Екслібрис у Галичині

Сьогодні пропонуємо читачам познайомитися із статтею українського графіка, маляра та мистецтвознавця Павла Ковжуна про розвиток екслібрису у Галичині, яку було опубліковано у часописі “Діло” (№6 від 07 січня 1932 р.).

Текст публікація подаємо оригінальним

Екслібрис у Галичині

Брак історії українського екслібрису відчувається не тільки в мистецьких чи бібліофільських колах, але і серед широких верств нашої і чужинної суспільности, то цим питанням цікавиться.

Український книжковий знак па західно-українських землях має у минулому гарну сторінку, особливо у XVII—ХVІІІ столітті, як це показали досліди І. Крипякевича. Але опубліковано з тих часів матеріялу дуже мало. Таксамо Підкарпатська Україна, як показали досліди В. Січинського, може дати в цій ділянці багатий і цікавий матеріял, – не менше його знайдеться на Волині та Буковині. Отже, як бачимо, на всіх цих просторах, гарне поле діяльности для дослідника культурного українського життя, тим більше, що ці простори безпосередньо стикаються зі заходом і тут можна найядерніше прослідити і зясувати західні впливи.

Відродження українського мистецького екслібрісу на отсих землях припадає на перше десятиліття нашого віку, коли українське життя набрало найбільшої своєї сили, коли українські бібліотеки можна було лічити на сотні, розкинені по більших і менших містах, а навіть по селах. Як звичайно, в подавляючій більшості панував штемпель, – у рідших випадках проста друкована нумераційна наліпка.

Одним з перших мистецьких екслібрісів, що припадають на той час, треба уважати екслібріс Модеста Сосенка для церковного Музею у Львові, який переіменовано пізніше на Національний Музей, а другий, його-ж для митрополита Андрія Шептицького.

Оба оці екслібриси треба уважати мистецьким висловом того часу. Сам Модест Сосенко, передовий маляр на тодішні мистецькі відносини, що мусів працювати буквально на всіх ділянках образотворчого мистецтва, від графіки до монументальних поліхромій – не оминув і екслібрісу. Сосенко був схильний до візантійського трактування своїх річей, хоч підходив до них не з сучасним розумінням візантики, а надавав їм легкий стилізаторський тон, що робив їх більше сецесійними, ніж візантійськими у формі. Екслібріс церковного музею все таки цікавий; задуманий він зовсім „по екслібріоному“; виведено там черця-літописця в келії з чорнилом і гусячим пером, на кріслі-столику до писання. Чернець у задумі, – тримає в лівій руці людський череп, плюс напис. В тім самім рактері і другий екслібріс, Сосенка – виконаний більше шкіцово. Від цих його книжкових знаків лишається приємне вражіння; – видно, що робив їх майстер, людина мистецького діла; – немає на них жахливого дилетанського мізкування і знесилення, що прикро вражають серед повіні екслібрісів інших народів.

Згодом, за Сосенком, почали зявлятися екслібріси Олени Кульчицької. О. Кульчицька мистець, що працює на всіх мистецьких ділянках, але з перевагою в графіці. Екслібріси її виконані в перовій і дереворізній техніці, -легкою стилізацією в пері і більшою в дереворізі. До,них так само треба ставитися як до сецесійних – як до вислову свого часу. Деякий вплив і зацікавленість у мистця викликав львівський український екслібріоман В. Карлович.

Підчас війни, очевидно, про розвиток українського мистецького екслібрісу не могло бути й мови, хоч не можна сказати, аби обставини були непригожі. Ріжні українські військові формації Січового Стрілецтва мали числені військово-походні бібліотеки, були і мистці, що обслуговували ті формації чисто мистецькою роботою, та очевидно, – коли мистецький книжковий знак не був поширений як треба до війни, то не міг він знайти відгомону й у воєнні часи. А велика шкода. Нині це був би прегарний матеріял для характеристики моменту українського вояцтва, що брало участь у світовій війні, бо романтика книжкових знаків того часу особлива. Це бачимо із військових екслібрісів майже всіх культурних армій – де книжкові знаки, окрім мистецької вартости – мають особливий, своєрідний чар.

