Яким є досвід жінок під час війни: 4 історії зі збірки, яка стала «Книгою року BBC»

«Мої жінки» Юлії Ілюхи — це збірка короткої прози з емоційно напруженими, брутальними й інколи нестерпно важкими історіями про такий різний і однаково гострий досвід життя під час війни.

Ілюстрована роботами, створеними художницями після повномасштабного російського вторгнення, вона стала «Книгою року BBC» у 2024 році.

«Мої жінки говорять буденно і страшко. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціку кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі», — ділиться авторка в передмові.

У треті роковини повномасштабної російсько-української війни ми ділимося чотирма історіями зі збірки.

«Лінія роду». Катерина Полтавська

***

Жінка, яку одного разу повітряна тривога застала у ванні, найбільше боялася померти ось так — без трусів, голою, з мокрою головою та неголеними ногами.

боялася, що рятувальники, які діставатимуть її з-під завалів, побачать її біле (кілька років без відпустки і моря через пекельну роботу) тіло з виразним целюлітом на стегнах і мʼяким обвислим животом, який вона навчилася втягувати коригуючою білизною, і подумають: «ну хто ж так готується до смерті, могла хоча би схуднути й кілька місяців у спортзал походити, ну».

боялася, що сусіди, яким пощастить вижити, стоятимуть біля руїн і обговорюватимуть її облізлий манікюр і відрослі сиві корені волосся. а бабця, яка завжди бризкала слиною їй у спину, коли вона, щаслива і трохи пʼяна, випурхувала з великої чорної машини й легенько махала водію пальчиками на прощання, скаже: «невже не можна було подумати передчасно, як ти виглядатимеш на тому світі? моя Ірочка собі такого неподобства нізащо би не дозволила, царство їй небесне».

жінка відчайдушно боялася смерті, тому завжди вдягала на вулицю найдорожчу наймереживнішу білизну та найпраздничніший одяг.

«Червоний манікюр». Тетяна Копитова

але купатися в одязі — це як мінімум тупо. тому ванна стала для неї недоступною розкішшю. швидкий душ за дві хвилини. слава бойлеру, гарячий душ. але що можна встигнути за дві хвилини? навіть тіло не встигає зігрітися і відтанути.

і в день, коли вона вперше здалася й залізла у ванну з пінкою, яка пахла океаном, тропічними фруктами і всіма просраними відпустками евер, її ненависть вихлюпнулась на підлогу й потекла до сусідів унизу, розʼїдаючи кахлі й бетон. а жінці, яка завжди найбільше боялася померти ось так — без трусів, голою, з мокрою головою та неголеними ногами, було байдуже.

бо вона вже нічого не боялася.

«Дніпро. 14.01.2023». indigo dolores 

***

Жінка, яка сірого лютневого ранку із сонним сином, кішкою та двома парами трусів у наплічнику залишила свій дім, щодня замість сніданку, обіду й вечері їла себе саму.

вона відрізала шматочок себе і кришила в борщ разом із картоплею і капустою з німецького супермаркету й одинокою цибулиною з турецького магазину. пірамідки «чумак» тут не було, тому жінка додавала замість неї італійський соус, борщ не солила — вона і так забагато плакала.

R.I.P. peace dove. Ольга Лисовська 

вона відрізала шматочок себе і варила суп із фрикадельками з біомʼяса европейських індичок, але жодного разу він не вдався таким, як удома. бо в жінки не було дому. вона відрізала шматочок себе і присмачувала ним пасту карбонара. і весь час згадувала смак макаронів «ювілейних» з дешевої ятки біля метро.

половина — ось що лишилось від неї через пів року.

жінка щодня їла себе за те, що поїхала.

а інша жінка по той бік кордону щодня їла себе за те, що залишилася.

«Крихкість». Ірина Стрільбицька

***

жінка, яка втратила всіх своїх родичів, почувалася абсолютно щасливою. 

усі її родичі раптово померли в один день. вони могли би згоріти від тяжкої хвороби або, приміром, загинути у ДТП чи внаслідок нещасного випадку на робочому місці. але самі родичі вибрали іншу смерть — безглузду, безславну і смішну. вони згинули в інформаційній війні, захлинулися в гнилих хвилях пропаганди.

родичі продовжували животіти десь на росії, але для жінки вони померли.

вона чесно намагалася. дзвонила, говорила, переконувала, кричала, кидала трубку. надсилала фото й відео зруйнованих міст, мертвих тіл, випаленої землі. та родичі були сліпі й глухі. вони просили жінку трішки потерпіти. скоро її звільнять. «ми же адін народ, — торочили вони жінці, — здавайтєсь, і будєтє жить, как ми».

і жінка здалася, але не так, як хотіли її родичі. 

з чистим серцем і світлою душею вона послала їх, коли лунала висока нота повітряної тривоги, 

сказала «амінь» і усміхнулася. 

«Діти та війна». Каті Прусенко

***

Жінка, яка з першого дня війни вірила в Перемогу, мріяла до неї дожити. жінці було дуже страшно в лютому. холодного сірого ранку вона поспіхом виїздила з міста, біля воріт якого вже стояв ворог. жінка бачила ворога майже впритул — колони бронетехніки, марковані білою літерою «z», сунули їй назустріч, наче хижі потворні зміюки, коли жінка звернула на об’їзну. вона з усіх сил тиснула на педаль газу правою ногою, у п’ятці якої билося її перелякане серце. жінці було страшно у березні, коли вона вперше повернулася до міста, яке поспіхом залишила місяць тому. Весь цей час жінка безперервно скролила стрічку новин, передивляючись сотні й тисячі фото та відео. рани, завдані місту ворогом, здавалися їй смертельними. вона думала, що місто не виживе, і готувалася його оплакувати. Наживо місто було схоже на пораненого звіра: у ньому ще відчувалася сила, але звір поки не міг піднятися, щоб захиститись.

«Війна вилущує внутрішнє світло». Христина Валько 

жінка їхала з дитинства знайомими вулицями, дивилася на страшні руйнування — і не плакала. вона вже знала, що місто житиме. жінці було вже не страшно у травні. вона звикла прокидатися під вибухи, пити каву під виття сирени повітряної тривоги, розвантажувати машину з гуманітаркою за лічені хвилини до початку комендантської, спати на підлозі у підвалі, закутавшись у спальний мішок.

жінка відчувала себе маленькою частинкою великого цілого, важливим гвинтиком у складному механізмі, що працював заради єдиної мети.

жінка жила ненавистю та надією улітку. жінка жила лютю та вірою восени. жінка просто жила далі.

просто жінка, яка з першого дня війни вірила в Перемогу, заприсяглася її побачити.

«Берегиня». Олеся Саричева