Про «перевзутого» Цукерберга, постінформацію й алгоритм Снайдера

Facebook – політично найактивніша соцмережа в Україні. За різними джерелами, в Україні Facebook користуються близько 16 млн людей. Марк Цукерберг, який є засновником і власником цієї соцмережі, нещодавно оголосив про масштабний перегляд політики модерації, будуть відмовлятися від цензури і перевірки фактів.

Про наслідки такого рішення розмірковував у розмові з ведучим Радіо Культура Вадимом Карп’яком виконавчий директор Інституту постінформаційного суспільства Дмитро Золотухін.

ПРО ЦУКЕРБЕРГА: «МАЛО ХТО ЗІ СВІТОВИХ ОЛІГАРХІВ ВМІЄ НАСТІЛЬКИ ШВИДКО ПЕРЕВЗУВАТИСЯ В ПОЛЬОТІ»

Які наслідки масштабний перегляд політики модерації у Facebook матиме для України і світу? Як це може позначитися в перспективі на тому, що ми читаємо? Адже з'являються обережні оптимістичні сподівання, що ми нарешті зможемо писати правду про росіян.

Такий вибух ця новина викликала тому, що мало хто зі світових олігархів вміє настільки швидко перевзуватися в польоті. Те, яким чином Цукерберг фінансував Демократичну партію США і наскільки він різко перевзувся від ліволіберальної демократичної людини до ультраконсервативної, це викликало певне збурення. Але поза ситуативним поглядом на самого Цукерберга, на його постать і на його філософію, я б все ж почав з більш далекої філософської дискусії.

В 2015 році ми заснували з колегами громадську організацію і назвали її "Інститут постінформаційного суспільства", думаючи про те, що настане такий момент, коли фактологічна інформація і логічно створені підтверджені аргументи, в тому числі про фізичний світ і фізичну реальність, будуть піддаватися сумніву. Щось буде за інформацією. Стане постінформацією. Буде щось за горизонтом аксіоматичних вражень. По суті, це не є ні ліберально-демократичним поглядом, ні ультраконсервативним. Цей погляд більше підходить до еволюційного споглядання змін.

Якщо ми підходимо з точки зору ультраліберальної адженди про те, що немає фактологічної інформації, як себе може ідентифікувати людина, то чому тоді не можна говорити про те, що, наприклад, я ідентифікую себе, як особа, якій ви винні гроші. Якщо ми не спираємося на факти реальності, ми цю ідентифікацію можемо продовжувати. Якщо ми говоримо про повагу до почуттів людей, які мають внутрішню ідентифікацію, що відрізняється від їхнього інтерфейсу, то чому тоді ультраконсервативні люди не можуть казати, що вони ідентифікують себе, як такі, які, наприклад, проти абортів.

І це розмиття адженди в інформаційному просторі, на мій погляд, буде продовжуватися. І воно буде стосуватися вже аспектів фізичного матеріального світу. Дуже багато людей, починаючи з Ілона Маска, говорять про те, що справді дуже скидається на те, що з сучасним розвитком штучного інтелекту можна розцінити все, як те, що ми живемо в Матриці.

Тобто, ми опинилися в ситуації, коли людина може висловлювати будь-які свої ідеї, прикриваючись свободою слова. Що насправді не зовсім так. Але, як на мене, в реальному світі обмеження є. Я ще ніколи не бачив людину, яка б сказала, що ідентифікує себе як таку, для якої ціаністий калій не отруйний. Ми поки що дотримуємося норм у тому, що стосується нашого фізичного виживання: ньютонівської фізики, хімії і біології. Чи можна сказати, що розмиті межі лише в гуманітарному світі, а 2 + 2 = 4?

