Прогулька до Медової Печери 1925 року

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова познайомитися із публікацією Івана Крип’якевича про прогулянку до Медової печери у Львові, організовану товариством Плай у 1925 році.

Цікаво, що окрім опису самої печери автор подає й історичні та краєзнавчі факти про місцевість, якою прогулювалися учасники до місця призначення, а також побут личаківських передміщан.

Статтю було опубліковано у виданні  “Туристика і краєзнавство” (число 3 за квітень 1925 р.) під назвою “Прогулька до Медової Печери”. Текст традиційно подаємо оригінальним.

Прогулька до Медової Печери.

Заходом тов. «Плай» 26 марта 1925 р.

Весняні прогульки в околиці Львова почало тов. «Плай» недалеким проходом до Медової Печери (Медунки) за Личаківською рогачкою.

Від останньої стації трамваю виходимо о год 10 мін. 5. Під личаківським парком прощаємо Львів, по якім дотепер «Плай» водив свої прогульки. Прощаємо найбільш типове і славне передмістє Львова – Личаків.

Личаків виводить своє імя з німецького Lützendorf; зразу сею назвою називано тільки присілок між церквою св. Петра і Павла та рогачкою, – сама вулиця до ХVІІІ в. звалася глинянською дорогою. З історичних споминів сеї вулиці треба пригадати, що туди ішли побідні війська Хмельницького 1648 і 1655 р. Личаків був невеликою оселею серед піскових гір і недалеких лісів, з яких ще при кінці ХVІІ в. під місто заходили вовки.

Тутешні передміщане здавна були відомі як різники, й особливо як крупарі: у сусідніх селах купували гречку, у ручних жорнах і млинках робили з неї крупи і продавали на ринку. Личаківсьна молодь добувала пісок по горбах і розносила його мішками по місті; залюбки також виловлювала по хащах співучу птицю і перепродувала потайки міським любителям. Личаковяне до новійших часів заховали ориґінальні міщанські убрання, й характеристичний «личаківський» діялєкт й уперто держалися старих звичаїв. Славні були вертепи, з якими личаківські хлопці обходили місто на Різдво, славні забави у Лисого Мацька, Кияка, Бериша Юкля, у Бабськім Курені; традиційний обичай закінчення личаківського карнавалу, як у переддень великого посту басетлю хоронено у шинкфасі. Незвичайний вигляд мало деколи весілля на Личакові. Весільний похід починав дружба у пестрім кафтані, у капелюсі нашитім столярськими  стружками,він пхав перед собою тачки покриті килимом; за ним ішла музика, дальше другий дружба їхав на коні, в масці, у фраку і трикутнім капелюсі, — сидів лицем до конячого хвоста, з довгим гусячим пером у руці, мачав перо в каламарі, що був привязаний під хвостом коня і ніби записував прохожих.. Личаковяне були люде підприємчиві, «до всього пробанти», горячої вдачі, льокальні патріоти. Вимирають вже тепер останні представники давнього Личакова,- Кияки, Добрянські, Ющаки, Кобиляки і инші…

Переходимо через личаківський парк. Парк заснований на пісчаній надьмі, що памятала ще поледнякові часи; заснований сорок років тому, 1884 р. Давнійше се місце звалося просто личаківською горою. На сій горі якийсь невдалий підприємець поставив вітрак з каміння і цегли, але вітер ломив все крила, власник збанкротував і покинув сей «діявольський млин», що довгі часи був предметом лєґенд Личакова. Нема вже з нього сліду. Розрослися тут чатинні дерева і берези.

Вище, за парком є російський воєнний цвинтар з 1914-15 р. так званий Холм слави, сильно знищений варварською рукою, щойно недавно огороджений.

Ідемо на Пасічну вулицю,що тягнеться серед садків і передміських домиків; декотрі доми, вкриті ґонтами, зі старосвітськими фаціятками, нагадують давнє минуле.

Дальше, праворуч, є Погулянка; прегарний, старий ліс, що був прикрасою сеї сторони, вирубано в останніх роках і тепер лишилися пусті поля. В листопаді 1918 р. були тут перші бої наших стільців з поляками, лягло тут кількох героїв. Могила одного стрільця, Гущака, пару літ стояла серед пустарів, комітет охорони могил з Личакова опікувався нею, відновлював хрест, що нищили ворожі руки, дівчата складали на ній квітки; підчас зелених свят відвідувала її процесія з церкви св. Петра і Павла. Два роки тому польські власти ексгумували тіло і перенесли на личаківський цвинтар.

Ліворуч, у віддалі Ялівець, з касарнями, де також лягли головами наші стрільці 1918 р. – Ялівець, славний табором інтернованих 1919-20.р. перейшло через нього пів Галичини… Далеко, на овиді видно ліс Чортівської скали.

