Гончаренко: "Ті, хто кілька років тому знімали санкції з Росії – зараз підіймають голову в Європі"

У останній тиждень лютого у Страсбурзі відбулася сесія Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ).

Правда детально розповідала про цю подію, у тому числі про боротьбу прибічників та противників покарання чинної влади Грузії.

Але є те, що дійсно має вагу, однак лишилося "поза кадром".

Це – зміна ставлення європейських депутатів до ідей українців.

Примітний навіть той факт, що Україна уперше від початку повномасштабного вторгнення програла політичну боротьбу у ПАРЄ (не зі "свого" питання, а з грузинського, але це все одно стало прецедентом).

Українці разом з деякими іншими делегаціями наполягали, що асамблея має відмовити Грузії у повноваженнях, однак більше голосів, на жаль, зібрали прибічники "діалогу".

"Старожили" ПАРЄ в один голос кажуть:.

це дуже нагадувало суперечки у Страсбурзі щодо покарання росіян у 2015-19 роках.

Є й ще один не надто приємний висновок цієї сесії ПАРЄ.

Тут, серед іншого, розглядали також резолюцію щодо України, однак – вже не вперше – дебати щодо України проходили у практично пустій залі.

На виступи записалося небагато парламентарів, і навіть серед них абсолютну більшість складали самі українці.

Про те, що відбувається, що означають ці процеси та чому, попри це, ПАРЄ та Рада Європи лишаються важливими – ми поговорили з Олексієм Гончаренком, членом ПАРЄ з 2015 року.

Ми записали це відео на завершення сесії у Страсбурзі.

А для тих, хто віддає перевагу читанню – публікуємо текстову версію розмови, викладену від першої особи.

Про те, як проявилася зміна тренду в Європі.

Минулого тижня у Страсбурзі ми побачили, що друзі Росії підіймають голову.

Це дійсно так.

Стало очевидно, що тренд змінюється.

Цей "відкат" не став зовсім несподіваним, колись мав відбутися.

Це як принцип маятника: у 2022 році той занадто сильно схилився в сторону нашої підтримки, і це не могло тривати постійно.

Дійсно, останні понад два роки українська делегація, без перебільшення, досягала у Страсбурзі всього, чого прагнула.

Європейські депутати підтримували всі резолюції, які були необхідні, додавали у рішення всі фрази, які ми хотіли тощо.

Тобто якщо Україна про щось просила – то це була гарантована підтримка.

Це була така данина поваги до Збройних сил України і до всього народу України, який бореться.

Ця повага в Асамблеї лишилася і зараз.

Але уперше від початку повномасштабного вторгнення є відчуття, що настрої змінилися.

Повернувся підхід "не все так однозначно".

Ситуація з Грузією це проявила.

Прим.ЄП: Україна наполягала на покаранні проросійської влади у Тбілісі і на відмові у визнанні повноваження депутатів, обраних на фальсифікованих виборах; ПАРЄ визнала повноваження, але наклала умови та обмеження.

Але справа не в Грузії, або не лише в Грузії.

Важливо, що знову набирають вагу політики з лозунгами "миру-мир", "нам потрібен діалог" тощо.

І дуже часто це ті самі люди, які 6 років тому повертали Росію до ПАРЄ і знімали санкції виконання нею зобов'язань.

Тоді ті самі люди теж розповідали нам, що "нам потрібні росіяни, щоби був діалог".

Що ж, це означає, що нам не можна спочивати на лаврах і розраховувати на автоматичну підтримку України.

Потрібно знову наполегливо працювати в кулуарах, ловити за руку кожного західного політика, показувати, пояснювати, і утримувати фокус на Україні, щоби зберегти ту підтримку, яку ми мали останні роки.

Хто та чому просуває ці тези.

Ті заяви, які найбільш непокоять, ми чули від угорської делегації (що загалом очікувано), а також від представників крайньої правої і крайньої лівої частини політичного спектра, у тому числі від "Альтернативи для Німеччини".

Водночас прибічниками того, щоби "закрити очі" на дії порушників була також бюрократична система, секретаріат ПАРЄ.

І цьому є пояснення.

Для Бюрократів у Страсбурзі є проблемою те, що рік тому роботу у асамблеї припинив Азербайджан.

А тепер ще й Грузія!.

Виходить, що щороку ПАРЄ втрачає по країні.

Для них це виклик, адже це питання і бюджетів, і зарплати.

І взагалі – так робити не годиться, краще мати стабільність, а тому, мовляв, давайте "будувати діалог" із порушниками.

