Софія Яблонська, або “Незвичайна подорожничка”

Чи бачили ви святу ріку Ґанґес?”, “Чи бачили пані морських бандитів?”, “Які пригоди мали пані з людьми і звірами?”, “Яка віра на острові Балі?”. Ці та інші запитання ставили допитливі діти дівочої школи ім. Шевченка у Львові незвичайній жінці, яка приїхала до них із екзотичних країв, – Софії Яблонській.

Це було 1935-го…За допомогою спітіаскопа для юних глядачів висвітлювали фотографії, які пані Яблонська завше демонструвала на своїх зустрічах в Україні. На сторінках журналу “Нова хата” з цікавим репортажем з місця події виступила Констянтина Малицька під крептонімом К. М-а. І саме вона у своїй статті називає гостю “незвичайною подорожничкою”. Софія Яблонська нагадувала “незвичайної вроди зірку фільмову…”, – так писали про неї.

У чому ж була незвичайність цієї жінки? Адже дивовижні сторінки її життя заслуговують на великі екранізації. Ми лише недавно повернулися до імені видатної українки Софії Яблонської. Тимчасом і нині більшість українців навіть не здогадуються про таку українку. Було колись навіть таке, що в одній із газет Яблонську впевнено називали полячкою.

Шлях до мрії

Письменниця, кінооператорка, фотографиня, архітекторка, декораторка, модельєрка, репортерка. А сьогодні про таку особистість написали б: тревел-блогерка, фотокор і ще якось…

Народилася Софія 1907 року в селі Германів на Галичині. Змалку уявляла собі далекі краї і себе там. Зростала у сім’ї священика о. Івана Яблонського та матері Модести. Мала особливо теплі стосунки з батьком (значно тепліші, аніж з мамою), котрий також умів допомагати людям від різних недуг, вивчав медичні студії та проводив лабораторні експерименти. А ще займався огородництвом, розводив рожі. Листи від своєї улюбленої донечки батько тримав за образами в хаті.

Вихованням Софії  найбільше займалася няня Юстина, про яку вона тепло напише згодом у “Книзі про батька”. Cаме з цієї розповіді дізнаємося, яким багатим та різноманітним був льох (комора) у Яблонських. Тут і бочівка з маринованою цибулею, і глиняні горщики з повидлами зі слив, чорних ягід, яблук, і слоїки з варенням: “Вишні, черешні, абрикоси, полуниці купалися в прозорому сиропі”. А далі – пляшки з сиропом з різних ягід, пляшки з винами, мед, нагорі – кошики з сушенням, в малих бочівках – козячий сир та топлене масло.

6 років сім’я Яблонських проживала в Росії, а після повернення Софія взялася активно проводити своє життя на вітцівщині. Навчалася у драматичній школі, закінчила різноманітні курси, торгівельну школу м. Львова, успішно дебютувала у театрі. У Тернополі управляла одразу двома кінотеатрами за дорученням свого брата  Ярослава-Антонія. Тоді Софії було 18…

Вперше задумала стати акторкою, коли одного разу сестра Марія збирала на перший бал у пишну сукню, дарма що позичену. То ще було якраз тоді, коли сім’я жила у Львові на вулиці Зеленій. Їй пророчили долю та успішну кар’єру в Україні, а вона зібрала валізи і 1927 року гайнула до Франції. Там штудіювала мистецтво – знімання документальних фільмів. І першим її завданням було відзняти фільм про Мароко, отож  відправилася туди. Відтак все і закрутилося… Дівчину перестала вабити кар’єра акторки, вона сама захотіла знімати.

Так складалися обставини, що сім’я Яблонських  часто переїздила. Певний час Модеста Яблонська разом зі своїми дітьми проживала у селі Криниця (1930-ті рр.). На той час то було модне курортне місце. Жінка винаймала там кілька відпочинкових вілл і була їх господинею. Цим бізнесом допомагали займатися її діти. На сторінках газети “Діло” за ті роки можна віднайти, приміром, таке оголошення: “Всякі недуги, навіть найбільш задавнені, можна вилікувати лише в Криниці, пансіонах п. Яблонської”. Пансіони мали назви: “Зніч”, “Флора”, “Татрянська вілла”, “Владислава”. На початку 1930-х рр. Софія сама вела пансіони “Зніч”, “Владислава”, “Зют” – очевидно, коли приїздила до України із-за кордону.