Я не можу це підтримати. Все залежить від того, де ми ставимо цю червону межу. Здається, в травні 2021року, на початку пандемії, надходила інформація про те, що феномен інфодемії, тобто інформаційного розголосу токсичних наративів стосовно коронавірусу, призвів до того, що другою чи третьою країною за смертністю в світі був Іран. За даними преси, в Ірані близько 10-15% усіх померлих померли не від самого коронавірусу, а від того, що вони нібито намагалися профілактуватися неякісним алкоголем. Я підозрюю, що це був або метиловий спирт, або якісь його похідні. В абсолютних цифрах на той час, якщо мені не зраджує пам'ять, загальна чисельність померлих в Ірані становила шість з половиною тисяч. А 600 з них – це люди, які повірили в те, що алкоголь може бути профілактикою коронавірусу. І це адженда про те, що, можливо, і виживання не настільки зупиняє людей.

МИ ОПИНЯЄМОСЯ В ПОСТФАКТОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ, ДЕ ВАЖЛИВІ НЕ САМІ ФАКТИ, А ЇХНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Тобто, ми опиняємося в постфактовому суспільстві, де факти не мають значення. Де важливі не самі факти, а їхня інтерпретація. Як рішення Facebook відмовитися від модерації контенту і перевірки фактів може глобально вплинути на демократичні процеси? Бо ми вже бачимо, що демократія, як і прогнозував Аристотель, починає пожирати сама себе, стаючи жертвою зіпсованої версії себе самої.

Мені здається, що це еволюційні процеси. Що є наслідком еволюційного процесу? Якась частина популяції, яка не може пристосуватися до нових умов реальності, на превеликий жаль, помирає, а якась частина популяції виживає і стає сильнішою. З моєї точки зору, до цього треба так і підходити. Якщо пам'ятаєте, Пітер Померанцев, знаний і один з найбільш обізнаних експертів в галузі питань російської пропаганди і дезінформації, свою першу книжку назвав "Ніщо не є правдою, і все є можливим". Якщо об'єктивно і безсторонньо проаналізувати цю назву, то ця фраза – це відображення свободи. Тобто, якщо все є можливим для людини, яка хоче випробовувати кордони своєї свободи, це добре, коли все є можливим. Ти можеш бути, ким захочеш, ти можеш назвати себе, ким захочеш, ти можеш створити все, що завгодно. І для тебе ніщо не є істиною, коли тобі кажуть, що ти цього не можеш зробити.

Це означає, що ти можеш продавити ці кордони туди, куди тобі потрібно. Отже, це питання свободи, але залежно від того, яким чином ти використовуєш цей інструмент. Пітер Померанцев в своїй книзі "Ніщо не є правдою, все є можливим" пише про те, що саме цей інструмент свободи і демократії був використаний Російською Федерацією і спецслужбами Російської Федерації для того, щоб хакнути саму демократію. Тому що Російська Федерація не є демократією, а по суті є тоталітарним концтабором. І зараз ми бачимо, що, по суті, цей вираз "ніщо не є правдою, і все є можливим" фактично справджується в межах однієї великої соціальної мережі Facebook. Тепер немає рамок, в які ми вставляємо якийсь факт.

Тобто конституційним правом кожного користувача Facebook є сказати, що небо червоне. Так, раніше були люди, які могли забанити за розповсюдження неправдивої інформації, тому що небо блакитне. З іншого боку, якщо ми говоримо про демократію, то людина, яка стала частиною цієї дискусії, може запитати, а хто ви такі? Чи вас хтось обирав на незалежному голосуванні, чи ви оплачуєтеся людьми, які інвестують в цей процес? Це якийсь незрозумілі фонди чи олігархи? Чому ви мені кажете, що не можна говорити про те, що небо червоне? На мій погляд, це парадокси, які не мають відповіді.

АЛГОРИТМ СНАЙДЕРА

Мені дуже подобається, як поняття свободи слова сформулював Тімоті Снайдер. Він пише, що свобода слова зараз в нинішньому часі повинна мати три основні пункти: говорить людина, а не інституція; людина говорить про факт, а не про переконання; висловлювання конкретною людиною цього факту може загрожувати її життю або може опинити її в небезпеці. Простіше це висловив у Орвелл у "1984": свобода слова – це не право сказати, що 2 + 2 = 6, свобода слова – це право сказати, що 2 + 2 = 4. І тепер ми опиняємося в ситуації, коли у нас розмите поняття свободи слова. І цифровий світ її розмиває до неможливості.

