Точка неповернення: світ визнав українське модерне мистецтво

У Мадриді, Кельні, Брюсселі, Відні та Лондоні – у найкращих галереях кожного міста – по кілька місяців упродовж загалом двох років повномасштабної російсько-української війни представляли найкраще наше мистецтво у виставці «В епіцентрі бурі.Модернізм в Україні, 1900-1930-ті». І вже з 21 лютого більше 50 знакових творів із колекції Національного художнього музею України, які мандрували світом, показуватимуть у Києві.

Укрінформ ексклюзивно подивився виставку перед відкриттям.

Чим експозиція «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900-1930-ті» у НАМУ  відрізняється від однойменних в австрійському Бельведері чи Королівській академії мистецтв Лондона у Великій Британії? Чи досягається головна мета – утвердження української ідентичності у світі? Відповідають мистецтвознавці.

«ТРИ ЖІНОЧІ ПОСТАТІ» ОЛЕКСАНДРИ ЕКСТЕР І «РОДИНА» ФЕДОРА КРИЧЕВСЬКОГО ЯК МИСТЕЦЬКІ ВІЗИТІВКИ

«Митцям з України вдалося започаткувати нові форми вираження, глибоко вкорінені в українському народному мистецтві. Їхня революційна діяльність у живописі, танці, кіно та моді в перші роки ХХ століття твердо ставить Україну в число країн, які відіграли ключову роль у зародженні модернізму. Україна – нація новаторів, піонерів і винахідників, які вважали мистецтво носієм нових ідей і способів буття», – вважає Франческа Тіссен-Борнеміса, відома філантропка і колекціонерка мистецтва, одна з головних учасниць запуску проєкту «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900-1930-ті» в Іспанії. 

Там виставка відкрилася найпершою, ще 29 листопада 2022 року. Euronews рекомендував її у топ-3 найкращих європейських мистецьких подій сезону:  поряд з показами творчості французького художника Сезанна у Лондоні та нідерландського Ван Гога – у Римі.

Хто з художників українського модернізму викликає зацікавленість закордонних поціновувачів мистецтв як до найгучніших та найвідоміших імен  у світі живопису? Таких імен – більше десяти. Олександра Екстер, яка з півторарічного віку майже 30 років жила в Києві; новаторськими ідеями збагачувалася в Парижі й товаришувала з Пабло Пікассо. «Три жіночі постаті» художниці вже стали мистецькою візитівкою України.

Федір Кричевський відомий Європі з 1928 року. Тоді його відома картина «Родина» (в деяких джерелах – «Сім'я») з триптиху «Життя» дебютувала на 16-й Венеційській бієнале. Та виставка в Італії стала першою, на якій українське мистецтво презентували як окрему частину експозиції – в межах радянського павільйону, утім під гаслом «Українське сучасне мистецтво». Там були представлені 17 творів. Цю експозицію називали «різноманітною, трохи раціоналістичною, але багатою за колоритом і відчуттям поезії». Одна з двох відомих нині світлин того часу, з «Родиною», – зберігається у фототеці архіву Венеційської бієнале.  

Понад 90 років тому також були представлені «Портрет Оксани Павленко» Василя Седляра, розстріляного 1937 року, та живописне полотно Костянтина Єлеви «Жінка біля столу з лампою», донедавна відоме глядачам тільки зворотною стороною, що має назву «Голова робітника». А також втрачені твори страчених радянською владою Михайла Бойчука «Дівчина з квіткою» та Івана Липківського «Молода дівчина» (або «Дівчина з тацею»).

В усіх великих п’яти експозиціях за кордоном «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900-1930-ті» представляли картину «Молочниця» Михайла Бойчука, одну з небагатьох збережених після репресій основоположника національного мистецького стилю, який отримав його ім’я. Її  показують ще з кількома роботами митця з колекції Національного художнього музею України і в рідних стінах у Києві.

У столицю України, яку  РФ продовжує атакувати бойовими ракетами та дронами через безпекові причини не приїхали твори, які надавали для показів за кордоном іноземні галереї та колекціонери. Зокрема, «Селянка» Володимира Бурлюка та натюрморт Олександри Екстер із колекції Національного художнього музею Тіссен-Борнеміса, який також надавав роботи Соні Делоне, Володимира і Давида Бурлюків та велике панно Володимира Баранова-Россіне.

