Війна як головний герой: про сценографію та зміщення акцентів у виставі «Сірано де Бержерак» Давида Петросяна

На минулих вихідних, 11 та 12 січня 2025 року, відбулася прем’єра вистави «Сірано де Бержерак» за твором Едмудта Ростана в театрі імені Марії Заньковецької.

У сучасному театрі режисерські переосмислення класичних текстів часто збагачуються новими сенсами, акцентами та візуальними рішеннями. Вистава «Сірано де Бержерак» у постановці Давида Петросяна на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької є прикладом такого переосмислення, де традиційна історія про трагічне кохання набуває нового звучання. В центрі цієї інтерпретації – не романтична лінія між Сірано та Роксаною, а тема війни: фізичної, внутрішньої і суспільної.

Війна як символ і реальність

Війна у виставі Д. Петросяна присутня буквально й метафорично. Вона вривається на сцену з першими звуками ударних, коли персонажі піднімають мечі у поетичному, майже ритуальному жесті. Цей образ символізує конфлікт між честю і компромісами, між ідеалістичними прагненнями та реальністю, яка вимагає кривавих жертв.

Сірано, попри свою славу дотепного фехтувальника й поета, стає не лише солдатом на полі бою, а й жертвою війни з власними комплексами та страхами. Його боротьба зі світом — це водночас боротьба з собою, і в цій боротьбі він приречений.Режисер акцентує увагу на цій дуальності: війна зовнішня і внутрішня переплітаються у кожній дії героя.

Сценографія: простір боротьби

Рішення сценографки Даниїли Колот надзвичайно важливе для розуміння концепції вистави. Театральний простір у «Сірано де Бержерак» перетворюється на арену битви, де символи війни стають домінантними.

Драбини – центральний елемент декорації — символізують не лише піднесення і прагнення до вершин, але й небезпеку падіння. Вони нагадують сходи, які ведуть до невідомості або до поразки. Актори піднімаються по них у моменти кульмінаційних рішень, створюючи відчуття нестабільності та ризику.

Завіса використовується як межа між світами: вона приховує простір, де смерть і страх стають реальністю. Коли завіса опускається або рухається, вона нагадує про мінливість і хиткість долі.

Манекени, що присутні в одній зі сцен (якщо вони використовуються в цій версії), можуть асоціюватися із знеособленням солдатів на війні, безликістю та безглуздістю конфліктів.

Ці елементи мінімалістичні, проте кожен з них наповнений глибокими сенсами. Відсутність пишних декорацій сприяє концентрації уваги глядача на діях і рухах персонажів, які формують справжній театр жестів і символів.

Світло і звук як підсилювачі воєнної тематики

Освітлення відіграє ключову роль у створенні атмосфери. Контрастні промені, що вириваються з темряви, нагадують про спалахи вибухів, а затемнення огортають сцену мороком, що підсилює трагічність моментів. У сценах битв і дуелей світло використовується для створення драматичної напруги: яскраві спалахи змінюються довгими тінями, підкреслюючи безвихідь ситуації.

Звукове оформлення доповнює візуальний образ війни. Гул барабанів, металеві звуки мечів і приглушені крики створюють відчуття присутності на полі бою. Музичний супровід — нервовий, з різкими акцентами – підсилює емоційний ефект, додаючи динаміки навіть у статичні сцени.

Кохання в тіні війни

Якщо війна у виставі Д. Петросяна домінує над усім, то кохання між Сірано (засл. Артист України Юрій Хвостенко) Роксаною (Тамара Ґорґішелі) та Крістіаном (Ярослав Дерпак) відходить на другий план. Ця лінія залишається емоційним фоном, але не є рушійною силою. Сірано кохає Роксану мовчки, майже фатально, як частину свого внутрішнього ідеалу, але війна між власним «я» і нав’язаними ролями не дозволяє йому втілити свої почуття у життя.

Роксану також сприймають більше як символ мрії чи ідеалу, ніж як живу людину. Її присутність – це віддзеркалення того, що Сірано втрачає через власну гордість і страх перед відмовою. Війна стає причиною загибелі Крістіана, але ще важливіше – вона губить можливість для справжнього щастя, яке завжди залишається недосяжним.

Висновок

Давид Петросян створює не романтичну трагедію, а епічну драму, де війна стає центральним персонажем. Вона проявляється у кожному русі, кожному символі сценографії та кожному ритмічному акорді.

Денис ГУГНИН
театрознавець, викладач