Цікаво, що ім’я художника Никифора Дровняка, що із Криниці, відкрила світові саме Яблонська. Навпроти її пансіону німий митець малював картини і продавав їх туристам. Софія взяла його до себе, обвісила стіни його малюнками. Невдовзі друг Софії – Роман Турин влаштував чоловікові першу персональну виставку у Парижі. Згодом художника впізнавав увесь світ.

Також пансіонат Яблонських розташовувався і в центрі села Гребенів (Сколівський р-н, Львівська обл.), під назвою “Модеста”, що “поручав соняшні кімнати з бальконами, першорядне утримання було від 4 золотих денно”.

“Героїня екзотичних закутин”

Китай, Японія, Австралія, острови Бора-Бора, Таїті, Франція, Сінґапур, Ява, Балі, Нова Зеландія, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Цейлон, Африка, Мароко, Камбоджа, Малайські острови, Північна Америка – ось неповний перелік досліджених та побачених континентів нашою українкою. Вона, либонь, перша із европейців куштувала зупу тубільців на вулиці, брала участь у ловах на тигра і була визнана таїтянською королевою. Жителі острова Бора-Бора назвали її Теурою, що перекладається як “червоний птах”. Вона знайшла підхід до цих людей, і саме тому їй вдалося їх знімати.

В одному з листів до редакції “Жіночої долі” Софія пише листа з гір Тонкіну, що на границі Китаю. Тоді там жили племена мео та мани. Жінка розповідає, як приязно ті люди ставляться до неї:

“І так я живу поміж ними, як королева. Всього мені подостачу. Мео приносять мені в хату риж, рибу, дичину та городовину; приходять помагати мені в роботі, приводять осідланих коней і вказують мені дороги крізь їхні гори”. Ці рядки з 1933-го… Софія також бідкається, що не може осилити всі говори та мови, які потрібні їй для нескінченних мандрівок. Проте вона використовує загальновідомий прийом: міґи.

Китай по-українськи

Саме у Китаї Софія знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – французом, послом Франції до Китаю – Жаном Уденом. У Китаї сім’я прожила майже 15 років, мала трьох синів. Згодом облаштувала власне мешкання у Парижі. Великий відтинок свого життя Софія присвятила винятково родині: чоловіку, синам і улюбленому дому. Вдома створила затишок у всіх проявах. І відмовила собі у цінному – писати.

Яблонська завше і всюди казала, що вона – українка! Ось як згадувала Софія про своє життя у Китаї в 1937 році: “Мені захотілось завести масу уліпшень, та всюди, де можна умістити українську нотку, заложити городець. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло, – навчити мою китаянку вишивати рушники, мій городець цвісти по-українськи…”.

Софія писала і про те, як багато хатніх клопотів лягає їй на плечі, і що вона мусить заробляти ще й літературною працею. Не хотіла, аби було відчутно дуже, що чоловік має жінку письменницю. На цей лист Яблонської пише “отверзу” відповідь Ірина Вільде. Вона обурюється таким замилуванням Софії домашніми справами: “Шкода Вас, Софіє, щоб Ви власноручно готовили чоловікові обід, вишивали, садили цвіти. Маєте до цього досить китайців. Я свого чоловіка і синка ледве перевиховала в тім напрямі… Ви своєю відповіддю зовсім збунтували мені їх. Що тепер буде?”. Проте Софія тим не переймалася, а далі вперто робила своє. Вона стверджувала, що навіть там, де було каміння, можуть вирости рожі. Оповідає про земансипованих корів, котрі перестали давати молоко, бо вони там, в Китаї, на рівні з волами. Але разом з тим непосидюча українка умудряється робити домашнє масло й сир! Винаймає собі коровину і починає призвичаювати її до звичного життя – годувати січкою з рижовою мукою й подавати картопляну салату. Робити масло та сир з домашнього молока допомагав кухар-китаєць, а пильна Софія усе контролювала. Навіть меблі для власного мешкання вона робила разом з теслею. Тобто була все поруч.  І будинок на острові також був створений за її проєктом. Абажури, сервети, подушки робила сама. А ще малювала, вишивала, колекціонувала традиційні строї. З України через часописи замовляла схеми для вишивок, українські  книги.

Свого чоловіка француза Жана вона називала по-українському – Іваном. Той любив поїдати булки власного вибору, прикушував білим сиром, поливав квасним молоком, і нюхав на десерт резеду, теж вирощену власноруч. Чим не справжній українець? Традиційним українським борщем Софія не втомлювалася годувати всіх своїх гостей, причому неодноразово.

