. Безкрая рівнина, плаский, на ввесь овид, чорно-сірий степ, сувора графічна колористика, місцями підбілена порошею, нерівномірно розкидані лишаї радянських багатоповерхівок та "промзон", дими, завислі в повітрі клаптями вовни, – і, то тут, то там, наче прорвані назверх велетенські бугри прихованої підземної сили – монументальні, геометрично чітко окреслені, мов обмахнуті по контуру сніжним квачем, безверхі чорні зіккурати, найприкметніша риса міського пейзажу – гори?.. чи якісь загадкові архітектурні конструкції?..

- Терикони, – впевнено каже Ростик: як і я, Донецьк він бачить уперше, але художнику легше відрізнити природне від сотвореного людськими руками. А мені згадується розповідь американської режисерки Вірляни Ткач про алтайського шамана, якось привезеного нею до Нью-Йорка для участи в виставі, – поблукавши в бетонних каньйонах хмарочосів, анітрішки не вражений огромом спорудженого людиною, дід "продіагностував" був столицю Нового Світу в спосіб геть несподіваний для людей постіндустріальної доби:

- У вас тут багато сили, – сказав американцям, – тільки ви її каменем накрили...

І в донецького степу "сили" – в тому, "шаманському" сенсі – також неміряно. Окрім як із літака, це можна відчути навпростець на місцевості, від’їхавши від Донецька машиною якусь сотню кілометрів на північ: поза майже неперервною гнітючою "промзоною" з депресивних, уже напівпорожніх "міст-супутників" – цим печальним живим пам’ятником радянському варварському господарюванню, – раз у раз вривається в овид, ламаючи лінію обрію ярами, видолинками, вапняковими кряжами, зітхаючи, дихаючи, піднімаючись і падаючи, – так до кінця й не підкорене людиною Дике Поле, "Тартарія" середньовічних мап, якій найкраще пасували б – леда-мить готові вихопитися з гиком із байраку загони вершників (татар? козаків? махновців?..), – і мимоволі бурмочеш собі під ніс із напівзабутого Сосюри: "Як передать, Донбас, твою красу і силу…". Можна зрозуміти те покоління і його наївну віру (ненадовго її й стало, але в 1920-ті вона була ще цілком щирою!) в те, що бурхливий промисловий наступ людини, з’єднавшись із стихійною потугою цієї землі, витворить тут якусь нову естетику, щось сливе космічне за величчю й розмахом, – і зацілілі перші обриси цієї "американської мрії по-українськи", наче проби олівця по гігантському ландшафтному полотну, все ще захоплюють масштабністю задуму. Кубістичний "Термінатор" – Артьом несамовитого Кавалерідзе, наче велетенський білий троль, що виліз із надр Лисої Гори й став над Дінцем навпроти хрещатих чубків козацького барокового храму (того самого, де спасалась од "закоханого чорта" в монастирській крейдяній келії Стороженкова відьма Одарка, і де нині, як ті чорні гайворони, що роздерли бідного закоханця, сновигають, підозріло косуючи спідлоба, хмурі московські ченці), – то видовище, далебі, варте того, аби їхати сюди за тридев’ять земель! Будь у нас притомна держава (негайно розмріялась я), цей краєвид міг би стати "візитною карткою" цілого краю, приваблюючи сюди вже не зажерливих ченців, а заможних туристів. Кавалерідзевський пам’ятник унікальний тим, що, на відміну від більшости шедеврів модерної монументалістики Старого й Нового Світу (швиденько перебираємо в умі, відклавши набік Генрі Мура, Фернандо Ботеро, ну, й мексиканців, але тих я знаю гірше…), цей пам’ятник іще перебуває в прямому діалозі з пейзажем, – можна сумніватися, чи "в той бік" спрямовано пафос діалогу, чи варт людині індустріальної доби так голосно старатись "перекричати" довкілля, – але не можна сумніватися в щирості пориву.