Хоча насправді єдиним результатом цього "діалогу" буде допомога режиму Іванішвілі, який не готовий домовлятися і йти на поступки.

Але це прагнення до стабільності – у природі бюрократів.

Тож щоби запобігти цьому, рішення у таких випадках мають ухвалювати не бюрократи, а політики.

Про ставлення до Росії.

Треба наголосити, що за всіх проблем на кшталт спроб "прощення" Грузії, про повернення Росії до Ради Європи розмов поки що немає.

Я кажу "поки що", адже абсолютно впевнений, що й ці голоси звучатимуть, щойно завершаться бойові дії.

Тоді ми відразу почуємо і про те, що "Росія – така велика країна, вона має бути в Раді Європи" (хоча дай Боже, щоб вона стала меншою за розміром).

Почуємо, що "росіянам треба давати їм шанс", що "треба з ними говорити" тощо.

Вже зараз коридорами Палацу Європи ходять деякі "хорошие русские" з тих, хто засуджував Путіна як максимум з паризьких ресторанів.

Хоча ми ж розуміємо, що ціна таким засудженням – нуль.

І є також велика системна проблема, що стосується не тільки Ради Європи, а й США.

Це – те, як багато років поспіль на Заході виховувалося особливе ставлення до Росії.

Якщо подивитися на східноєвропейські студії у найкращих університетах Європи та США, то побачите, що там передусім йдеться про російську мову, про російську культуру, про історію Росії тощо.

І все це формує ставлення до Росії.

Це не значить, що росіян обов’язково люблять.

Але все це сформувало на Заході таку картину, що Росія – це даність, це константа, що вона була, є і завжди буде.

У них немає думки про те, що Росія – це колоніальна імперія, і що всі інші європейські колоніальні імперії розвалилися та зникли.

Щодо неї цей варіант відкидається!.

Тож коли у розмові з європейськими колегами я згадую, що у майбутньому може не бути Росії, то у відповідь йде реакція: "Як це не буде Росії? Як її може не бути?".

Немов я кажу, що сьогодні вівторок, а завтра четвер.

А середа де? Як її може не бути?.

І це величезна проблема, яка не зникне за день чи два, Це системна проблема, задля подолання якої треба працювати з університетами.

Цей процес вже розпочався: в західних університетах стає більше української мови, історії інших країн, історії поневолених народів тощо.

Але це довгий процес, який дасть результати лише за 10-15 років, коли нові випускники стануть політиками і посадовцями.

А поки що панує старе бачення, і тому голоси на користь "діалогу" точно будуть.

Причому тут не можна спрощувати – ці люди часто не є російськими агентами, і вони насправді не люблять Росію, але бачать світ через цю, вже сформовану призму.

Про зменшення впливу України.

Раніше у ПАРЄ для ухвалення рішення було достатньо, щоби Україна його підтримала.

Тепер це не працює, і це має кілька причин.

Перша причина – це "втома" західних політиків від тематики України та війни.

Нам зараз навіть дружні політики говорять у кулуарах: "ми вас любимо, поважаємо, підтримуємо, але ж ми ж не можемо говорити тільки про Україну".

Дійсно, Україна за майже три роки була головною темою кожної сесії ПАРЄ.

На кожній сесії є спеціальні дебати про Україну (Прим.ЄП: не завжди із якимись принципово новими рішеннями, зокрема, є думка, що січнева резолюція про мирні переговори щодо України виявилася доволі пустою, хоча українські депутати дотримуються іншої оцінки).

І друга причина – те, що Рада Європи, організація, що об’єднує 46 держав, об’єктивно не може займатися лише Україною.

Тому навіть дружні до України політики радять нам просувати інші теми, і ми до цих порад дослуховуємося.

Ми, звісно, і надалі будемо наголошувати, що для України головним питанням є наше виживання, що ЗСУ ведуть боротьбу не лише за Україну, але за всю Європу.

Але одночасно ми ведемо й інші європейські питання, щоби показати залученість України у європейські процеси.

Поза тим, я хочу наголосити, підтримка Україна зберігається.

У мене немає підстав говорити, що ставлення до України погіршилося.

Зміна відбулася у іншому: та меншість, яка досі боялися проявити проросійську позицію, тепер цього не так боїться.

Ми бачимо позицію Фіцо, нікуди не дівся Орбан, є такі партії як "Альтернатива для Німеччини", скоро у Бундестазі опиниться (і приїде до ПАРЄ) ультралівий та повністю проросійський Альянс Сари Вагенкнехт тощо.

