Гра «Ашик» об'єднує покоління і відволікає від звуків війни

Слово «ашик» у перекладі означає «таранна кістка». Для гри використовують лише передні колінні кістки барана або вівці.

На початку існування гри в ній брали участь лише чоловіки – вона була азартною, і за вечір легко можна було попрощатися з накопиченими грошима або навіть із майном. Згодом в «Ашик» почали грати й жінки старшого віку, які вже не могли фізично працювати. Гра втратила азартний характер, бабусі навчали її онуків, за якими доглядали, поки батьки працювали. Разом із навичками гри в кості старше покоління передавало дітям любов до свого краю, історії та традицій народу. Так утворювався нерозривний зв’язок поколінь.

Під час війни гра набула ще одного сенсу – вона відволікає від гнітючих думок та сирен повітряних тривог.

У травні 2024 року «Ашик» внесли до Національного реєстру нематеріальної культурної спадщини України.

Побутує гра на півдні Одеської області, де компактно проживають болгари й гагаузи, зокрема в селах Городньому, Виноградівці Болградського району та Котловині Ізмаїльського району.

В останньому з них побували кореспонденти Укрінформу.

НАБІР КІСТОК Є В КОЖНІЙ ХАТІ

Від Одеси до Котловини – майже чотири години автівкою. Село розташоване на півдні Одеської області, за кілька кілометрів від кордону з Молдовою, на західному березі Ялпуга – найбільшого прісноводного озера України. Через усе село, з півночі на південь, протікає річка Безіменка. Нині вона сильно обміліла й забруднилася, проте в громаді вже склали «план порятунку» водойми та незабаром розпочнуть втілювати його у життя. На узбережжі також планують облаштувати зону відпочинку для туристів.

Розмовляють у селі здебільшого гагаузькою, а також російською. З українською мовою ситуація трохи складніша. Людям старшого віку важко її опанувати, адже за радянських часів вони її не вчили. Діти ж українською спілкуються вільно.

До 1945 року село мало назву Болбока, деякі місцеві іменують його так і донині. Гагаузи оселилися тут ще на початку ХІХ сторіччя. Нині у Котловині близько 1000 будинків, та від початку війни третина з них спорожніла. Проте чи не в кожній хаті зберігається набір гральних кісточок. Раніше в кожній родині в Котловині була отара овець, на свята люди різали баранчика, а передні колінні кістки залишали для гри.

ЗА ГРОЮ ЗАБУВАЮТЬСЯ ВСІ НЕГАРАЗДИ

Удома в «Ашик» тепер грають рідко – свою справу зробили гаджети. А ось у місцевому Будинку культури, який разом зі школою та краєзнавчим музеєм утворює єдиний освітній простір, пограти в кості час від часу збираються всі жителі села. Тут проходять різні творчі заходи, а під час повітряної тривоги люди спускаються у сховище. На підлозі освітяни розстелили килим – на ньому і грають в «Ашик». Кажуть, за грою час летить непомітно і всі турботи та переживання наче розчиняються в повітрі. Залишається тільки спритність рук та п’ять кісток перед тобою.

- Взагалі забуваєш про все. І про телефон також. Коли дають тривогу, ми продовжуємо навчання, але вже в укритті. На перервах та після уроків граємо в «Ашик». Якщо тривогу дали під час концерту в Будинку культури, то з нами є люди похилого віку у сховищі. Вони розповідають нам про свою молодість та історії, як гагаузи оселилися в Котловині, – розказала учениця 6 класу Катерина.

За словами директорки Котловинської школи Прасковії Долапчи, гра в кості відома людству сім тисяч років.

- У кості грали по всіх куточках світу. У стародавньому Шумері, наприклад, – на території сучасного Іраку археологи знайшли відповідні кістки баранів. Ще набагато більше кісток науковці виявили в Єгипті, зокрема, у Фівах. В одному з міфів навіть ідеться про те, що бог мудрості та знань Тот виграв у кості додаткові п’ять днів у році, відтоді в календарі їх налічується 365. Є версія, що гру в кості придумали в Лідії – стародавній державі на заході Малої Азії. Коли країна переживала посуху та голод, влада винайшла цю забаву, щоб відволікти народ від злиднів. За іншою версією, її придумали греки. Гра в кості згадується в Біблії, поемах Гомера, в неї грали й у Давньому Римі, і в язичницькій Київській Русі. Після хрещення Русі церква намагалася викорінити гру, адже кості використовували також для ворожіння. Але серед народу вона не втратила популярності, на відміну від Західної Європи, де в кості грала вища знать, – розповіла Прасковія Долапчи.

Директорка запрошує нас спробувати також пограти в кості. Із задоволенням приймаємо запрошення. Майстерклас у приміщенні краєзнавчого музею нам проводить «аксакал Котловини» (так її називають місцеві) Євдокія Харлампіївна. Жінці вже за 80 років, але спритність, з якою вона підкидає кістки, вражає. Євдокія Харлампіївна каже, що традиція гри в «Ашик» передалася їй від бабусі, тепер вона навчає свою онуку й туристів.

- Моя бабуся була 1872 року народження. Вона розказувала, що за часів її дитинства в Котловині в «Ашик» грали чоловіки. Це була азартна забава. Грали здебільшого у корчмі за чаркою хмільного напою. Із часом за кості взялися старі жінки, вони ж навчали гри дітей. Дівчата на «сидянках» в’язали та вишивали, а в кості для розваги грали старі та діти. Я в своєму дитинстві також грала. Пам’ятаю, мені було років зо п’ять. Ми сідали прямо на вулиці та грали. Тепер так, як раніше, вже не роблять, але ми намагаємося популяризувати гру. Наприклад, нещодавно я відвідувала фестиваль вина у Рені, там я показувала майстерклас. До мене підходили, дехто вже знав «Ашик», для когось це було дивиною. Одна жіночка навіть хрестилася та розказувала, що церква таке забороняє. Але це не так, тепер гра не має азартної компоненти, на кістках більше не ворожать, тож у неї якось грав навіть наш місцевий батюшка, –розказала Євдокія Харлампіївна.