…Тільки аж видряпавшись до підніжжя "українського Термінатора" й прочитавши напис на постаменті, ми нестримно розреготались – зачарування розвіяла цитата з самого Артьома-Сєргєєва: "Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо". Значить, класичний був, за Фройдом, анальний садист. А така настанова, наколи її возвести в керівний принцип, ніякої "краси і сили" не творить: красу вона умертвляє, силу – експлуатує. Що, власне, й відбулося за минулі 80 літ із цілим цим трагічним реґіоном.

І з усіма нами, коли вже на те пішло.

*   *  *

Якщо кому-небудь коли-небудь стане уяви скласти антологію про Донбас в українській літературі, одразу навіч покажеться, куди йшла та сила – і як марнувалася. І що цілий час – навіть у наймертвотніші брежнєвські десятиліття, коли все, здавалось, було "закатано в асфальт", чи, як мовляв той шаман, "накрито каменем" (рівненько, за ранжиром, як люблять анальні садисти, – з газонами, по яких "не ходить!", та бордюрами, на яких "не сидеть!"), – та сила продовжувала дибитися невпокоєними буграми, мов донецький степовий ландшафт: цвіт українського дисидентства 1960-70-х, саме́ його осердя, найнепохитніший інтелектуальний кістяк – звідси, з Донбасу. Іван і Надія Світличні, Раїса Мороз-Левтерова, Іван Дзюба, Василь Стус – всі вони залишили спогади як не про своє злиденне сталінське дитинство з вугільною тачкою серед шахт і териконів, то про той, історично свіжіший період, який уже вважався "ситим" – і озвучувався бадьорими рекламними текстами (шахти потребували допливу нової робсили!) на кшталт "Шахтарі донецькі – хлопці молодецькі". Це тут, у Донецьку, начальник місцевого КҐБ кричав Надії Світличній, яка тоді асистувала Аллі Горській у роботі над мозаїками 5-ї школи: "Мало вас перестреляли в свое время!", – а вона раділа, що пошкодила на роботах праву руку, і навмисно її не лікувала, бо це був привід не підписувати протоколів допиту (а який розкішний міг би бути фільм: Світлична, що йде по проспекту Леніна, несучи перед себе на перев’язі посинілу руку, на яку ззираються перехожі, декотрі перепиняють її співчутливими порадами: виробнича травма тут діло знане, всі там були, – а за кадром у цей час життєствердно гримить хор Вєрьовки: "Шахта-арочка, молоде-есенька…", – о, де ви, українські кінематографісти, чому на цей край летять із камерами майже виключно чужинці, що вони тут годні второпати?!). І ще обов’язково туди має бути включений Григір Тютюнник – хлопчиком він пішки пройшов пів-Донбасу, гнаний голодом, десь тут під Дебальцевим отримав свій перший урок виживання серед людей у нелюдських умовах (кілька печених картоплин, натоді безцінних, і заповідь поскромленої гордині: "Ти, синок, не бійся просити…", – "в Донбас на шахти" їхали люди, які вже не мали чого втрачати, і цей "неприродний добір" за кілька поколінь мусив витворити свій етичний кодекс, у якому немає місця для гордости: завелика розкіш! – натомість категоричним імперативом стає підтримка "своїх": сьогодні я тобі поможу викопатися з-під завалу, завтра ти мені, так і живемо…). Тютюнник написав пронизливого автобіографічного "Климка" – а потім, уже знаним автором, їздив у Донецьк і Горлівку, сам спускався в забій і лишив нам ще з півдесятка, мабуть, найкращих і найчесніших (наскільки це взагалі було можливо в тодішніх цензурних умовах) нарисів про шахтарський труд: сплатив Донбасу свій борг вдячности. Ну, і окремим розділом має стояти найславніша в історії культури 20-го століття, після Анатолія Солов’яненка, уродженка Донецька – Емма Андієвська: цій би взагалі тут належався окремий дім-музей, куди люди могли б приїздити так, як у Колумбію, в Меделін – відвідати музей Ботеро… Але це я вже знову розмріялася, бо наразі в Донецьку навіть дім батька міста, Джона Х’юза, зяє навсібіч побитими фасадами – і нікому й не в гадці його реставровувати.

