«Я змагаюся зі своїм тілом за можливість творити», - академік, народний художник України Володимир Микита

Про літа, як у Володимира Микити, на Закарпатті старі люди кажуть «красні» і вірять, що довгі роки собі в Бога ще треба заслужити. Свій черговий новий рік він зустрічає персональною виставкою у Києві – не робив їх у столиці понад два десятки літ. Художник далі працює: у майстерні в Ужгороді щодня бере до рук малярське приладдя і створює нові роботи.

ЖИТТЄВА АСКЕЗА – ШТРИХ ДО ПОРТРЕТА МИКИТИ

Домовляємося про зустріч саме в його майстерні – він щодня приходить сюди, як на роботу. Щоправда, більше не їздить Ужгородом на своєму одвічному синьому «жигулеві» – попри звання і статки, академік десятки років користувався одним авто, ніколи не міняв його на престижну іномарку. Не має пієтету й до інших предметів розкоші – у його квартирі ніколи не було євроремонту, надає перевагу простій сільській їжі, причому, доки міг, готував сам. Ця життєва позиція з певною аскезою – невід’ємний штрих до автопортрета Микити. Головне, що його цікавить – творчість.

Останні два роки цю можливість художник виборює у свого тіла: чимраз важче довго стояти перед мольбертом, керувати руками, особливо після інсульту, бачити – через давню проблему з очима. Утім, він далі створює картини і бере участь у всіх виставках, що відбуваються в Ужгороді. А й навіть поза ним.

Останнім часом Володимир Микита малює здебільшого пастеллю. Створює той зниклий для нас, сучасних, традиційний закарпатський світ, притаманний представникам Закарпатської школи живопису: сільські хати, гори, предмети традиційного побуту…

«МОЯ ЦІЛЬ ЗАВЖДИ – ТВОРЧІСТЬ»

Цікавлюся в художника, що є передумовою для початку роботи: настрій, здоров’я та гарне самопочуття, ідея?

- Найперше має бути ідея, задум. Тоді починається процес. У будь-якому разі, це – не випадковість. Раніше у мене був певний режим, якого я роками дотримувався, за яким працював. Має бути ціль життя, при якій формується програма, всі твої життєві процеси. Моя ціль завжди – творчість. Але тепер режиму, за якого є можливість щоденно працювати, важко дотримуватися через немічність тіла. Це дуже складна ситуація для мене, я себе не впізнаю.

Художник каже, що важко щоденно боротися за творчість зі своїм тілом.

- Мені важко, бо я при такому не жив. Я змагаюся зі своїм тілом. Воно міняється до невпізнаваності, по всіх напрямках: слабне зір, зникає сила в руках та ногах. Інсульт, знаєте, –  паскудна хвороба. Вона притупляє всі відчуття, – ділиться академік.

«ЗІЗНАЮСЯ: ЧАСТО МАЛЮЮ УВІ СНІ»

Володимир Васильович переходить на притишений голос:

- Зізнаюся вам, що тепер я здебільшого малюю уві сні. Справді, дуже часто сниться сам процес, картини, чітко бачу сюжет і навіть фарби. Деколи, якщо вдається запам’ятати сон, я беру ці ідеї і щось втілюю в реальності. Деколи буває таке, що уві сні приходить рішення щодо роботи, над якою в цей час працюю, тоді також доробляю так, як побачив, – розповідає художник.

- Ви говорили, що імпульсом до початку нової роботи може бути квітка чи лавиця в саду. Як приходять ідеї?

- От лавиця стоїть у саду, дивлюся на неї якийсь час – і приходить ідея, композиція. Беру фарби чи пастель – і відтворюю задумане. Деколи для цього достатньо глянути у вікно. Фантазую і беруся до роботи. Часом використовую старі етюди та замальовки, які робив, коли ще їздив по верховинських селах.

«БЕТХОВЕН ПИСАВ МУЗИКУ, ЯКУ НЕ ЧУВ, Я МАЛЮЮ ФАРБАМИ, ЯКІ НЕ БАЧУ»

Питаю, як можна малювати, коли не бачиш чітко предмети.

