Сьогодні виповнюється 100 років з дня смерті відомого львівського архітектора Григорія Пежанського

Сьогодні, 16 січня 2025 року,  виповнюється 100 років з дня смерті відомого львівського архітектора Григорія Пежанського. З цієї нагоди я звернувся до його доньки Дарії Ярошевич з проханням поділитися спогадами про дідуся.

Пані Дарія вже багато років мешкає в Чикаго і не змогла приїхати на роковини смерті. Аля написала розлогий текст, який пропоную вашій увазі зі збереженням граматики і стилістики.

Сьогодні о 15.00 відбудеться зустріч всіх охочих біля могили архітектора щоб згадати про нього, заколядувати і пом’янути великого львів’янина.   Запрошую приєднуватися за цими координатами https://maps.app.goo.gl/PphFd5RhigkJ4tC27.

“Мій спогад про Григорія Пежанського

Коли пан Роман Метельський попросив мене написати спогад про мого дідуся Григорія Пежанського – моя перша реакція була: “Я його ніколи особисто не знала. Він помер 11 років перед тим як я народилася – то що я можу писати”.  А тоді подумала, що є в мене образ діда як людини – на підставі “Спогадів” мого батька Олександра Пежанського та біографічних інформацій в книжці “Архітектор Григорій Пежанський та розвиток фізичної культури в Галичині”.

Григорій Пежанський народився в 1860 році у селі Пчани біля Жидачева як одинокий син Олександра Табаки. Мав три сестри. Закінчив ґімназію в Стрию а тоді поступив у архітектурне відділення Львівської політехнічної школи. Диплом інженера-архітектора отримав в Цісарсько-кайзерівським інституті у Відні. А чому у Відні? Бо Відень був столицею Австро-Угорщини. І такий диплом давав змогу зайняти добре оплачувану посаду після повернення на Батьківщину. Не легкий був це шлях для Григорія. Його батько Олександер Табака, багатий господар жалкував давати єдиному синові гроші на утримання під час студій в Політехніці і Григорій був змушений під час студій заробляти гроші на себе. Така інтенсивна праця без відпочинку спричинила хворобу вже на 35-му році життя.

Читаючи біографічні інформації про Діда Григорія створився в мене образ людини “з великої букви”. Був він, на жаль, “незаслужено забутим” українським архітектором, який займався втіленням традиційних національних мотивів, був громадським діячем, ініціятором спортивного життя у Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виготовив багато планів народних домів, будинків для українських установ і церков. Водночасно він сприяв спорудженню будівель театральних і музичних закладів таких як: Народний Дім при булиці Вірменський, будинок Руського (Українського) театру, Музичного Інституту ім. М. Лисенка та інших.

Йому вдалося, як українцеві, потрапити до львівського маґістрату – спочатку на посаді архітектора-інженера а згодом перейшов на державну службу в намісництво, де працював радником із будівництва до 1924 р. Був членом Політехнічного Товариства у 1888-1890 р., а від 1896 р. мав статус “пожиттєвого члена”. В 1895 р. обраний до правління Товариства. Був одним із засновників  Українського технічного товариства. Йому належить честь спорудження першого в Україні футбольного стадіону в 1894 р. на площах Крайової виставки у Львові.

Як згадує мій батько, дідо Григорій був перевантажений працею і не дивно, що повертався до дому все з великим запізненням з течкою, повною справ до полагодження. Коли Олена, дружина Григорія їздила зі синами на вакації, то Григорій не брав ніколи відпустки а приїздив до них в суботу а повертався в неділю.

А синів було в нього трьох: Володимир (доктор права), Олександер (інженер-архітектор) і Михайло (будівельний інженер) які ціле своє життя були пов’язані з українською громадою хоч доля розкинула їх по світі.

Мій батько так описав у “Спогадах” мого дідуся Григорія. Цитую: “Пригадую собі лице і постать батька. Лице він мав подовгасте і заросле, себто з довгими вусами і бородою  світлого кольору; волосся на голові було також світле, рідке, стояче до гори і рівно стрижене. Очі мав ясні і риси лиця правильні. Штивний стоячий білий комірець з темною краваткою, що своєю шириною заповнювала отвір під шиєю. Камізелька, на якій висів грубий ланцюжок від срібного великого годинника, ношеного в кишені камізельки. Рідко коли можна було побачити його усміхненого. Для своєї дружини був добрим, для дітей – справедливим…. Цілу латню віддавав дружині, лишаючи для себе смішно малу суму грошей на трамвай або цигарки”.

Під кінець свого життя Григорій поважно хворів. Лікувався вдома, бо тоді не було звичаю, щоби посилати хворого до шпиталю. Дружина Олена мусіла його годувати і усе коло нього робити. А усі сини були далеко. Володимир в Ужгороді, Олександер в Катовицях а Михась на студіях у Відні. Помер 16-го січня 1925 р.

Хочу подякувати усім, які спричинилися до відзначення 100-річчя з дня смерти мого діда. Ви біддаєте пошану людині, яка довгі роки була “незаслужено забутою” – а завдяки вам повернулася пам’ять про нього.

Моє глибоке спасибі!
Дарія (Пежанська) Ярошевич
Чікаґо, січень 2025 р.  ”

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