У готелі нам вручають туристичний буклет із переліком місцевих цікавинок. Першу позицію в списку займає Донбас-Арена. Є також "парк кованих скульптур", бозна-чому – набережна, і ще кілька маловрозумливих парків – з обіцянкою "миллиона алых роз" та інших скромних утіх, явно омріяних у свій час складачами списку в типовій квартирі вбогого радянського дитинства. Мозаїк Горської в переліку немає, жодних познак, що в місті виріс і вивчився один із найвидатніших слов’янських поетів століття, – також. Очевидно, позицію "найвидатніших донеччан" за всі сто з гаком років культурної історії міста монопольно захопили й утримують люди, котрі, нівроку їм, живі, здорові й, судячи з блиску їхніх броньованих мерседесів та хромованих офісів, незле маються. Дива в цьому нема, бо те саме відбувається і з рештою України, просто в тих містах, де історичний ландшафт хоч трохи старіший, він сам по собі здатен "чинити опір" і дезавуювати парвеню: перед лицем тисячолітніх храмів і древніх замчищ все-таки важкувато стверджувати, ніби до тебе тут "нічого не було" (саме тому Сталін і нищив так послідовно старі міські ландшафти!)… Донецьк же в цьому відношенні беззахисний, як немовля, – навіть ставши "мільйонником", він не перестав бути тим, чим був зроду, – шахтарським селищем, "посьолком" серед Дикого Поля. А Дике Поле "само за себе" говорити не вміє.

*   *   *

Колись я також спускалася в шахту – давно, ще за СРСР, і не в Донбасі, а в Кузбасі: сама напросилася. Але українські вугледобувні технології звідтоді, кажуть, не змінилися – а це значить, що з таким самим (хіба ще розстроєнішим, ще іржавішим...) скреготом сунеться кліть униз по стволу, і так само хлюпає вода під чобітьми вздовж вузькоколійки… До забоїв я не дійшла, запросилася назад: з мене було досить. І вдруге в шахту також не полізу, – ні, дякую.

Я не знаю, чим можна скомпенсувати людям, які працюють там роками – та що роками, поколіннями! – відняте в них денне світло. Але я знаю, що ми всі перед ними винні – всі, хто кожну мить, підвівши очі, може вгледіти над собою небо.

Вирісши серед тих людей – у посьолкових бараках і саманних халупах (прямих аналогах латиноамериканських "фавел"), – можна винести для себе той, на ввесь вік, сенсобуттєвий урок, який виніс Стус: що "жити – тяжко" (цитата з листа до сина), і кожен, хто твердить, ніби має бути легко, – бреше. Люди, які сьогодні парадують в ролі господарів Донбасу, теж тут виросли – але з дитинства затямили одне: головне – це будь-якою, підкреслюю, БУДЬ-ЯКОЮ ціною не потрапити в шахту.

Їм це вдалося. І їхнє неприховане, фізіологічне торжество з цього приводу – це й є головний пафос "донецького кітчу". На місці, де лишилася плавати дрібна риба (після того, як грубша пішла "на великі води"), це видно особливо наочно: в ресторани вони приїздять на джипах, убраними в шкіряні куртки й "адідаси", сидять за столиками штивно, мов військові "на гражданці", і цілий вечір шлють оркестрантам замовлення на пісні про "розы" всіх кольорів і відтінків. З "їхнім" містом Стус, справді, несумісний. Стусів Донецьк треба шукати деінде.