У трьох залах столичної виставки у НХМУ, яка працюватиме до 4 квітня, показують твори зі своєї колекції. За кордоном їх доповнювали також роботи знакових художників із Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

ПЕРЕТИНИ ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ 1930 РОКУ І ВИСТАВКИ-2025

«Творчість всесвітньо відомого Казимира Малевича представляє у місті його графічна робота «Ескіз конференц-залу ВУАН у Києві», яку в 1991 році подарувала музею Ірина Жданко, – розповідає гендиректорка музею Юлія Литвинець. – В іноземних виставках показували роботи засновника супрематизму й одного з фундаторів кубофутуризму із приватних закордонних колекцій».

Загалом у залах Національного художнього музею у виставці «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900-1930-ті» представляють більше 50 знакових творів 27 художників, які змінювали мистецький ландшафт ХХ століття. Юлія Литвинець уточнює, що  «Пилярі» Олександра Богомазова привертали увагу до українського мистецтва на Венеційській бієнале у 1930 році. Так, як і жанровий живопис «Перше травня» неопримітивіста й експресіоніста Віктора Пальмова.

Практично невідомим навіть в Україні є художник Емануїл Шехтман. В італійській виставці 95 років тому була представлена його картина «Емігранти» (або «Переселенці»). Споглядаючи її в нинішній київській виставці, відвідувачі оцінюватимуть майстерність народженого на Волині художника-«бойчукіста», який зник безвісти 41-річним у вирі Другої світової війни в 1941 році.

Перегукується із сьогоденням картина «Інваліди» (1924) Анатоля Петрицького. Її ще називають «Мати»: літня жінка сидить поміж, напевно, синів. В одного – милиця, в іншого – осліплені очі. Усередині цього гурту змучених болями, але сильних спільною підтримкою людей є й підліток. На всіх трьох – п’ять босих ніг і простягнута рука незрячого, яка просить подаяння.

Ця робота Анатоля Петрицького була представлена на Венеційській бієнале у 1930 році разом ще з кількома. Далі були виставки в Цюриху й інших  європейських містах, а також у США.

Немало картин Анатоля Петрицького були втрачені у Другу світову війну. «Інвалідів» разом із 79 роботами з фондів музею нацисти вивезли у Німеччину. Після війни картина, хоч і в поганому стані, все ж повернулася до музею у Київ, на відміну від інших 36 творів. Реставраторам вдалося її відновити.

МАЛЕВИЧ НАЗИВАВ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ, БУРЛЮК ПРАГНУВ ПОВЕРНКУТИ СВОЄ МИСТЕЦТВО У КИЇВ

Чи заявляли про свою приналежність до України художники, яких Росія – бо найталановитіші – упродовж століття вперто називає своїми або радянськими? Знаний мистецтвознавець Дмитро Горбачов, який ще 1962 року був хранителем Київського музею українського мистецтва, розповідає, як намагався поновити зв’язки козацького роду Давида Бурлюка із Слобожанщини, який мешкав у Нью-Йорку. У рукописному листі художник пропонував музею організувати до свого 80-річчя виставку «На рідній землі Бурлюка Україні – на зло москалям»...

Дмитро Горбачов нагадує, що про український авангард у Лондоні, після перерви у чотири десятиліття, заявили 1973 року у виставці «Tatlin’s dream» («Мрія Татліна»). Тоді представляли роботи світового рівня харків’янина Василя Єрмилова та Олександра Богомазова, який більшу частину життя творив у Києві.

Знаковою стала виставка 1993 року в Німеччині «Авангард та Україна /Еxhibition Avangarde & Ukraine», після якої українськими авангардистами визнали Казимира Малевича й Олександру Екстер. Московії, яка «привласнювала» українських художників, потім складніше стало стверджувати, що «українського авангарду не було, немає і бути не може».

«У всеєвропейському мистецькому стрибку, започаткованому Ван Гогом – Гогеном – Сезанном, подовженому Матіссом, Пікассо, Бочонні, не можливо не помітити творчість українських митців, якщо навмисно не замовчувати їхню ідентичність, як це упродовж століття робить Росія, – коментує мистецтвознавець. – У середині 1910-х Олександр Архіпенко, який народився і вчився у Києві, став у Парижі першим скульптором кубізму, а Олександра Екстер влила у кубістичну монохромність багатобарвну колористику».