Давайте використаємо цей алгоритм пана Снайдера на прикладі (перше, що спало на думку) Ірини Бережної, яка нещодавно була засуджена українським судом за статтею "допомога агресору" на достатньо великий строк. Вона очолювала громадські організації, і в перші дні повномасштабного вторгнення написала низку постів у Facebook, які зводилися приблизно до наступного: ми, мовляв, повинні трішки потерпіти, тому що бомби і ракети, які на нас падають – це, мовляв, хороші бомби і ракети. Вони, мовляв, мають "звільнити" Україну від "хунти", тому що вона ультрарадикальна і "бандерівська" тощо. А після того, як ці бомби і ракети нас усіх "звільнять", ми заживемо добре.

А тепер беремо алгоритм Снайдера. Отже, по-перше, це говорить реальна людина; по-друге, вона говорить про "факти" у її розумінні, в які свято вірує; по-третє, вона вважає, що для неї дійсно в "бандерівській" Україні є загроза арешту. Її посадили фактично за те, що вона це говорила – тобто, вона запрошувала сюди "русскій мір". А для виживання України і української нації, етносу, політичної нації і України, як держави, необхідно цю людину заарештувати, засудити до дуже довгого строку.

ЯКА РОЛЬ ДЕРЖАВИ?

Снайдер про це теж пише. В умовах війни, коли є небезпека для існування держави і громадян, держава якраз і обмежує певні права. В тому числі, може обмежувати і право на свободу слова. Але якби не було умов війни, і ситуація була, наприклад , як у Сполучених Штатах, коли є радикали, які кажуть, що Америку треба знищити, бо вона несе зло людям, їх за це не саджають. Бо вони користуються правом на свободу слова, використовуючи всі ці три пункти. Тому ми звідси приходимо до дуже важливого пункту: а де тут роль держави? Яка роль держави в ситуації, коли все розмивається, фактаж розмивається? Що таке держава зараз? Вона має забезпечити людині можливість висловлюватися в будь-який спосіб, гарантуючи їй свободу, чи держава – це функція, яка має тримати на умі насамперед здоровий глузд? І берегти людину від самої себе, коли вона робить такі деструктивні речі?

І тут ми заходимо в класичну дихотомію, в пастку, яка дуже небезпечна. В цьому контексті я хотів би перекинути місточок назад до Facebook. Якщо ми говоримо про те, що роль держави має бути у визначенні позитивного чи негативного впливу інформації на людину, то це входить в контрадикцію з тим, що говорив Тімоті Снайдер. Він сказав, що ця інформація, яку ми вважаємо свободослівною, має відходити від конкретної особи, а не від інституції. Державу представляють конкретні люди, які були обрані на демократичному голосуванні громадянами цієї країни і визначають її подальший політичний шлях.

Тобто, прийшли громадяни України, проголосували за конкретних людей, ці конкретні люди сіли на посади. І вони тепер говорять, яка інформація правильна, а яка – хибна. Це скидається на достатньо серйозні перспективи потрапляння саме в пропагандистську культуру, коли держава обирає пріоритет, що ти маєш знати, а що – ні. Я б не хотів жити в такій державі. Дійсно, в період воєнного стану абсолютно здоровим, доведеним світовою практикою демократичних культур є запровадження воєнної цензури. В Україні в період воєнного стану воєнна цензура відсутня. Я не знаю, це на краще, чи на гірше.

Можливо, це нас рятує від якихось негараздів, які могли б дуже серйозно загрожувати виживанню нації. А можливо, що відсутність правового аспекту цензури є дезорієнтуючим фактором для громадян. Тому що керівної ролі держави немає. А може їй і не потрібно бути. Але яким чином тоді Бутусов буде виносити на широкі обговорення всі ці речі з підрозділами, з мінами, з постачаннями тощо. Ця дискусія не має виходу з точки зору того, хто визначатиме, що є правильним, а що неправильним. І насправді важливо розуміти не те, який контент і яка ідеологія є правильними, а яким чином займатися врегулюванням діяльності платформ і засобів донесення інформації.

Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки

Радіо Культура