- Я дійсно чітко не бачу – все, як у тумані. Тут багато допомагають доньки. Наприклад, якщо треба розібратися з тоном фарби, то питаюся їхньої поради: «Який саме це зелений?». Дають той, який потрібно. Через це тепер переважно працюю з пастеллю – це дає більше свободи при моєму зорові. Але я малюю, як сліпий, – то факт! Колись Бетховен писав музику, яку не чув. Я в дещо схожій ситуації, – каже Володимир Микита.

- А як розумієте, що все, це – останній штрих?

-  Робота готова тоді, коли у мене формується відчуття: або ще чогось не вистачає, або вже все, можна рамувати.

ХОДИМО НА ВИСТАВКИ Й КОНЦЕРТИ, РАЗОМ ЧИТАЄМО ФЕЙСБУК ДРУЗІВ

На цьому до майстерні заходить один із художників – приніс роботу з виставки, що акурат закінчилася в Ужгороді. Жартують з Володимиром Микитою про життя-буття. Незважаючи на вік, корифей встигає пасувати жартами у відповідь.

- Як ся маєте, Володимире Васильовичу? О, та вижу, що файно: інтерв’ю роздаєте дівчатам, оживаєте!

- Я люблю красу, – жартує у відповідь Микита.

Донька академіка мистецтвознавиця Олена Юрченко-Микита забирає роботу й відносить до стелажа з картинами. Каже: за 2024 рік батько зумів створити понад 10 робіт.

- Акрил, одна олійна та здебільшого пастелі. По-різному працює, буває, що напише на одному подиху, а буває, що довго доробляє та переробляє – тоді процес затягується на тижні або й до місяця. На цей ритм ми не впливаємо, тільки за ним рішення, що все, робота готова.

Пані Олена розповідає, що її батько малює переважно тоді, коли не має подій – виставок абощо.

- Цього року ми мали презентацію «Антиквара» в Ужгороді та Києві (журнал про мистецтво, часом його присвячують творчості одного художника, – ред.), це забрало багато часу та сил. Тепер знову готували виставку в Києві – у батька не було персональної виставки в столиці понад 20 років. У такі періоди він майже не працює. Натхнення нема, суєта забирає сили. А коли все мине, заспокоїться – і знову підуть роботи, – розповідає Олена Юрченко-Микита.

Донька не дає батькові закритися в собі й постійно організовує дозвілля.

- Нас завжди запрошують на виставки, тому ми багато де буваємо. У батька є режим – він має виспатися, приймати ліки. Але поза тим – відвідує виставки та концерти. Є улюблені учні, колеги, хоче спілкуватися з ними й бачити їхні роботи. Приємно, коли підходять сфотографуватися та привітатися з корифеєм. У 2024 році композитор Віктор Теличко написав твір за мотивами творчості Володимира Микити «Веселка», запросив на концерт. Батько був у захваті! Також постійно читаю йому фейсбук: про друзів та знайомих, що у них відбувається, – каже пані Олена.

«НЕ УЯВЛЯЮ, ЯК ЦЕ – ЖИТИ І НЕ МАЛЮВАТИ»

Насамкінець не можу не спитати академіка порад, як дожити до 94 років і бути у формі настільки, щоб проводити персональні виставки у столиці.

- Знаю, що у вас десятиліттями була відпрацьова певна система фізичних вправ. Чи в цьому весь секрет?

- Так, я щоранку роками, десятиліттями підряд починав із зарядки та обливання холодною водою, також притримувався певного режиму в їжі. Тепер теж частково виконую це: після інсульту не міг підняти відро з водою, але ми вирішили питання – просто менше набирали води. Фізичні вправи, які можу виконати, – гімнастика, дихання, елементи йоги, – все дає свій ефект. А головне – творчість. Я це все роблю, аби мати змогу малювати далі. Не уявляю, як це – жити і не малювати!

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки