Трахтемирів: Залишки давніх храмів і артефакти часів Козацької держави

«Черкащина – місце сили». Такий бренд мешканці області обрали в липні 2020 року, а в серпні 2023-го навіть отримали офіційне свідоцтво. Дійсно, Черкащина була форпостом Козацької держави зі столицею в Чигирині; тут народився і похований Кобзар; тут – героїчний Холодний Яр і ще багато-багато визначних для України місць. Логотипи є принаймні для 12-ти з них: того ж Холодного Яру, Тарасової гори, Дуба Залізняка… Є емблема й для дамби через Дніпро. І тільки для місця сили – Трахтемирова – логотипа не знайшлося…

НАПІВЗАБУТИЙ ВЕЛЕТ

Трахтемирівський півострів омивається Канівським водосховищем «шириною в Чорне море», за яким важко розгледіти протилежний берег. Попри те, що до Києва звідси менше сотні кілометрів, а Переяслав – зовсім поруч, треба лише Дніпро перепливти, виникає відчуття, що тут – кінець цивілізації.

- Якщо від Канева заїжджати ґрунтовими дорогами, то дійсно немов межа світу, – каже виконувачка обов’язків директора Державного історико-культурного заповідника Ірина Воропай.

– Місцеві села доживають останніх років. Григорівка – осердя: там церква і старостинський округ. Бучака вже практично немає, із десяток хат лишилося. Так само кілька хатин – у селі Трахтемирів. І все ж це – місце сили. Столиця реєстрового козацтва. Енергетика, яка йде від гір… Оскільки вони мають рихлу структуру, енергетика, яку випромінюють, підсилює магнітні поля. Тут і компас може не працювати, і самопочуття людини не зовсім стабільне, з´являються запаморочення. Такі місця дуже часто зустрічаються на Трахтемирівщині. Сила ж передається від довкілля. На вершинах гір – чотири стихії: повітря, вода, енергія Сонця й Землі. Коли там опиняєшся, тебе просто окриляє.

- Це ж іще залежить від людини…

- Сюди ж іде не якийсь бусурман, який нічого не знає ні про культуру, ні про нашу спадщину. Приходять підготовлені люди, аби почерпнути ще більше історичних відомостей про певну подію. А коли ти все це відчуваєш, ще й почуєш розповіді, у тебе все візуалізується – це підтверджують 95 відсотків відвідувачів. Байдужих не траплялось, були перевтомлені, перенасичені.

- Отже, коли обирали бренд області, вас не згадали?

- Коли визначали «Золоту підкову Черкащини», мабуть, вирішили, що ми якось осторонь від доріг. Регіон важкодоступний. Але специфіка території, сама її історична складова, потенціал вартують уваги не тільки Черкащини, а й усієї України. І навіть світу, – відповідає науковиця.

ДОВКОЛА СПАЛЕНОГО МЛИНА

На території Державного історико-культурного заповідника “Трахтемирів” ще збереглося кілька поселень: Григорівка, Луковиця й відомий чи не всьому світові Бучак. Місцевого населення тут майже не залишилось, на його місце приходять інші люди, які втомились від благ цивілізації.

- Нещодавно помер один із останніх жителів села. Його хатину купив очільник «Трахтемирівської Січі» Борис Скребцов, тож остання з хат Трахтемирова – у надійних руках. Мабуть, ви чули, що у селі постійно мешкає Олег Петрик – легендарний Скіф (працював у Києві театральним режисером, переїхав у Бучак близько 36 років тому, – ред.). Коли на цю територію прийшли люди з Аграрно-екологічного об’єднання «Трахтемирів», вони поставили шлагбауми, примусово викупили в людей хати – й одразу ж їх зруйнували, аби історичного сліду села не залишилось. Та не всі продалися – кілька сімей залишились – при тому, що тут немає ані світла, ані газу. І тепер важливо, щоб трахтемирівська спадщина, яка пережила Другу Світову, залишилася, і можна було бодай щось показати. Бо коли хоч одна хата є, не можна казати, що село вимерло, – каже Ірина Воропай

Додає, що від останнього млина Трахтемирова лишився обгорілий стержень.

- Дубовий стержень, війну пережив… Скоріш за все, то був плановий підпал. У селі ще лишалися клуб, школа. Але центром села вважалося місце, де стояв млин. Бо це – пагорб, вершина: потужне місце, де організовували сходки, аби поділитися думками. Як розповідали місцеві, коли треба було поговорити, йшли до млина. Переговорили, побачилися, відзвітували, хто ще живий, хто помер… Коло млина крутилося культурне життя. Вже немає людей, нема млина, але дух залишився, – додає науковиця.

