Євреї, караїми, сарацини і татари

Знаменитий львівський райця і бургомістр Йоганн Альнпек писав про середньовічний Львів: «Тут натовпи євреїв, це майже їх земля обітована». У найдавнішій міській актовій книзі є записи 1383 і 1384 років, де йдеться про існування громади євреїв, що проживають у межах міських фортифікацій. Деякі історики припускають, що певна частина євреїв переселилася до Львова ще у князівські часи зі зруйнованого монголами Києва, є гіпотеза, що львівські євреї розмовляли мовою, близькою до старокиївської говірки. Дехто вважає, що євреї стародавнього Львова нібито прибули сюди з Візантії чи навіть є нащадками населення Хозарського каганату.

Друга хвиля євреїв ринула до Львова у XIV столітті вже з іншого напрямку завдяки польському королеві Казимиру III. Казимир був єдиним європейським монархом, що указом 1349 року надав притулок у своїй державі євреям, вигнаним із багатьох європейських країн. Польський історик Ян Длуґош пояснює це пристрастю короля до своєї коханки, красуні-єврейки Естер, яка мала на нього великий вплив і народила для нього позашлюбних дітей: двох хлопчиків і двох дівчаток. Подальшим глобальним наслідком такої політики Казимира було те, що у кінці XIX — на початку XX століття на землях колишньої Речі Посполитої, а це здебільшого російська Польща, австро-угорська Галичина і російське Поділля, мешкало сімдесят відсотків усього світового єврейства. 

З припливом євреїв із країн Заходу повсякденною мовою євреїв Львова досить швидко став ранній варіант мови ідиш, і цих «німецькомовних» євреїв стали називати ашкеназім — від єврейської назви Німеччини — Ашкеназ. Дослідники підкреслюють, що
галицькі володарі — Данило, Лев та їхні наступники, контактуючи зі сусідніми країнами, особливо з Польщею, Угорщиною, Чехією, Австрією, могли надавати єврейській громаді юридичний статус, подібний до статусу громад Центральної Європи: йшлося про право на торгівлю, ремесло, особисту безпеку і підлягання судові короля,
сплату податку до державної скарбниці. Ймовірно, якась частина заможних євреїв переселилася з Підзамча над Полтвою до нового середмістя. З іншого боку, слушною є думка, що багато євреїв львівського середмістя були новими переселенцями з Німеччини, Чехії, Південної Польщі.

Як писав професор Маєр Балабан, різне походження пояснює великі відмінності, які збереглися аж до початку XX століття в побуті й ментальності євреїв передмістя і міста. Євреї княжого міста, на думку відомого історика Якуба Шаля, мали багато спільних рис із місцевим населенням Львова, і це відбивалося в їх мові, одязі, звичаях. Наслідком цього стали збережені протягом тривалого часу українські закінчення імен на -ко і по батькові на -ович. Львів став єдиним містом у регіоні, де була не одна єврейська громада, а дві: на Жовківському передмісті, в найдавнішій дільниці, і в місті у мурах. Відмінності між євреями передмістя і середмістя були такими великими, що громади одного народу вороже ставилися одні до одних, і навіть шлюби між представниками приміських і міських львівських євреїв були великою рідкістю. Ці розбіжності були майже повністю подолані за ліберальної австрійської влади у другій половині XIX століття.

Існує поширена, хоча й не цілком підтверджена думка, що до найдавніших поселенців Львова належали караїми, яких євреї вважали юдейською сектою; самі ж вони себе позиціонують окремою народністю. Розмовляли караїми мовою тюркської групи,
близькою до кипчацької. В літургії вживали мову гебрайську, а за релігійними віруваннями були неталмудичними юдеями: визнавали тільки Старий Заповіт, але не Талмуд і не пізніші рабинські коментарі до Біблії.

Історики не дійшли спільного висновку, хто такі згадані в декількох джерелах сарацини. Відомо, що етнонім «сарацини», який первісно означав арабів, став уживатися щодо всіх мусульман, тому є припущення, що у Львові сарацинами називали купців з Єгипту. З іншого боку, згадка Бартоломея Зиморовича про «євреїв і схожих до них ортодоксальних сарацинів» свідчить, що він під сарацинами мав на увазі караїмів — сповідників юдаїзму. Денис Зубрицький, своєю чергою, твердить, що «перш ніж турки з ’явилися на границі руських і польських країв, у латинських документах часто поруч із татарами, вірменами, євреями та іншими купцями згадуються сарацини». Натомість у руських тогочасних документах замість сарацинів згадуються сурожці, сурожани (Сурож — давня назва Судака в Криму). Це були генуезькі італійці, що мали колонії на берегах Азовського моря і в Тавриді. Азовське море русини звали Сурозьким, отож латинські сарацини й руські сурожани — це одне й те саме.

Те, що Краківська вулиця у Львові і брама при ній первісно називалися Татарськими, є основним доказом існування у первісному Львові окремої дільниці для татар, а може, й для всіх мусульман. Проте якщо вона й існувала, то дуже недовго. В джерелах
кінця X IV і наступних століть не виявлено конкретних вказівок про татар — мешканців Львова, хоча Бартоломей Зиморович у своїй хроніці «Потрійний Львів» під 1403 роком пише таке: «Татари, обдаровані руським міським правом, у той час оселилися на вулиці, що тепер називається Краківською, а тоді від брами називалася Татарською, але будучи неодноразово оскарженими за викрадення шляхетних хлопчиків і дівчаток, були всі купно випроваджені за мури і там, за міськими ровами, протягом багатьох років займалися грабарством, аж нарешті Вітовт запровадив їх до Литви. Місто
звільнилося таким чином від котів-злодюг. Від того часу окраїни міста, де мешканці розводили садочки й городи, почали заселятися».

Зиморовичу опонує у цьому питанні Денис Зубрицький: «Нам видається наклепом закид про те, буцімто татари викрадали дітей, це були спокійні ремісники й торгівці, зрештою, для чого їм були ці викрадення? Приховати цих дітей серед себе вони б не
могли, живучи серед християн, а куди б вони могли їх вивезти? Орди й кочів’я татар, їхніх родичів були далеко від Львова. Татари не потребували дітей, бо мусили б їх годувати. Кочівники-татари потребували сильних і рослих, щоб використати їх для роботи, або отримати за них викуп, або продати як невільників. Дітей натомість залишали напризволяще або вбивали. Врешті осілі татари, що прив’язалися до місця й мали спокійні, товариські стосунки з місцевим населенням, не могли мати спілки з кочовими татарами, останні гидували й зневажали перших як таких, що зреклися свого
національного життя. На мою думку, ці татарські мешканці час від часу приймали християнську віру й поволі розчинилися серед польського, руського чи вірменського населення міста. Цей закид щодо викрадення дітей робили й євреям, тому Зиморович, який жив уже в той час, коли гору взяла нетерпимість, звинувачує в цьому й татар». 

Ілько ЛЕМКО

Джерело: Лемко Ілько. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011