*   *   *

Час зізнатися: до Донецька я летіла з наміром побачити зовсім іншу Лису Гору, ніж ту, на якій стоїть Кавалерідзевський "Термінатор", – ту, яка, за моїми уявленнями, мала би знаходитися десь у межах міста і од якої мені ще в юності, коли вперше про неї почула, перехопило подих – і перехоплює щоразу, тільки-но подумки "беру на голос" ці рядки:

На Лисій Горі догоряє багаття нічне,
І листя осіннє на Лисій Горі догоряє.
А я вже забув, де та Лиса Гора, і не знаю,
Чи Лиса Гора упізнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечір’їв твоїх,
Пора недовір, і довір, і осіннього вітру…

Хто хоче зрозуміти поета, казав Ґьоте, – мусить піти в його край. Можу засвідчити: це найбільш "донецький" вірш Стуса – писаний уже в Києві, з болісною ностальгією за зоставленими позаду містом і коханням, він несе в собі наскрізний звук тутешнього простору – вічний саундтрек міста. Несе – протягле виття степового вітру (на виході з шахти, в щілинах бараку, на верхові терикону – нікуди од нього не дінешся, не сховаєшся…): всі оті заворожливі, тоскно повторювані вокалізи, від яких і розлука коханців стає "тонкогорлою", і "середина жовтня" – то не що, як "пора тонкогорлих розлук", бо куди ж, справді, подітися закоханим із настанням холодів, коли жодне багаття під відкритим небом уже не зігріє, а в бараках зроду-звіку не передбачалося чогось такого, як "прайвесі"? (Я довго допитувалася в наших організаторів, куди, окрім як одразу "на хату", може піти в Донецьку ввечері хлопець із дівчиною: адже притульних кав’ярень у місті немає, взагалі немає "центру" в європейськи-урбаністичному розумінні, вулиці, прокладені вздовж колишніх "ліній", затишних закапелків не передбачають – шахта Засядька виявилася просто на розі, як у Києві вхід в метро, а метро так досі й не збудували, – ото хіба в кіно, куди й ми, по совковій бідності, студентами ховалися?.. – А на зупинку! – пояснили мені: автобусні-тролейбусні зупинки – вони ж криті, од дощу-вітру захищають, от парочки там і просиджують годинами, – небагато й змінилося від часу Стусових юначих пристрастей…)

І ще один звук є в цьому саундтрекові – його впізнаєш не одразу, бо він тут постійний, невимикальний: Донецьк гуде. Як трансформатор, вдень і вночі (власне вночі, в готелі, ми цей звук і почули нарешті "виокремленим" із міського гамору, я навіть устала з ліжка визирнути в вікно – внизу стояла на ввесь овид непроглядна темрява без вогника, і ця темрява гула – утробним, підземним рокотанням). Тому "донецький ерос" має іншу фонетику, ніж традиційно-українське "водяне" лепетання, – це от власне що вгризання, в плоть землі і жінки: сухість, пил, гупання крові в аортах, двиготіння відбійного молотка в темних надрах землі й тіла, і звідси оте хрипле гарчання горлового "р", що протинає собою всю мелодику Стусового любовного прощання, – "і Лиса Гора проліта схарапудженим птахом…" Схарапудити гору – це, бігме, крутіше, ніж воздвигнути на ній бетонного ґнома-Артьома. Але для того, щоб таке втнути, потрібна вже не ненависть до "неорганізованих мас", – а таки любов: нехай навіть тільки до одної жінки…

- Де тут у вас у Донецьку Лиса Гора? – насідала я, мало не від самого аеропорту, на наших господинь, двох чорнявеньких Ань (вогняний етнічний коктейль донбаського "плавильного казана" породжує особливо цікаві жіночі типажі – з яскраво вираженим "половецьким" "доливом" од тутешніх "автохтонів-степовиків"). Дівчата на мої домагання лиш плечима стенали: ні, Лиса Гора в усій окрузі єдина – на Святих Горах, а в Донецьку нічого такого немає, тут же рівнина… Хіба що терикони?

