Досвітні огні

Де-не-де засвічуються вікна в будинках. Через пів години чи пізніше на вулиці з’являться закутані в шалики чоловіки й жінки, щоб устигнути на перший трамвай. "Ще сонячні промені сплять, досвітні огні вже горять, то світять їх люди робочі", - цей вірш Лесі Українки ми в школі вчили напам’ять. 

А це — наша з вами реальність, в якій ми живемо вже третій рік. Без святкових днів, але й без феєрверків, п’яних співів попід вікнами, матюків, нічних перегонів мажорів на автівках. Двірники шурхають мітлами під цими ліхтарями, приїжджають сміттєвози до контейнерів. Сирена тривоги стрясає повітря і, йдучи до зупинки, кожен стискає зуби, видихає і бурмоче "Проклятий москаль". 

Ніщо не здатне зупинити українця, якому треба на роботу. Ніби ще й тижня не минуло, як день почав зростати, а вже якось видніше. Добре, що світла не вимикали вчора, а як буде нині – ніхто не знає

Це ж ми прожили вже чверть століття в новому тисячолітті й зрозуміли, що означає китайське прокляття "Щоб ти жив у часи перемін!". От ми й живемо, і кінця тих часів перемін не видно. А раз не видно, то що ж… Фантасти змальовували двотисячні усяко – від технічного прогресу, міжзоряних польотів до екологічного Армагеддону. І трохи того є – усякого, але не надто.  

Читайте також: Як християни впорядкували час

Тут ШІ набирає розмаху, а тут окупант цупить унітаз і труси, тут фільми з неймовірними спецефектами, а  дивитись нічого, бо все підлаштоване під найпримітивніші інстинкти й висока культура згадується в минулому часі. 

Що створили  митці за тих 25 років? Де їхні шедеври, де образи, які  запам’ятали хоча б на одне покоління?   Шукайте високого смислу в банані, приліпленому скотчем до стіни, милуйтесь покручами, що їх понаставляли по Львову, слухайте дешеву попсу, що лине з дорогих іномарок, стійте в чергах за автографами до письменників, чий словниковий запас — якась сотня слів. Повірте, далі буде ще гірше, бо освіта деградує зі швидкістю світла.

Українці за тих 25 років пережили два Майдани, десять років триває загарбання наших територій, міжнародне право розтоптане, в політику пхається люмпен з кримінальним минулим, і це вже не можна прикрити брехнею. Нема стільки брехні, щоб виправдати несправедливість світу першої чверті XXI століття.Тому контрасти такі очевидні, навіть разючі. Можна шукати офірного цапа в демократії, економіці, світовій змові, та де завгодно, не усвідомивши власної глупоти та обмеженості. Вікна  Овертона відчинені по всій планеті, хіба що подекуди їх затулили фанерою, крізь яку не пускають світло.

Читайте також:Щось спокійне, але не заспокійливе

Можна втішати себе тим, що найтемніше перед світанком, але ми й так живемо у ядерній зимі, наразі інформаційній, і просто блукаємо від однієї нори до іншої.В чужій норі нікому не раді, а своєї може не бути.

Запах страху отруює свідомість ще більше, ніж запах крові. Якими не були б кволими наші досвітні вогні, але вони допомагають прожити нам ще один день, і ще… 

Чи розуміє світ, що незламність українців не в зброї, а в тих вогнях, що спалахують щоранку о 5-й годині? У тих людях, які безконечно відбудовують, ремонтують, рятують з-під завалів людей і тварин. Вони самі ці вогні. Їх завжди недооцінювали вожді, не робили на них ставки, і це найбільша проблема української історії – ігнорувати людей, для яких справедливість - найбільша духовна потреба. 

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.