За кожною історією - імена, долі, вчинки…

«"Герої не вмирають", кажемо ми. Вмирають, на жаль… Щодня, вгризаючись у позиції на лінії боєзіткнення, витягуючи поранених. Та й серце може зупинитися прямо під час перепочинку, бо вже не витримує. З родинами майже усіх героїв цієї виставки я знайома, з багатьма дружу. Я їм приносила звістку про загибель їхніх близьких, починаючи з 2024-го року. У Дніпрі на Алеї пам’яті щороку, віддаючи шану загиблим в Іловайську, у Шахтарську я зачитувала їхні імена. А у 2022-му їх стало так багато, і серед них ставало все більше друзів, знайомих, і мені захотілося, щоб про них дізналося якомога більше людей», – розповідає автор ідеї виставки, що відкрилася цими днями у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври,  Наталя Гейман.

22 світлини, з яких на відвідувачів дивляться дружини, діти, брати, сестри, батьки героїв, чиї портрети вони тримають у руках. Деякі мають сили трохи посміхнутися у кадрі, але у більшості в очах – туга.

«Це Сергій, він загинув, захищаючи ще Донецький аеропорт, тіло його віддали родині лише через кілька місяців після його смерті…  Це родина Олександра. Він пішов служити за сином, і саме він тримає портрет загиблого батька… Це Мар’ян, він ішов по вулиці й у нього просто зупинилося серце, не витримало навантажень… А цю родину я знімав ще у день їхнього весілля», – розповідає Едуард.

Біля однієї зі світлин стоїть Аліна, вона приїхала на відкриття виставки, бо одним із героїв є її чоловік. Не стримуючи сліз, жінка розповідає, що її Сашко приєднався до війська, як і тисячі українських чоловіків, добровольцем, ще у березні 2022 року.

«На фото – мій чоловік і я. Я погодилася на цю зйомку, тому що це важливо – говорити про те, що війна забирає найкращих. І вона руйнує життя не тільки того, хто загинув, а й наше життя. У нас із чоловіком були плани, зараз їх немає. Як жити далі? Не знаю ще. Проходить час, біль наче вщухає, але як говориш про це, знову напливає біль», – каже жінка.

Олександр Бєлячат загинув у серпні 2022-го у Дементіївці, за 30 км від Харкова, рятуючи побратима. «Вони тримали позицію, був обстріл. Хлопці виносили поранених, вже майже дійшли до свого укриття, і тут прилетіла міна», – розповідає Аліна й плаче.

Фотознімки, на яких портрети загиблих тримають їхні батьки, особливо щемливі. Історія про кожного з них вмістилася у кілька абзаців: народився, закінчив навчання, працював, не зміг стояти осторонь, тому пішов служити, загинув, захищаючи таке саме невеличке містечко або селище, в якому й сам народився.

«Насправді, ці звичайні хлопці зробили подвиг. Коли ми чуємо статистику про загиблих – для нас це просто цифри. А для їхніх родин – це ім’я, доля, за цими цифрами стоять діти, мами, родини. Я придумала цю виставку, щоб через портрети загиблих захисників та їхніх рідних передати біль втрати, показати важливість пам'яті. Важливо показати, що війна – це смерть, явище неприродне для цивілізованого суспільства. І що протистоять цьому злу звичайні чоловіки та жінки, наші сусіди, друзі, знайомі», – зазначає Наталя Гейман.

Ми не знаємо всіх імен, облич, історій більшості з них. Проте завдячуємо їм можливістю продовжувати жити, закохуватися, народжувати та виховувати дітей. Любити це життя попри усе. Тому саме «З любов’ю…» стало головним лейтмотивом проєкту. А дата його відкриття – 22 лютого – недарма збіглася з поминальною батьківською суботою напередодні Великого посту. Виставка вже найближчим часом переїде в інше приміщення, але саме в цей день у Трапезній церкві Києво-Печерського монастиря звучали найважливіші слова на спомин про полеглих та молитва за них – як спосіб висловити свою любов та шану до рідних, які відійшли у вічність.

Виставку організовано спільно зі службою військового капеланства Командування Сухопутних військ ЗСУ, намісником Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Православної церкви України Авраамієм, БФ «Суспільні ресурси та ініціативи» та Національним заповідником «Києво-Печерська лавра». За підтримки МФ «Відродження».

Юлія Абакумова, Київ

Фото: Данило Антонюк