До мене не відразу дійшла істина, приголомшлива в своїй очевидності: я "не впізнала" в Стусовому вірші прямо названої, просто-таки виткнутої пальцем Лисої Гори – тільки тому, що Стус "зняв" із неї кавалерідзевського Артема. Власною поетичною волею його "скасував", зробив гору знову "дикою" – місцем, де закохані палять у гайку багаття. Це для мене Лиса Гора вже – листівка з видом на пам’ятник. Стусів ліричний герой ніякого пам’ятника "не бачить": він не турист – він тутешній. З тих "мас", що відмовились бути "організованими".

*   *   *

Кілька слів про ту "організованість", через яку Донбас за минуле десятиліття зробили притчею во язицех для решти країни. Донеччани, за моїми спостереженнями, зовсім не "москалі" (як то ввижається перепудженим галичанам), і ненабагато більше "совки", ніж мешканці будь-якого іншого українського реґіону, – вони "заводські", "фабричні", незалежно від роду занять, і саме цей "культурний ґенотип" міста й визначає його ментальну та психологічну специфіку. Тому порівнювати Донецьк треба не з Харковом, Києвом чи Львовом – а (скажімо) з Новою Гутою або Стоком-на-Тренті: свої "донбаси" є в більшості індустріальних країн, і майже всюди це нині – депресивні райони з сумною славою. І від закриття шахт, як у шотландському графстві Мідлотіен (де досі проклинають Марґарет Тетчер за її енергетичну реформу!), криміноґенна ситуація тільки падає нижче критичного рівня: "фабричні" звикли жити "по гудку", забрати їм роботу й сказати "а тепер ідіть куди хочете" – однаково, що розпустити армію, аби сама шукала собі прохарчунок.

Це не просто кількапоколіннєва "звичка коритися начальству" – це насущна в тому необхідність, продиктована самою логікою промислового виробництва, котрій улягає все життя селища: ось тут – вузькоколійка, ось тут штрек, ось твоє робоче місце, – збочиш, засваволиш, не послухаєш майстра-десяцького-бригадира-директора – переламаєш руці-нозі, а то й кісточок твоїх не одриють, це тобі не прогулянка по степу… За два-три покоління виробнича дисципліна входить у плоть і кров: у громадських місцях донеччани роблять враження на диво чемних і слухняних – "зорганізованих". Навіть на автограф-сесію двісті душ вишиковуються в чергу через цілий зал по проходу вервечкою – і перемовляються стишеними голосами, гейби в церкві. У сервісі те саме: поки ми, забалакавшись у ресторані, не схаменулися, що вже пізно, до нас ніхто не підійшов, як це було б у Києві, з прозорим натяком – мовляв, вибачте, але кухню вже зачиняємо, чи ще щось будете замовляти? – очевидно, клієнт (теж же працедавець, хоч і тимчасовий!) автоматично сприймається як те саме "начальство", якого треба "слухатись"... З погляду центральноукраїнського "сам-собі-панства" це може видатися затурканістю, але насправді це класичний синдром усіх замкнених спільнот (професійних у тому числі): хто його зна, як до тебе братися, коли ти чужий, – це ми тут у себе на териконі кожну стежку знаємо… Краще помовчати, воно й надійніш буде…

*   *   *

А тимчасом, поки Донбас у нас обнесено інформаційним "колючим дротом" і залишено йому тільки "локальну", "місцеву" ідентичність (основні маркери: шахти, ґанґстерські війни, спорт), – святе місце пустим не буває, і в місті триває власна культуротворчість – та, що відповідає архаїчній стадії розвитку всякої замкненої спільноти – міфологічна. І на мапі міста в цієї міфології є свої цікавинки, не зазначені в жодному путівнику, – тільки не лінуйсь розбалакувати таксистів:

- Вон там слева, посмотрите ("паса’рітє") – видите? Там у нас Ахата Брагина подстрелили!..