У 1993 році була заснована пластунська організація «Трахтемирівська січ», що проводить на півострові вишколи молоді. Один із напрямків діяльності – творчість, розкриття здібностей підлітків: це й співи біля ватри, й творчі майстерні, й робота з глиною тощо. Ірина Валеріївна показала кілька зразків «січової» кераміки, переданих музею Заповідника. На полиці, поруч із древніми артефактами, вони виглядають цілком органічно. Щоправда, слово «музей» тут звучить дещо перебільшено. Заповіднику – трохи більше 30 років, але він тільки недавно отримав пристойний офіс у Каневі. Утім, поки все одно ніде розмістити багатющу колекцію знахідок.

ДУХИ ПРЕДКІВ

- Ідеш тими безлюдними місцями – і сумно, страшно стає, коли заходить сонце. Якийсь морок спускається, холодок по спині, внутрішні страхи підіймаються. Всі так кажуть. Не знаю, звідки воно береться, але це – реалії нашого півострова. От вам і місце сили, от вам і духи предків, – ділиться науковиця.

На її думку, такі відчуття пов’язані з тим, що на цій землі точиться безкінечна війна за виживання – відтоді, як на півострів ступила перша людина.

- Городище великою підковою охоплює вал скіфського часу, VII–VI ст. до нашої ери. На цій території – ще з десяток пам’яток, які свідчать, що не так-то й легко було виживати. Багато баталій відбувалося. Це стратегічні місця, які треба було обороняти. Це пов’язано з бродами через Дніпро, козаччиною, Другою світовою, Букринським плацдармом, – додає Воропай.

До речі, трахтемирівськими бродами користувалися ще трипільці. Саме тут вони перейшли на лівий берег, заснувавши нечисельні поселення. На півострові багато лісових насаджень, тут важче було проходити.

- Такої яруго-балкової системи, як на Канівщині, в Україні немає. Вона тягнеться від Ржищева й до пониззя Росі. Тут – другий за розмірами яр у Європі, – Костянецький. Його глибина – 90 метрів, і він росте, хоч не такими темпами, як раніше. Цікавий був би туристичний маршрут цією місциною, але через своєрідність ландшафту можна зайти сьогодні, а вийти післязавтра. Гори теж іще в процесі формування, просто наше око цього не помічає, – розповідає виконувачка обов’язків директора заповідника. 

За її словами, на півострові є залишки Трипільської культури. Загалом на території Трахтемирова підтверджено існування всіх археологічних культур, притаманних Середньому Подніпров’ю у правобережній його частині. Але трапляються й культури, які належать до лівобережної. Невелика смужка 30- кілометрової протяжності перенасичена археологічними об’єктами, бо вони являють собою багатошарові поселення. На одній ділянці відкривали по чотири-п'ять культур різних епох. Безперервно, упродовж багатьох тисяч років жили тут люди: одні пішли – інші прийшли.

ДОСЛІДИЛИ ЛИШЕ 30% ТЕРИТОРІЇ

Науковці ще не дійшли одностайної думки, чи були нашими предками скіфи-орачі, які селились на цих пагорбах із VIІ століття до нової ери. А от щодо Зарубинецької культури сперечаються менше: вона вважається першою праслов’янською, назва походить від села Зарубинці, яке нині покоїться під хвилями Канівського водосховища. До речі, сліди цієї культури виявив той самий першовідкривач Трипілля Вікентій Хвойка.

- Поки не було затоплене водосховище, яке у три-чотири рази розширило русло Дніпра, науковці Інституту археології зробили дуже велику справу. Кілька експедицій вийняли неймовірну кількість матеріалу з перших надзаплавних терас. Сьогодні тільки підводні розкопки можуть доповнити їхні здобутки. А так під водою – розвалини давніх храмів. В урочищах ще розташовані певні елементи плінфи, фресок. За результатами тих досліджень вирішили неодмінно резервувати цю територію. Це – скарб у науковому, історичному, археологічному планах. Утім, роботи ще на сто років – досліджено лише 30% території. Багато поселень і городищ – у нетипових місцях, тому несподіванок може бути багато.

- Яке місце Трахтемирова в церковній ієрархії Давньої Русі і до часів Козаччини?