Пекла сама булки, закваску для яких також робила сама – із хмелевого листя, а з маленьких “райських” яблучок – яблучну ґалярету.

Яблонська дуже любила усілякі квіти та іншу рослинність, тому висаджувала та доглядала деревця й кущі. Так одного разу виростила евкаліпт висотою понад три метри. А жменю листя з цього дерева додавала до приймання ванни…

Після смерті чоловіка  С. Яблонська оселиться у власному будинку на острові Нуармутьє. Усі діти Софії та Жана займалися фотографією, як і мама. Завзята жінка навіть почала займатися проєктуванням площ для дитячих ігор, а також – тростинових меблів, українських відкритих печей, просторих світлиць. Замовлень не бракувало. Один із домів, який проєктувала Софія, був відзначений на острові спеціяльною зіркою. Свого часу вона працювала і як декоратор: укладала букети з живих квітів та сухоцвітів.

Творчість

“Чар Марока” чи “Чар на око”?

Захват та численні запитання просто сипалися на мандрівницю від українських читачів. Отож, Софія їм відписувала: “…коли мене тут звірі не роздеруть з голоду, то ви мене розшарпаєте з цікавости”. Жінка бідкається, що не може відписати кожному, бо то хіба треба всім окремою книжкою відписувати, тому пише спільним листом.

Вражає те, з якою щирою іронією відповідає на всі захцянки та нескінченні питання мандрівниця своїм прихильникам. Бо ж то не жарти – українці просять привезти папугу, малого слона, мавпочку, вужа. А один пан з Коломиї навіть просить книгу “Чар на око” (замість “Чар Марока”).

“Дуже мені прикро, що не маю чарів на око, а коли це тільки помилка, то “Чар Марока” дістанете в книгарні”, – відписала Софія.

1936 року у Львові бібліотека газети “Діло” публікує її другу книгу “З країни рижу та опію” (1936) з численними ілюстраціями (45 іл.). Світлини, звісно ж, авторства Софії. Газета “Діло” рекламує цю книгу як таку, що є найкращим подарунком під ялинку. Уже небавом тут же побачить світ книга “Далекі обрії” (1939) – два томи розповіді з численними ілюстраціями та мапами. У наступній книзі “Далекі обрії” жінка майстерно поєднала “нюх репортера і талант оповідача”. 1972 року вийшла книга оповідань та нарисів “Дві ваги – дві міри”.

Остання – “Книга про батька” надрукована уже після смерті письменниці 1977 року (перевидання: “Богуславкнига”, 2016).   Майже усі твори Софії Яблонської отримали нове життя в Незалежній Україні. (Літературна агенція “Піраміда” здійснила видання книг Яблонської “Листи з Парижа. Листи з Китаю”, “Чар Марока. Далекі обрії”, видавництво “Родовід” – фотокнигу “Теура. Софія” та інші художні твори в окремих книгах).

Пам’ять

“Колись, коли вже набридне подорожувати по світу, прихистком стане не острів Таїті, не казкова Індія, а хатина десь у Карпатах…”. Так казала Софія, але сталося не так… По дорозі до видавництва, куди жінка везла свій новий рукопис книги “Дві ваги – дві міри”, потрапила в автокатастрофу і  невдовзі померла.

Вражаючий факт, але звістку про її смерть 4 лютого 1972 року не надрукувала жодна газета в Україні. Перші статті, присвячені Софії Яблонській, були надруковані аж в 1990 році. Це був нарис під назвою “Ялинковате” авторства Романа Горака. Великий внесок у популяризацію імені Софії Яблонської та її творчости зробила її товаришка Марта Калитовська. Саме вона привезла на Україну 1985 року “Книгу про батька” і переклала французькою усі твори своєї подруги.

До кінця свого життя Софія берегла три речі: “Кобзаря” Шевченка, гуцульську ляльку, що її подарували на Галичині,  і дерев’яну різьблену мищину…

Нині до нас зі світлин дивиться незвичайна жінка – перша галичанка, що “пустилася в широкий світ власними силами”. Красива, інтелігентна, розумна, амбітна, жива. Вона, наша унікальна Софія, хоче і нині через свої подорожні записи познайомитися з нами, заприятелювати.

Ірина САДУЛА