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов, називаючи виставки у США та Європі і таких дослідників, як почесного директора французького Національного центру культурних досліджень (C.N.R.S) Жан-Клода Маркаде та його дружину  Валентину Маркаде, почесну докторку Колумбійського університету в США, переконаний, що Україна пройшла точку неповернення у визнанні у світі українського авангарду. До речі, цей термін у1980 році вперше ввела саме Валентина Маркаде (яка родом з Одеси, далека родичка Мазепи), коли писала про Василя Єрмилова.

«Ці виставки були сенсаційними, коли світ дізнавався, що Казимир Малевич вважав себе українцем, – розповідає співрозмовник. – Усі здивувалися, що більшість так званих «російських» авангардистів родом з України. Тепер у найвідоміших музеях і галереях їхні роботи представляють зі згадуванням нашої країни».

УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО ТРИМАТИМЕ У ФОКУСІ УВАГИ СВІТУ СЕБЕ Й УКРАЇНУ

«Авангардизм трохи вужче поняття, ніж модернізм, – пояснює кураторка виставки Олена Кашуба-Вольвач. – У виставці представлена широка палітра різних напрямків: від абстрактної композиції Анатоля Петрицького до неореалізму Олександра Сиротенка, учня Федора Кричевського. Авангардизм є більш радикальним напрямком, орієнтованим більше на форми, колір».

Мистецтвознавиця каже, що п’ять виставок за кордоном є своєрідною реституцією українського мистецтва для європейського суспільства, поверненням наших митців у європейський і світовий простір. Адже впродовж десятиліть українське мистецтво сприймалося як частина «русского авангарда». При тому що в цьому контексті частина українських митців свідомо  замовчувалася.

«Ми вперше за довгий час говорили про себе своїм голосом, – коментує Олена Кашуба-Вольвач, завідувачка наукового відділу мистецтва ХІХ – початку ХХ століття НХМУ. – Провідні закордонні музеї, в яких представляли виставку «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900-1930-ті», зокрема, у Мадриді й Кельні теж переглянули позиціювання художників, яких раніше відносили до російського модернізму. А ці музеї задають моду на мистецтво: те, як його належить дивитися і сприймати».

Олена Кашуба-Вольвач, підкреслюючи надзвичайно позитивне значення туру виставок «В епіцентрі бурі…», акцентує, що це має бути постійна робота впродовж багатьох років: показ масштабних виставок з першими іменами й цікавими для закордонних глядачів концепціями. У Відні, Парижі, Лондоні й інших мистецьких центрах світу відразу вирізняють справжнє мистецтво, бо «надивлені» на картини найкращих художників.

Чи під силу тримати постійно увагу на мистецтві України, виснаженій війною?  Олена Кашуба-Вольвач наводить приклад Норвегії. Ця невелика країна має кілька культурних брендів, які знають у всьому світі: зокрема, Едвард Мунк у живописі. Вибравши найважливіші для національної культури постаті, норвежці цілеспрямовано їх промотують ще від часів закінчення Другої світової війни – і мають успіх. Дуже багато важить інформаційна підтримка – найвищих державних осіб і дипломатична.

Для України має бути виваженим рішенням, кого обирати. «Про Малевича ми можемо говорити тоді, коли у нас будуть його роботи, які можна виставляти. Треба розуміти, щоб брендувати ім’я, наприклад, через назву аеропорту, має бути хоча б одна картина – репродукована на баннерах і мерчах. Бо треба заповнювати простір візуально. А на яку картину Казимира Малевича ми маємо офіційні права? Ми не можемо не враховувати технічні та юридичні аспекти».

Чи може нідерландський музей Stedelijk Museum Amsterdam надати право показувати в Україні роботу Малевича зі своєї збірки? Олена Кашуба-Вольвач каже, що немає нездійснених варіантів. Їх просто треба добре пропрацювати: не тільки на музейному, а й на дипломатичному і загалом державному рівні.

«Щоб привчити світ до українського мистецтва як самодостатньої константи й частини світового мистецтва, ми маємо працювати багато років. Продукувати ідеї, досліджувати, готувати цікаві статті й каталоги, – окреслює завдання досвідчена кураторка. – Постійно треба піклуватися про належний стан робіт наших художників. І, безумовно, залучати іноземних партнерів для дослідження українського мистецтва. Постійно має продовжуватися просвітницька робота на музейних майданчиках й у видавничих проєктах».

Самченко Валентина, м. Київ.
Фото Кирила Чуботіна та надані співрозмовниками

На першому фото – робота Тимофія Бойчука «Жінки біля яблуні», 1920 рік