- Церкви від ХІ століття; ХІІ-ХІІІ – це вже муровані храми. Як кажуть науковці, тут почалося ще з печерних монастирів. Спочатку монахи оселялись у печерах, потім з’явились надземні споруди і так далі. Це зрозуміло, бо поруч розташовувалось Переяславське князівство, де теж були муровані храми. Порубіжне князівство. Потім Юрій Довгорукий почав проводити державну політику розбудови й укріплення руських міст, більше по Дніпру, по Сулі, щоб люди селилися на порубіжжі. Тоді й Канівське городище укріплюється. Канівський собор – теж пам’ятка давньоруського часу: перебудована, неодноразово піддавалась руйнуванням, але втрималась. А на Трахтемирівській землі архітектури не залишилось, тому що всі наземні муровані споруди були зведені на заплавних терасах, їх просто поглинула вода. Є таке легендарне припущення, що в Давньоруський період на території від Трахтемирова до Бучака було до сімдесяти різних культових споруд – капличок, церков… Настільки потужне тут було культурне життя. А на підвалинах давньоруського, незважаючи на навалу військ Батия, воно відродилося. І ще є припущення, що до 1240 року тут сталося кілька потужних землетрусів. І в Переяславі, і на Трахтемирівщині через землетруси теж могли бути руйнування.

- Володимир Мономах у Трахтемирові якось відзначився?

- Звичайно. Тут, біля бродів, у квітні 1103 року він починав похід на половців.

“ТОЇ СЛАВИ КОЗАЦЬКОЇ ПОВІК НЕ ЗАБУДЕМ?”

Після Батиєвої навали 1240 року життя навколо Трахтемирова припинилось. У XV столітті, за козацької доби, було зведено Успенський монастир. Його використовували як шпиталь для хворих і немічних козаків. Економічним підґрунтям монастиря стали перевезення через Дніпро. Монастирю передали певні угіддя, доходи від каменоломень, бджільництва, рибальства. Монахи у той час уміли господарювати.

У 1578 році король Речі Посполитої Стефан Баторій, не без тиску реєстрового козацтва, передав їм Трахтемирів зі зведеним замком, і він став козацькою столицею. Принаймні, тут гетьман створив свою резиденцію. А Петро Конашевич Сагайдачний почав звідси відроджувати українське православ’я, яке сильно занепало після Берестейської унії 1596 року. Він був у приязних стосунках із архімандритом запорізького Трахтемирівського монастиря Єзекіїлем Курцевичем. Коли козаки на чолі з Сагайдачним вирішили відтворити православну ієрархію в Україні, Курцевич активно їх підтримав.

- Після успішного походу на Москву в 1618 році козаки отримали непогані преференції. Повернули частину Сіверщини, Чернігівщину. Тоді проходили таємні переговори з єрусалимським патріархом Феофаном ІІІ, і коли той повертався з Московії, домовились, що відвідає Київ. Натомість козаки забезпечили йому потужну охорону. Одночасно домовились, що патріарх візьме участь у відновленні православної митрополії в Києві, на противагу уніатам. Феофан їм висвятив відновлену митрополію і митрополита Іова Борецького. На єпископські кафедри посадили українських православних діячів. Серед інших Єзекіїля Курцевича було висвячено на єпископа Володимирського та Берестейського, – каже науковиця.

Додає, що у 1663 році син Богдана Хмельницького – Юрій – після невдалого гетьманування, прийняв постриг у Трахтемирівському монастирі (деякі історики вважають, що це відбулося в Чигирині, – ред.). Щоправда, надовго тут не залишився, переходячи з одного монастиря до іншого, поки його знову не затягнуло в політику.

Після ганебного Андрусівського перемир’я поляки відновили контроль над Правобережною Україною, і козацька столиця почала занепадати, перетворившись згодом на сотенне містечко. Перехід під руку московського царя нічого в його долі не додав.

А панам лукавим...
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!..
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
(Тарас Шевченко, «Сон»)

*       *       *

Наостанок – про Бучак. Режисер Олег Чорний назвав цю місцину «Голлівудом над Дніпром». Адже тут Довженко починав знімати деякі епізоди «Поеми про море», а після його смерті продовжила це робити його дружина Юлія Сонцева. Взагалі-то в фільмі йдеться про Каховську ГЕС, але головний герой за сценарієм приїздить до батьківської хати, от у Бучаку й знімали ці епізоди. Окрім того, тут працював над фільмом «Українська рапсодія» Сергій Параджанов (ще до «Тіней…»). Потім у Бучаку робив «Іванове дитинство» Андрій Тарковський. Із цими місцями пов'язана «Ніч на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Сон» Володимира Денисенка тощо.

- Як розповідав Скіф, після зйомок на цій території у акторів залишилося багато речей: бутафорні мечі, кольчуга тощо, – додає Ірина Воропай. – Оскільки Олег Георгійович раніше працював у театральній сфері, з багатьма був знайомий. Перебравшись сюди, почав формувати свій музей. І ті речі, які лежали мертвим вантажем, кіношники попередавали йому.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора і ДКІЗ «Трахтемирів»