Чому росіяни ненавидять і своє, і чуже

Оскільки своє сприймаєш як чуже — тобто далеке, спустошене, знелюднене — то і виправдовуєш необхідність постійної експансії в інше чуже.

Це відсутність сприйняття свого як свого, тобто як невеличкого куточка великого всесвіту, який потребує саме твоєї турботи.

І коли ти будь-що своє сприймаєш як чуже, знелюднене, спустошене, коли ти не можеш приділити йому турботу, не можеш виростити та плекати свій сад — тоді в тобі немає і поваги до того чужого, що для інших людей є "своїм". 

Ненависть до свого породжує ненависть до іншого, і замість турботи про своє народжується цей некрофільський потяг до загарбання чужого, до експансії в чуже.

Бо якщо відмінності між своїм та чужим немає, то ніхто не має права на своє, і будь-яке відчуття свого має бути знищене.

Читайте також: Життя з собою — це постійний пошук "суспільної угоди"

Українські селяни, знищувані Голодоморами, були ворогами для російського общінного більшовизму саме тому, що мали гостре відчуття свого. І ось для цього відчуття свого і турботи про своє більшовицька пропаганда вигадала епітет "буржуазно-націоналістичний", розуміючи, що йдеться водночас і про питання ідентичності ("націоналістичний") і про питання власності — власності як кола турботи ("буржуазний").

До речі, у багатьох культурах цей образ турботи про буття — божественної та людської — втілюється в образі саду. І для української культури  образ саду теж важливий, від Сковороди до Шевченка and beyond.

Повага до іншого може вирости тільки тоді, коли існує турбота про своє, вольтерівське плекання свого саду, культивування того, на чому ти стоїш.

Тому, мабуть, культура — це передусім турбота про буття, яке нам довірено.

Тому культура  передбачає цей баланс між своїм і чужим: повага до чужого через турботу про своє — і розуміння, що чуже є також своїм для когось іншого.

Джерело

Про автора. Володимир Єрмоленко, письменник, голова Українського ПЕН

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.