СПРИТНІСТЬ РУК ТА ЖОДНОГО ШАХРАЙСТВА

За її словами, гра допомагає відволіктися від суму та звуків війни. Хоч Котловину й оминули російські обстріли, люди знають, що коїться в інших куточках країни, позиція «своя хата скраю» не працює.

Крім того, гра в кості – це неабияке тренування на спритність, на координацію рухів та на уважність, що корисно у будь-якому віці.

В «Ашик» грають п’ятьма кісточками, які підкидають, мов кубики. Кожна сторона гральної кістки має свою «ціну». Азартні чоловіки раніше навіть махлювали – спилювали одну з поверхонь кістки, щоб вибивати більше очок.

Кістки мають переважно натуральний колір, інколи їх яскраво фарбують – у червоний, синій, помаранчевий, зелений та ін.

- У кожного був набір свого кольору: у мене – фіолетовий, у моєї подружки – рожевий. Так відрізняли кістки й не плутали їх. Коли батьки фарбували нитки для виготовлення килимів, завжди залишалося трошки фарби, і ми її брали для кісточок. Дехто фарбував їх у лушпинні цибулі, а також барвниками для яєць. В Котловині так не робили, а в нас, у Болградському районі, у Дмитрівці, фарбували всі. Також у нас гра називалася не «Ашик», а «Бєшка». «Бєш» означає «п’ять», за кількістю кісточок у кожного гравця. Коли граю тепер, то наче переношуся в дитинство, виникають теплі почуття, – розказала гравчиня Софія Іванівна.

Правила можуть бути різними, залежно від віку та вправності гравців. Одна з найпростіших варіацій – гра удвох на очки. Пробуємо опанувати цей спосіб.

Я підкидаю кістку, вона падає догори поверхнею, яка означає три. Моя напарниця «вибила» четвірку, тож мені довелося віддати одну з кісток мого набору їй. Так тривало, доки вона не захопила всі мої «фішки».

Проте що спритніший та вміліший гравець, то складніші варіації гри.

Один із варіантів для «продвинутих» показує нам Євдокія Харлампіївна. Чотири кістки лежать на підлозі, а п’яту гравець підкидає уверх. Поки вона в повітрі, потрібно взяти в руку одну з розсипаних перед гравцем кісточок і так повторювати, допоки всі не опиняться в кулаці. Для нас така наука виявилася неосяжною – кістки довелося збирати навіть у коридорі.

Ще одна демонстрація «вищого пілотажу» від пані Євдокії – підкидання всіх п’яти кісток одночасно, причому приземлитися вони мають не на підлогу, а на тильний бік долоні.

- Гра відволікає від поганих думок. Це потужне психологічне розвантаження. Зосереджуєшся лише на кістках. Особливо це важливо тепер, коли всі члени родини мають телефони, кожен дивиться щось своє, діти – окремо від дорослих у своєму віртуальному світі. Що в них на думці? Їх також пригнічує війна, свої якісь негаразди, а ми можемо цього і не помітити вчасно. За грою ж вдається заспокоїтися, відійти від негативу, поспілкуватися з дітьми без відволікальних чинників. Ми з онукою постійно граємо, – розповіла Євдокія Харлампіївна.

Спосіб перекидання кісточок через «місток» показала Анжела Володимирівна, мешканка Котловини, яка також любить гру «Ашик». Вона розказує, що в дитинстві вони з друзями грали в кості на цукерки.

- Дві кістки – це один баранчик. У нас в родині було дуже багато овець, ними займалися батько з дідом. Мене навчила бабуся, з того часу вже 50 років пройшло, тоді мені виповнилося десять… Нас було троє дітей в родині, увечері ми сідали в коло і бабуся показувала нам прийоми. Потім вже я грала з подружками на вулиці, – розказує Анжела Володимирівна.

Тим часом її пальці скручуються та утворюють складні геометричні форми. Жінка навіть не задумується, як скласти пальці, як не замислюєшся, вдихаючи повітря. Під утвореним «містком» вона пропускає кістку, наче забиває гол. Якщо «гол» не забити, хід передається іншому гравцеві.

- У мене теж колись не виходило, а тепер все чітко, – сміється Анжела Володимирівна.

Також у Котловині хочуть провести фестиваль гри в кості.

- Це наша мрія. Ми б запросили представників всіх тюркомовних країн, бо всі вони грають в кості. В «Ашик» грають і в Туреччині, і в Ірані, і в Монголії. У кожного народу – свої форми гри, але ми сподіваємося, що проведемо фестиваль тут, у Котловині. Віримо, що після Перемоги наша мрія здійсниться, а поки що популяризуємо гру як можемо, навчаємо дітей, проводимо майстеркласи для туристів і на фестивалях, – поділилася директорка школи Прасковія Долапчи.

***

Ми так і не опанували варіанти гри, складніші за підкидання однієї кістки з підрахуванням очок. Проте з головою поринули в минуле цієї маленької дружньої гагаузької громади, яке є невід'ємною частиною їхнього сьогодення. Тепло й любов до свого коріння, які котловинівці плекають у серці та передають дітям, викликають захоплення та повагу. Щиро сподіваємося, що всі плани, які намітили собі місцеві освітяни, неодмінно втіляться у життя.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Наразі Національний перелік налічує понад 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 15 елементів. Частину цих об'єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок і ті, які надав ООЦУК