«Ми жертовні й самовіддані. Усе наше життя — це служба». Ексклюзивне знімання ELLE, присвячене Патронатній службі «Янголів»

З 2014 року Патронатна служба «Янголи» опікується пораненими, полоненими та полеглими українськими військовими.

Команда почала з волонтерського крила, а 2022 року стала повноцінним військовим підрозділом. «Янголи» працюють з бійцями Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ та інших підрозділів азовського руху. Про ефективну роботу служби кажуть цифри: близько 85% поранених захисників повертається назад у стрій.

«10 років тому нас було п`ятеро волонтерів, а сьогодні наша команда — це близько 50 військовослужбовців. З меншою інтенсивністю війни іноді були десятки поранених протягом року. У 2024 році, на жаль, десятки поранених можуть з’явитися за день», — каже командирка патронатної служби Олена Толкачова (Гайка).

У цьому зніманні для ELLE — невеличка частина команди «Янголів». Вони супроводжують бійців після поранення, телефонують родинам загиблих і переймаються майбутнім України.

«Суспільство має розуміти: не військовий повинен пристосуватися до цивільних. Після війни людина змінюється, і важливо прийняти її такою, якою вона стала», — каже медична кураторка Тетяна, одна з героїнь знімання.

Для «Янголів» важливо, щоб бійці не почували себе покинутими. Патронатна служба — ніби сім’я, де кожен допоможе та цілодобово буде на зв’язку. Для декого це і є родинна справа. 

ELLE презентує команду «Янголів» — тих, хто є міцною опорою для українських військових.

Софія Кулакова

Координаторка роботи кураторів 

«Мені важливо приносити користь саме Україні. Коли я стану лікаркою, то хочу допомагати українським пацієнтам»

Софія Кулакова

На початку повномасштабної війни Софія поїхала до Івано-Франківська. Тоді вона навчалася на другому курсі медичного факультету і допомагала лікарям приватної клініки, що приймала військових з бойовими пораненнями.

Через декілька місяців дівчина повернулася до Києва та організувала роботу медичних кураторів. Поранених все більшало, і патронатна служба шукала нових форм співпраці з лікарнями та спеціалістами.

Зараз «Янголи» адаптовані до умов повномасштабної війни, а Софія навчається на п’ятому курсі університету — хоче обрати спеціальність, яка була б якнайбільше дотичною до допомоги військовим.

«Робота в службі додала мені досвіду спілкування з пораненими бійцями. Зараз я більш впевнена в собі, а ще — розумію, що роблю все не просто так. Найкраща нагорода для мене та команди — коли бійці дякують за те, що ми їм допомогли», — розповідає Софія.

З середини 2023 року дівчина менеджерить роботу «Янголів» та допомагає мамі — командирці Патронатної служби Олені Толкачовій (Гайці). Софія хоче бути такою ж пробивною, як і вона. 

«Мама ставить на перше місце роботу — вона може роками не брати відпустку, щоб забезпечити роботу служби. Заради військових вона йде напролом», — каже дівчина.

Олена Толкачова ділиться, що відповідальність за відновлення пораненого воїна — це величезна ноша. Софія несе її гідно. Мама добре пам’ятає, як влітку 2022 року разом з донькою долучилася до процесу ідентифікації репатрійованих тіл з Маріуполя.

«У якийсь момент я завмерла й усвідомила, що в цих чорних пакетах моя донька шукає своїх друзів. Хотілося плакати, але я не могла собі цього дозволити, бо моя сильна та зібрана Соня теж не дозволяла собі зламатися — вона просто виконувала свою роботу», — розповідає командирка патронатної служби.

Після початку повномасштабної війни Олена хотіла, щоб Софія виїхала за кордон, проте вже за декілька днів дівчина повернулася в Україну. У відповідь мама почула: «Я не питаю дозволу, я “курсую” тебе про свої плани».

«Тоді я зрозуміла, що моя донька виросла. Тепер вона — мій надійний партнер», — ділиться Олена.

Дзвенислава Сіра (Дзвінка)

Керівниця відділу роботи з пораненими

«Я б хотіла надихнути людей до дії. Щоб вони «прокинулись» і подумали, чим зараз можуть бути корисними та ефективними. Нам потрібно працювати в супершвидкому темпі»

Дзвінка, Наталка Багрій, Софія Кулакова

Дзвінка змалку шанує українські традиції — каже, що вони не є основною ціллю її життя, проте залишаються опорою та додають сил. 

Вона любить колекціонувати народний одяг і прикраси. Після перемоги Дзвінка повернеться до однієї зі своїх мрій — придбає скриню, в якій зберігатиме вишиті сорочки. А пізніше — збере й інший одяг: плахти, спідниці, запаски, кожухи…

Свою колекцію Дзвінка застосувала і на аукціоні — продала вишиванку за 75 тисяч доларів, а кошти спрямувала на лікування поранених.

 «Традиції — це пам`ять. Поки ми пам`ятаємо, то маємо за що боротися», — ділиться військова.

Також Дзвінка керує відділом роботи з пораненими: працює з медичними кураторами та має під опікою понад 100 українських бійців. Щоденна праця часом здається Дзвінці рутинною, проте дівчина прагне зробити ще більше: поділитися досвідом патронатної служби, щоб інші військові підрозділи теж отримували якісну допомогу.

