Висока полиця й маленький зріст: масове чи елітне? Що люди насправді читають

Масова література — це твори комерційно успішні, чітко формульні, «закріплені» за певними жанрами, тож вони вкрай нечасто порушують жанрові конвенції: жахастик буде на полиці горорів поруч із сокирою, а родинна сага — на полиці сімейних романів поблизу старого фотоальбому. Такі книжки не потребують посередників, береш із полиці — й читаєш, кожна наступна читатиметься легше, бо ти вже навчився читати попередню й полюбив її саме за це.

Елітарна література потребує посередників, таких собі гарантів інтерпретації — критиків, викладачів, науковців, авторів коментарів і передмов, у крайньому разі авторів, які складають за своїми творами путівники й маршрутизатори; ці книжки порушують правила, зокрема й жанрові, кожна наступна буде складнішою за попередню, бо не наслідує, а спростовує її.

Віднести певний твір до масової літератури чи до елітарної — це нічого не сказати про його якість чи оригінальність. «Лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна», — цитуючи нашого живого класика.

Все ж ясно, правда?

Але це якщо дуже згрубша міркувати й дуже коротко висловитися. А головне: це якщо ми живемо десь у 1980-х роках і мислимо тодішніми категоріями. У 2020-х питання про елітарність і масовість розмилося вкрай.

Офіційно момент, коли стало неприйнятним розмежовувати високу та популярну літературу, настав 1980 року — тоді було опубліковано «Ім’я Рози» Умберто Еко, книжка, яка десятиліття по тому тримала планку шалено популярної й культової та багато в чому змінила конфігурації гравців на полі розважальної прози (українською роман переклала Мар’яна Прокопович).

Монах і послушник розслідують убивство у віддаленому монастирі, розігруючи класичну пару «слідчий і фіксер» та використовуючи детективні методи.

А насправді мотивом для вбивства став втрачений трактат Арістотеля про комедію, місцем злочину — архів, а книжка ця — про неспроможність модерної свідомості сприймати прямі послання; не захищена формулами й патернами сучасна людина самознищується. Це книжка про постправду іще до того, як саме поняття постправди винайшли.

Мегаінтелектуал Еко написав позірно детектив, більшість його читачів, треба сказати, детектив і читала. Чи заважає це «Імені Рози» бути одним із найскладніших в ідейному плані творів кінця ХХ століття? Аж ніяк! Еко цю свою диверсію здійснив цілком свідомо. Не можна прочитати й осмислити всі значущі твори людства за одне людське життя, у такий спосіб культура «відсіює» знання, котрі їй здаються наразі зайвими. Запобігти цим процесам можна, роблячи класичній прозі «щеплення» прозою популярною, заміщуючи шоки новизни жанровою стабільністю.

Сьогодні в основі думки про розрив високої літератури з популярною — уявлення про читача, який прагне розваги чи потребує саморозвитку. І вже тут починаються проблеми. Коли говоримо про книжку як таку, що належить до високої полиці, чи таку, що тяжіє до популярної прози, ми в цей момент ніколи не говоримо про читача, а лише про формули та структури самого твору. В теорії. А на практиці розмежування елітарної та масової літератури стає якраз способом, одним зі способів, у які читач отримує насолоду від читання. «Я читаю книжки, котрі не всі розуміють і котрі не всім доступні», — це один різновид насолоди. «Я читаю книжки, написані живими людьми для нормальних людей», — це інший різновид насолоди від читання.

Очевидно, що людина, яка читає «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз, і людина, яка читає «Розбійника» Роберта Вальзера, мають геть різні очікування від самого процесу й геть різні навички читання. Згодні? А от людина, яка читає «Протистояння» Стівена Кінга, й людина, яка читає «Макову війну» Ребекки Кван, — вони так само сильно відрізняються? А людина із «Засліпленням» Еліаса Канетті й людина з «Останнім світом» Крістофа Рансмайра в наплічнику — вони себе протиставляють чи солідаризуються? Вже складніше відповісти, правда ж? Ну, бо кожен із цих людей читає цікаву, складну в межах свого досвіду книжку й отримує від цього рівноцінну насолоду.

У мене є знайома молода мати, яка своїй чотирирічній дитині на ніч читає оповідання Борхеса. Каже, що в такий спосіб виховує добрий смак у малечі. При нагоді я розпитала дівчинку, про що ті історії. «Про подорожі великими будинками, про смішних чоловіків у смішних капелюхах, про тарганів на ковзанах», — негайно відповіла мені вона. Насолода її матері — читати дитині Борхеса. Насолода дитини — вигадувати замість незрозумілої їй історії іншу.