Це звучить майже з гордістю, так що я навіть не важуся перепитати, хто, власне, такий був той Ахат Брагін (у Києві в пору ґанґстерських війн 1990-х були свої "герої", але хто вже сьогодні згадує Савлохова чи Авдишева?..). А от сама інтонація похвальби мені знайома – точнісінько з такими нотками колумбійський таксист, везучи нас з аеропорту до Медельїна крізь глупу, хоч в око стрель, тропічну ніч, казав нам ламаною англійською: от зараз, із лівого боку, за горбом буде видно – то вілла Пабло Ескобара, там його й підстрелили…

Нам показують супермаркет, виграний свого часу в карти (називається й сума!) одним із нинішніх українських високопосадовців, розповідають, хто з них, "донецьких", замолоду стояв за прилавком на ринку, а хто "піднявся на гоп-стопі", – на свій лад захоплюючі історії, правдива Колумбія, чи навіть "Дикий Захід" – тільки без шерифа… Власне, щось подібне оповідають у кожному українському місті – але як частину краєвої історії, економічної й політичної, з усіма приналежними оцінками, тоді як у Донецьку це якась пекельна суміш Кустуріци й Тарантіно у виконанні майстра наскельного розпису – агрегатний стан архаїчного тожсамісного міфа, що відповідає "дитинству" спільноти. Такий міф іще лежить поза межами добра і зла, його герой може бути й негідником, і навіть убивцею, – але він обов’язково має бути найдужчим і всіх перемогти… Якщо вдуматися, в істоті це теж пошук за "красою і силою". Все залежить від того, які "інструменти пошуку" є в наявності.

Щось із цієї первісної міфології робітничих селищ ретранслює Жадан – автор, по духу, куди більше "донецький" (донбаський!), ніж "харківський". Не дивно, що в Донецьку його приймають "за свого" – звісно, ті, хто взагалі щось читає. Проте від’їжджаю я з Донецька з твердим переконанням: що́ цьому містові потрібно, так це новий геній – масштабу Стуса, але типологічно ближчий до Маркеса, – такий, щоб зумів синтезувати всі, розкидані тут, уламки й випари різнопорядкових і різношарових міфів. Переплавити водно рабів і бунтарів, Тютюнникових мрущих дітей і їхніх убивць-онуків з газетних хронік, і неперебутню людську біду, і голод, і жагу життя, і щелепи копалень, що з ненатлістю хтонічного божества друге століття поспіль перетирають мільйони дужих тіл на жужелицю, і невпокоєних духів, що бродять покинутими штреками, і "пухирі землі", що надимаються на поверхні хромованою сталлю хмарочосів, і вперто-вітальні, як у кам’яних бабів донецького степу, монументальні форми Андієвської, Горської й Антипа, і вітер з Кальміуса, і сірководневий сморід коксохіму, і Лису Гору з її єдиним на світі багаттям, і терикони з їх підземними димами…

І це не була б історія Донбасу – це була б історія України: її дзеркало за всю минулу сотню років, нарешті складене докупи, – те, од якого вона досі одвертається: страшно глянути, ще не час, ой ні, не зараз, не руште…

- Дивись, – штурхає мене Ростик: літак уже піднявся, взявши курс на Київ – і, заки входимо в хмару, я встигаю помітити на одному з териконів, обметаних свіжою памороззю, жевріючу на чорному жаринку, схожу згори на недотлілий вогник цигарки в пітьмі. Що це?..

- Багаття, – каже він, усміхаючись так, ніби вручає мені букет квітів. – От тобі й та "Лиса Гора", що ти шукала. Багаття палять.

*   *   *

Аудіоверсію слухати тут.
Текстова версія – тут(Суспільне. Культура).

Оксана Забужко, письменниця, літературознавиця, поетеса, есеїстка, публіцистка

FB