Тож їхній голос буде дедалі гучнішим, і до цього треба бути готовими.

Про рішення щодо Грузії, я не є ні "зрадою", ні перемогою.

У ситуації з Грузією найправильніше було сказати грузинами: "все, до побачення!" і виключити їх з асамблеї.

Ми мали показати режиму Іванішвілі, що вони не мають визнання, бо те, що у них відбулося – це були не вибори.

Саме на цьому наполягала делегація українська.

На жаль, це рішення не вдалося ухвалити, у ПАРЄ була велика опозиція до нього.

Хоча історія довела, що вигнання грузинської делегації було б найправильнішим кроком.

Бо попри те, що асамблея поступилася – грузинів тут все одно немає, вони пішли з ПАРЄ.

Натомість ми дали парламенту Грузії простір для легітимізації, адже ми їх, виходить, визнали.

А представники грузинського режиму отримали можливість сказати, що їх не вигнали, а "вони самі пішли".

Вони, звичайно, брешуть, і їхнє рішення не було добровільним.

У ПАРЄ на них наклали серйозні вимоги, головна з яких – до квітня оголосити нові парламентські вибори.

А грузинська влада цього робити категорично не хоче, бо розуміє: вона програє нові вибори, особливо якщо доведеться проводити їх чесно.

Втім, хоча дійсно шкода, що ПАРЄ відразу не проголосувала про вигнання грузинської делегації, важливо підкреслити: ухвалене рішення не є "суцільною зрадою".

У Страсбурзі була велика делегація грузинської опозиції та громадянського суспільства, і вони вважають це рішення перемогою.

Для них були важливі дві речі: вимога про нові вибори і про звільнення політв'язнів.

До рішення увійшло і перше, і друге.

Інша річ, що й ці вимоги можна було викласти у жорсткішій, формі, не даючи режиму Іванішвілі нових можливостей.

Про вагу Ради Європи для України.

Є дві практичні речі, які ми очікуємо від Ради Європи.

Перша – це створення спецтрибуналу щодо злочину агресії.

І тут є новини: Генсек РЄ оголосив, що готується угода між Україною та Радою Європи щодо створення трибуналу для переслідування Путіна і найвищого військово-політичного керівництва Росії.

Це, до речі, дуже непроста задача.

А Рада Європи може бути правильним майданчиком для створення такого органу.

І другий напрямок – робота Реєстру збитків від російської агресії і підготовка до стягнення з агресора компенсацій.

Тут вже закладені підвалини: є міжнародна угода про реєстр, яку на саміті РЄ підписали 43 країни (частина держав Ради Європи та деякі держави з-поза її меж, включно із США, Канадою, Японією), а також Євросоюз як інституція.

Цей реєстр вже фізично працює.

Українці можуть подавати туди дані, інформацію про понесені ними збитки.

Наступний етап – це створення комісії, яка далі має розглянути заяву кожного конкретного українця, якому росіяни, наприклад, знищили будинок, і призначити компенсацію.

Ну а далі буде ключове питання – де взяти гроші для виплати людям цих компенсацій.

На жаль, наразі репарації від Росії не очікуються, то поки що основним можливим джерелом таких виплат є заморожені російські активи.

Але дай Боже, з часом настане і час репарацій.

Утім, підготовчу роботу необхідно проводити вже зараз.

І ця робота триває.

Зокрема, найближчого тижня в Брюсселі буде підготовче засідання щодо трибуналу за участі генсека Ради Європи.

А щодо компенсаційного механізму ставляться навіть конкретні задачі: цього року має бути створена комісія, що розглядатиме заявки українців на компенсації.

Ну і крім того, важливими лишаються політичні резолюції ПАРЄ.

В Україні до них часто буває скептичне ставлення – мовляв, "ви прийняли чергову резолюцію, що Путін козел, ну і далі що?".

Але насправді ці резолюції важливі, і їхня дія проявляється не у Страсбурзі, вони працюють інакше.

Сила ПАРЄ як інституції – у тому, що тут збираються депутати з усіх європейських держав, які цікавляться зовнішньою політикою (у кожному парламенті насправді не так багато тих, хто переймається "міжнародкою").

Вони "заряджаються" тут, у дискусіях у Страсбурзі, повертаються у свої країни, і вже там формують думку інших.

Адже саме там вирішується позиція кожної столиці щодо санкцій, практичної підтримки України тощо.

Тож ці резолюції формулюють мейнстрім, щодо України, який має дуже велике значення.

Розмовляв Сергій Сидоренко,.

відео Володимира Олійника,.

"Європейська правда".