І ця історія, як на мене, — чудова ілюстрація того, навіщо ми тримаємося руками й ногами за ці два поняття —популярна / масова й елітарна / висока література — тоді, коли вони втратили актуальність для літературознавства й для книговидавництва. Бо тепер ці категорії стосуються суто рецепції і стають характеристиками а) певних типів читання і б) способів естетичного досвіду.

У нас недавно вийшли дві прекрасні книжки Антонії Сьюзен Баєтт. Проза Баєтт — за всіма характеристиками не просто висока полиця, а верхній її ряд — рафінована університетська проза. Всі книжки Баєтт міркують про те, як ми, читаючи, впливаємо на зміст прочитаного і як прописані в історіях сенси формують нас. Баєтт, вибачте, рефлексує про основні засади герменевтики. Але її «Книга для дітей» чудово читається як історія трьох богемних родин напередодні й після Першої світової, мильна опера буквально. А «Одержимість», прошу пана, — роман-розслідування, де двійко сучасних науковців викривають таємні любовні стосунки письменників із минулого. Баєтт популярна й водночас не перестає бути високою полицею.

Дві книжки Баєтт я згадала невипадково. Їх переклала Ярослава Стріха. В одному з інтерв’ю перекладачка якраз міркувала про те, як позиціонувати в Україні прозу високої полиці, мені важить її думка: «У нас немає стільки книжок от прямо з високої полиці, щоб людина, яка снобськи читає тільки високу прозу, могла повністю задовольнити свої потреби. Тому більше, ніж в інших літературах, книжки перетікають з полиці на полицю. Хочеш читати — відмовляйся від снобізму». У нас розмови про високу полицю точаться весь час. Нам, кажуть, гостро бракує таких книжок. Книжковий ринок в Україні, як і в інших країнах, сегментований, але не кожна ніша має стільки видань щорічно, аби задовольнити читача. Тому час від часу звучать скарги на відсутність, скажімо, жахастиків чи от інтелектуальної прози. Що більше ніш, що ширший літпроцес, то частішають такі запити.

Буквально недавно «перезапустили» прозу Євгена Пашковського, одного з ключових авторів 1990-х, — вийшли «Вовча зоря», «Осінь для ангела», «Щоденний жезл». За раннього Андруховича, прози Іздрика, буйного цвітіння прози Забужко (вже не найпростіше читання) тексти Пашковського вважалися надскладними. Вони об’єктивно ускладнені, мова насичена, синтаксичні структури перевантажені, сюжет пливкий. І от спостерігаю нині розгублену реакцію читачів (суджу з відгуків у читацьких пабліках): як це читати і що це було? У нас чимало перекладних складних для читання книжок — Дон Делілло, Ділан Томас, Пол Остер, Томас Пінчон — постмодерністи, їхня складність ігрова, ми вміємо її читати. А от складність Пашковського — вона всерйоз. Це складність Германа Блоха, котрий попри блискучий переклад «Смерті Вергілія» особливо актуальним читанням у нас так і не став. Проблема в тому, що читати твір 1990-х, який уже має своє місце в нашому актуальному каноні, як лабораторію, де творяться нові сенси, — це вкрай важке завдання. Ніби ж не нова книжка, а чомусь шокує новизною. І що це було?

Коли ми говоримо про складність елітарної прози, то це складність, що реалізується відразу на трьох рівнях. Це те, чого ми не можемо потрактувати. Це те, що не є для нас актуальним у нашому психологічно-біографічному досвіді. Це те, чого ми не потребуємо в читацькому досвіді. Але до того всього ваша свідомість має таку симпатичну фішку — надає додаткових змістів і складності. Те, що для нас є складним, нам тут-таки здається значущим.

То як за таких умов відрізнити високу полицю від маскульту? Не подумайте, що глузую, але — за обкладинками. Дуже наочно ці два сегменти розводять саме видавничі практики. Але треба поспішати. Від 1990-х, від шаленого успіху «Гаррі Поттера» активно входить практика видавати книжки у двох типах палітурок — «пістрявих серійних» і «сірих університетських». Тож насолоду від читання тієї самої книжки отримують і «сноби», й «демократи».