Як Елоїза Бріджертон зустріла майбутнього нареченого: читаємо в уривку з роману «Бріджертони. Серові Філліпу з любовʼю»

«Бріджертони» — успішний серіал на Netflix, що розповідає про вище лондонське суспільство епохи Регентства. 

Костюмована драма створена на основі серії любовної прози Джулії Куїнн. Пʼяту книжку, «Бріджертони. Серові Філліпу з любовʼю», авторка присвятила Елоїзі Бріджертон та її пошукам кохання.

Головній героїні шість разів пропонували взяти шлюб, але вона постійно відмовляла. Елоїза відвідувала вечірки, на яких могла б когось зустріти, проте відчула, що їй усе обридло: вона ненавиділа танцювати з нудними, самозакоханими чоловіками, її дратували беззмістовні розмови про погоду, а компанія вельмож інколи викликала огиду.

Проте дівчина познайомилася із сером Філліпом — і після листувань вирішила з ним зустрітись. Що з цього вийшло? 

Ми ділимося в уривку з книжки «Бріджертони. Серові Філліпу з любовʼю» у перекладі видавництва Vivat.

Елоїза підозрювала, що говорить забагато, і знала, що говорить зашвидко, але мала ще більшу схильність до цього, коли хвилювалась, і, хоч пишалася тим, що хвилюється досить рідко, тепер настала цілком слушна мить для того, щоб її поглинули переживання. До того ж сер Філліп — якщо цей ведмедеподібний чолов’яга перед нею таки був ним — геть не такий, як вона очікувала.

— Ви Елоїза Бріджертон?

Вона подивилася в його недовірливе обличчя й відчула перші уколи роздратування.

— Ну звісно, що це я. Ким ще я могла б бути?

— Навіть уявити собі не можу.

— Ви ж мене запросили, — нагадала вона.

— А ви не відповіли на моє запрошення, — відрізав Філліп.

Вона ковтнула повітря. Тут він мав рацію. Ще б пак, якщо вже казати справедливо, хоча бути справедливою їй не хотілося. У всякому разі, не тепер.

— У мене не було можливості, — спробувала виправдатись гостя, але, побачивши з його обличчя, що цього для пояснення не досить, додала: — Як я вже сказала раніше.

Він вирячився на неї і дивився так довго, аж Елоїзі стало незатишно. У його темних очах був якийсь незбагненний вираз.

Потім він мовив:

— Я жодного слова зі сказаного вами не зрозумів.

Вона відчула, як її рот набуває форми овалу… від подиву? Ні, від роздратування.

— Ви мене не слухали? — спитала вона.

— Я намагався.

Елоїза стиснула губи.

— Ну гаразд, — проговорила вона й подумки порахувала до п’яти (латиною), після чого додала: — Прошу мені вибачити. Перепрошую за те, що приїхала без попередження. Це було геть нечемно з мого боку.

Він добрих три секунди мовчав, — час мовчанки Елоїза теж рахувала, — а тоді відповів:

— Я приймаю ваші вибачення.

Вона прокашлялася.

— І, звісна річ, — він кашлянув і роззирнувся, немовби в пошуках того, хто міг би його від неї урятувати, — я радий, що ви тут.

Напевно, неґречно було б вказувати на те, що голос у нього достеменно не був радісним, тому Елоїза просто стояла, втупившись у його праву вилицю, і намагалася придумати, що такого сказати, аби його не образити.

Елоїза дійшла висновку, що стан справ дуже сумний, раз їй — людині, яка в кожному випадку мала що сказати, — нічого не спадало на думку.

На щастя, він не дав ніяковій мовчанці розростися до велетенських розмірів і спитав:

— Це весь ваш багаж?

Елоїза випростала плечі й зраділа, що вони перейшли до порівняно тривіальної теми.

— Так. Я насправді не… — урвала вона.

Чи треба розповідати йому, що вона втекла з дому посеред ночі? У всякому разі, це не свідчило ні на її користь, ані на користь її родини. Вона не знала чому, але не хотіла, щоб він знав, що заради своєї мети вона втекла. Не знала, чому так думає, але в неї було виразне відчуття: якби він дізнався правду, то миттю спакував би її та вирядив би назад, до Лондона.

Попри те що зустріч із сером Філліпом поки не правила за романтичну й блаженну, як вона собі це уявляла, здаватися Елоїза ще не була готова.

А надто якщо здатися означало вимушено повернутися до своєї сім’ї з підібганим хвостом.

— Це все, що в мене є, — твердо заявила вона.

— Добре. Я… е-е-е… — Він знову роззирнувся, цього разу трошки розпачливо, що Елоїзу зовсім не втішило. — Ґаннінґу! — заревів він.

Дворецький з’явився хутко: певно, підслуховував.

— Так, сер?

— Нам… е-е-е… треба підготувати кімнату для міс Бріджертон.

— Я вже це зробив, — запевнив його Ґаннінґ.

Щоки в сера Філліпа злегка спаленіли.

— Добре, — буркнув він. — Вона пробуде тут…

Він питально глянув на неї.

— Два тижні, — підказала вона, сподіваючись, що обрала правильний проміжок часу.

— Два тижні, — повторив сер Філліп, неначе дворецький сам не почув її відповіді. — І ми, звичайно, зробимо все, що нам до снаги, аби її перебування тут було комфортним.

— Авжеж, — підтвердив дворецький.

— Добре, — сказав сер Філліп, усе ще видаючись якимось приголомшеним. А якщо й не приголомшеним, то, певно, втомленим, а це навіть гірше.

Елоїза була розчарована. Вона уявляла його собі чоловіком із шармом, схожим на її брата Коліна з його молодецьким усміхом і здатністю в будь-якій сум’ятливій ситуації дібрати слушні слова.

У свою чергу сер Філліп, здавалося, хотів бути цієї миті де завгодно, аби не тут, що ніяк не підбадьорювало Елоїзу, бо «тут» передбачало і її присутність. Ба більше: він же мав бодай докладати якихось зусиль, щоб познайомитися з нею ближче й визначити, чи буде вона йому прийнятною дружиною.

І краще б він таки добре постарався, бо якщо правду кажуть, нібито перше враження найточніше, то вона сумнівалася, що він буде для неї прийнятним чоловіком.

Вона зціпила зуби й усміхнулася йому.

— Бажаєте присісти? — випалив Філліп.

— Залюбки, дякую.