5 зворушливих віршів про кохання від українських поеток

Збірка «Книга Love 4.0. Жінка, що кохає» — четверта в серії поетичних антологій видавництва #книголав.

Вона складається зі 100 віршів українок: сучасних письменниць та класичних авторок, зірок та нових імен у поезії.

«Бо зараз — час жінок. Час небаченої сили та зухвалої чуттєвості. Ці вірші пристрасні та ніжні, прозорі та відверті, повітряні та вогненні водночас. Радісні й болісні, як сама любов. Бо так кохати може тільки українська жінка», — кажуть у #книголав.

Ми публікуємо 5 віршів, які потрапили до збірки:

Марʼяна Савка

***

цієї осені така любов надсадна 

така терпка як присмак ялівцю 

над лагідно призолотілим садом 

із неба - по найтоншім промінцю 

і все тобі під вії 

трохи світла 

хоча воно осіннє і скупе

а завтра збори

сутінь переквітла

немита шиба теплого купе

на столику дві перестиглі дині 

гарячий чай зіжмакані квитки

...люблю тебе

ці дні дитинні дивні 

то тихі то нестямно навпаки

і все летить за вікнами надвечір 

птахи і сосни, люди і церкви 

лишаються найважливіші речі 

твоя рука твій нахил голови 

осіннє світло 

і тепло у тілі

коли мене торкаешся плечем

...собі візьмемо хризантеми білі 

а від усього решти — утечем

Юлія «Тайра» Паєвська

***

Витягни ці слова з мене як шовний зі шва,

Як кулю з ребра,

Як ствол із кишені, 

сльозу із сухої душі.

Витягни зміст ненаписаних книг,

Як гачок, з якого плотва зіжрала наживку.

Як звʼязаного убивцю з підʼїзду,

Як слово Боже в порожніх церквах,

Як із закатованого вичавлюють страх —

Перед самою смертю, коли очі втрачають блиску.

Зі звуком затримки, бо магазин порожній.

Витягни, як розпач зі зґвалтованих тієї весни.

Витягни, як ключ із дверей, як цеглину з стіни,

Як сни старих генералів, 

що ніколи не сплять, бо не можуть бачити сни.

Витягни як козир із рукава, 

як рушник з-під домовини на цвинтарі за селом.

Витягни.

Як зізнання в злочині з того, хто ні в чому не винен.

Витягни те, що лежить між нами, як між добром і злом, 

Як правда, що не нарікає на самоту, 

Не шукає для себе нічого.

Витягни те, що сама я не вИзнаю і краще віддам вогню.

Ще мушу тренуватись, як те проговорюють,

як фізично вимовити це невимовне: «я тебе люблю».

Маріанна Кіяновська

***

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,

Спосіб сукати нитку з твердої вовни

(В Ноя, в його ковчегах, — бездонні квіти,

Ними високе небо у горах повне).

Рівно і просто: притча доточить притчу.

(Праперевізник сушить веселі весла).

Човник снує по кроснах. Я тчу — і витчу

Радість, якою знову стаю воскресла.

Ірина Старовойт

***

Робота любові — чекати.

Не тому, що все інше для неї — це хобі.

А тому, що ніхто, крім любові, 

не зробить цього професійно.

Так, вона на це вчилась:

у неї інтернатура і кандидатська

з чекання.

І стаж — довший, ніж деякі язики.

Триста разів їй казали, що чеканням на хліб не заробиш, 

що є ліпші оферти 

і час плюнути і повісити резюме

де-небудь на work.ua.

А не чекати наосліп, напамʼять, 

завченим рухом і третім оком.

Чекати швидко й повільно:

25 кадром у фільмі, 

25 годиною в добі.

Єва Тур

***

заговорив мене такою любов`ю,

що ні кулі не беруть, ані осколки не решетять, оминають каби, фаби і ланцети, 

чорнороті люди, віроломні істоти, 

немилосердні боги і боги милосердні.

заговорив мене таким коханням,

що своєю стала у світі живих і у світі мертвих. 

усі прокльони про мене стерті, 

і забуті гріхи, і прощені образи, 

і загоєні рани старі, нові і ще незавдані. 

заговорив мене своєю ніжністю, 

що сади ані шелестнуть, вітри не зарегочуть, 

ріки не вийдуть із берегів і не вкрадуть сни мої,

одноокі фіалки прокинуться і цілуватимуть руки.

заговорив мене такою пристрастю, 

що жодне око лихе не зурочить,

«чортові пальці» не зберуться,

чорна кішка дорогу не перебіжить, люстро не розібʼється,

сльози не зроняться, серце не зранеться.

заговорив мене своїм світлом, 

вивів із темряви, 

каже: «воістину» 

і цілує