Дзвінка доповнює внесок своєї родини у наближення перемоги України. Старший брат для неї — це приклад принциповості: він захищав «Азовсталь», упродовж року перебував у полоні, а після недовгої реабілітації продовжив військову службу. Молодшого брата вона відзначає за цілеспрямованість: на початку повномасштабної війни йому було тільки 16 років, проте з досягненням повноліття він також приєднався до армії. 

Дзвінка захоплюється врівноваженістю, проте водночас і хоробрим серцем свого чоловіка — штурмовика Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ.

«Іноді він може бути суворим з іншими людьми, проте я знаю, що він дуже люблячий і ніжний, — каже військова. — Не тільки до мене — думаю, що без великої любові людина не йде на захист Батьківщини».

Одарка, її мама Тетяна та батько ОТК

Мама та донька — медичні кураторки, батько — водій швидкої допомоги Патронатної служби «Янголів»

«Головне — не зупинятися. Це найкращий внесок, який тільки може бути. Якщо ти зупинишся, то взагалі ніяк не будеш допомагати», — Одарка.

Одарка, її батько ОТК та мама Тетяна

Родина Одарки ще з 2014 року відчула війну на собі — брат дівчини Дід Шинобі пішов добровольцем в «Азов», потім до нього приєднався і батько. Пізніше мама та донька почали працювати в патронатній службі медичними кураторками — супроводжувати бійців з першого дня їхнього поранення. Після отриманих травм батько став водієм швидкої допомоги в Дніпрі. 

«Така в нас сім’я. Кожен скромно виконує свою роботу», — розповідає ОТК. 

ОТК

Коли вони збираються разом, то завжди обговорюють службу — вона в родині на першому місці. Одарка та Тетяна відзначають, наскільки важливо мати медичних кураторів у підрозділі, — вони знають, що військові після поранення бувають розгубленими, тому скеровують їх, надають потрібну інформацію, морально підтримують і консультують щодо документів.

«Іноді ти так звикаєш до роботи, що складається враження, ніби робиш замало. Зараз я на цьому етапі», — зізнається Одарка.

Тетяна розповідає, що її донька з дитинства була дуже чутливою — ніби квіточкою, на яку не давали навіть пилинці впасти. Дівчину загартувала війна — зараз її важко вивести на емоції. 

«Вона стала сталевою. Проте навіть сталь може зруйнуватися, і я не хотіла б, щоб це з нею сталося», — каже Тетяна.

Тетяна та Одарка

Мама для Одарки — це людина, яка завжди досягне бажаного, попри відмови та зачинені двері. Вона б позичила в неї силу духу. У батькові Одарка відзначає впертість, з якою той не залишається осторонь війни, та везіння. Вона підтримує свого брата та ділиться, що до нього завжди тягнуться люди. 

«Їм важливо берегти одне одного», — розповідає Тетяна про взаємини своїх дітей.

Залученість до українського війська продовжилася і в новій сім’ї Одарки. Її чоловік повернувся з полону після оборони Маріуполя. Одарку завжди дивує те, що він не може відмовити в допомозі важливим для нього людям. «Попри труднощі, він не загубив своєї доброти», — каже дівчина.

Наталка Багрій

Працює у відділі роботи з полеглими

«Ми жертовні й самовіддані. Усе наше життя — це служба. І це нас об`єднує».

Наталка приєдналася до «Янголів» у 19 років. Зараз їй 29 — і вона працює у відділі роботи з полеглими військовими та їхніми родинами. 

«Я росла і вчилася разом з патронатною службою», — ділиться Наталка.

З початком повномасштабного російського вторгнення дівчина сповіщала про загибель захисників Маріуполя. Тоді все було хаотично: сім’ї обривали гарячі лінії, щоб дізнатися про рідних, а Наталка брала на себе горе, агресію та благання сказати, що такі трагічні новини — це неправда. 

Дівчина комунікує з родинами, допомагає в організації прощань та контролює ведення документів.

«Коли ти плачеш над труною, а весь світ навколо руйнується, то має бути людина з тверезою головою, яка все організує. Ця людина — я», — каже Наталка. 

Дівчина зізнається, що не приймає чужий біль, бо має достатньо свого. Наталці доводиться організовувати поховання близьких їй людей. Постійний рух не дозволяє дівчині поринути в біль, проте вона також не може повноцінно прожити власні втрати. 

«У мене дуже багато роботи. Я не прожила смерть друга з 3-ї Окремої штурмової бригади у 2022 році. Досі до кінця не можу усвідомити, що Грєнка (Назарій Гринцевич, офіцер Національної гвардії України у складі полку “Азов”. — Ред.) загинув і що ми більше не побачимось», — розповідає Наталка.

Зараз дівчина перебуває в пошуку себе та розуміє: їй складно налаштуватися на один-єдиний телефонний дзвінок, бо вона вимушено витрачає багато ресурсу, якого вже нема. Але Наталка відзначає в родинах загиблих військових їхню здатність об’єднуватися та допомагати одне одному.

«Звісно, їх об`єднує біль, який ніколи не пройде, — каже дівчина. — Але вони в цьому сильні».

Зараз Патронатна служба «Янголи» разом з БФ «Завжди вірний» збирає 30 мільйонів гривень на лікування та реабілітацію поранених воїнів 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ й інших підрозділів азовського руху. Про деталі ініціативи можна дізнатися за посиланням.