По правій стороні дороги протягається глибокий яр, що лучиться з долиною річки Маруньки.

Коло фільварку Маєрівки (ліворуч – також були тут могили поляглих з 1918 р.) переходимо на бічну приватну дорогу, що іде у невеликий яр, вється серед горбків, обнажепих з ростинности, що світять глиною, піском, відломами каміння.

Під одною стіною (праворуч) ледви замітні сліди чотирокутника, обложеного камінням: се збірна могила жертв, розстрілюваних тут на засуд російських воєнних судів 1914-15 р.; стояв тут хрест, але його знищено…

Доріжка приводить нас у невелику кітловину, замкнену з усіх сторін горбками, завалену відломами каміння. Здалека видніє чорний отвір серед скал: се Медова Печера або Медунка.

Ціла кітловина – твір людської руки. В половині ХІХ в. почато добувати тут камінь до будови і з часом видовбано і долинку і печери при ній. Розкопи відслонили нам в части ґеольоґічну будову сього місця*).

Печера видовбана в збитій твердій скалі, яка творить тут могутні поклади. Є се однородний, жовтаво-сірий вапняк, діркастий, поперерізуваний численними щілинками. Стіни щілинок виложені прегарними нераз громадками кристаликів кальциту медової краски, відки і походить назва медовика і Медової Печери, чи Медунки.

Довгий час ломано тут вапняк до будови доріг у Львові, поки не заступлено його твердшим і відпорнійшим карпатським і теребовельським пісковиком.

В живописній стіні, яка відслонилася понад входом до печери, звертають увагу ржаві і зеленкуваті піски, перемішані з румовищем, яке повстало зі знищеної верстви пісковика, вапняком.

На верху і на склонах подовгастого горба, що находиться ліворуч входу до печери, можна знайти у відломках пісковика безліч інтересних шкаралупок і відтисків скальок і инших мякунів, які жили в водах пустинного моря і разом з пісками осадилися на його дні.

Понад пісками і лягла грубим валом глина, синява, т. зв. «сивуха», верхом жовта. Осадили її тут плиткі струї, що спливали з кінця скандинавського ледняка, який внаслідок обниження теплоти в Европі зісунувся аж до північних земель України. В долішних верствах «сивухи» повно ржаво-жовтих палочок, порожних у нутрі, лімоніту – багонної руди – які творилися вже по осадженню сеї глини довкола коріння ростин, мабуть на дні багна.

Під самим верхом стін кітловини затирається поземе верствовання жовтої глини, так характеристичне для всіх осадів моря чи рік. Тут вона розколена не дуже виразними доземими щілинами. Се лєс, глинка навіяна вітрами, які гуляли в нашому краю після стоплення ледняків, з настаннєм теплійшого посушного, степового  підсоня. Верхом лєс почорнілий, звітрілий, перемішаний з гниючими останками ростин, дає знамениту почву.

Входимо до печери. Вона не дуже велика, – більш менш округла, вширш і здовж має біля 20 кроків, висока на 2-3 м. Світло дня освітлює її досить добре. Стеля печери, потріскана в ріжних напрямах, грозить скоршим чи пізніщим заваленням. Через верстви вапняка над печерою пересякає дощева вода і осаджує на стелі дрібні соплинці, мінятурні сталяктити, наїжені безлічю дрібненьких кристаликів медовика.

Як розглянемося ближче, в куті на право бачимо невеликий отвір, що веде до другої темної комори. Можна її оглянути при світлі свічок чи смолоскипів. Вона довга на яких 25 кроків, вузька, підноситься дальше в гору і переходить у вузенький хідник, ніби комин; був туди вихід в гору, але тепер засипаний. Ся друга печера при світлі свічок, які мають в руках учасники прогульки, виглядає досить ефектовно, мовляв -катакомби. Прогульковці входять туди з деяким острахом, але трівога скоро минає і потім гості не хочуть вертати… Є ще одна печера, у другім місці, побіч великих бльоків каміння, що обвалилися, доступ до неї тяжчий, бо треба входити навколішках, але тут ліпше захований медовик.

Прогулька до Медової Печери недалека, дорога від личаківського парку тріває не цілу годину, – для невибагливих туристів прохід має богато притягаючого.

Прогулька тов. «Плай» при повороті війшла у прегарний яр одної з приток Маруньки, якому належаласьби особлива увага; з яру ішла попри старі австрійські шанці і прямувала в низ на долину річки Пасічки, притоки Полтви, і на чудову Погулянку. За недостачею місця опис повороту залишаємо на пізнійше.

О год. 1 мін. 20 прогульковці могли сісти до трамваю при вул. Кохановського.

*) Дальший ґеольоґічний опис подала Вп. П. Ст. Пашкевич, за що редакція щиро їй дякує.

Іван КРИП’ЯКЕВИЧ