Натомість знаходимо один український екслібріс військових часів, що хоч безпосередньо війська і не торкається – це екслібріс Володимир-волинської школи, роботи О. Кульчицької. Є він слідом перебування Січових Стрільців на Волині – бо тоді у запіллі зайнятому українським військом відчинялися перші українські школи.

У 1922 році зробив ексілібріс І. Крипякевичу Володимир Січинський і тоді-ж почав і я виконувати книжкові знаки. Для пропаґанди самого книжкового знаку, я приладив для ріжних видавців цілу низку екслібрісів, де вони друкувалися, з – поріжнім місцем для підпису покупця. Цим я намагався популяризувати екслібріс і викликати зацікавлення до нього ширшої маси, щоби покупець звикав до наявности екслібрісу. З того часу повстає моя серія екслібрисів, з них частина в літографічній техніці. Коло 1928 року починає виконувати екслібріси Петро Холодний (син), уводячи дереворит, мідерит, а навіть кредорит до технік, уже уживаних раніше.

Одначе ця діяльність мистців на полі екслібрісу не викликала відповідного зацікавлення у замовця, посідача книг. Зворот до українського екслібрісу в Галичині прийшов в 1929 році, коли у Львові улаштовували виставку всеславянського екслібрісу. Тоді з істориком І.Крипякевичом улаштували ми на ній український відділ. Відділ мав повний успіх, і особливо ентузіястично привитала його польська львівська преса.

На екслібріс звернуло увагу ще кількох мистців, як Гординський, Іванець, Музикова, Осіньчук та інші. Безпосередньо по виставці заснували „Гурток українських екслібрістів“ у Львові.

З того часу розвиток українського книжкового знаку іде нормальними шляхами, хоч ще не так, якби хотілося. Хоч і доволі, але знаходиться споживач книжкового знаку – замовець.

Таким шляхом повстала ціла серія українських екслібрісів і паралельно до чисто територіяльних бібліотек прилучується і закордонний екслібріс, виконаний для власників українських бібліотек у ріжних західньо-европейських містах. У 1931 році «Асоціяція Незалежних Українських Мистців» орґанізувала український відділ на міжнародній виставці екслібріс в Льос Анжелєс в Каліфорнії, що так само перейшов з великим моральним і мистецьким успіхом. Мені припала там честь дістати відзначення.

В останні часи до мистців, що цікавляться і виконують екслібріси прилучився Микола Бутович цілою низкою своїх цікавих екслібрісів.

З історії екслібрісу на українських землях виходить, що для його розвитку створений уже відповідний ґрунт і його майбутність запевнена. Піонірами екслібрісу були мистці, хоч і не були підготовані до нього посідачі бібліотек. Це в деякій мірі показник того, що в Галичині було мало бібліотек з мистецькими відділами, де можна було би черпати відомості, зацікавлення, чи зрозуміння для екслібристики. Бо хоч у нас і не було літератури про екслібріс, то була вона на Заході і була у найближчих сусідів – поляків, чехів – не кажучи вже про росіян. Ці посторонні нам чинники мусіли викликати і у нас відповідний рух: замилування до книжкового знаку, тимбільш, що в тих чужинних публікаціях можна було нерідко натрапити на сліди старого українського екслібрісу.

Беручи все це за дійсно позитивне явище в українському культурному житті, а зокрема за явище, що сприяє поширенню українського мистецтва, хоча би розповсюдженням книжкового ознаку і плекання його – нам хотілося би, аби і надалі він розвивався дійсно по мистецькій лінії. Було би бажане вдержати його на тій мистецькій висоті, на якій він став в часи свого розвитку – свіжим і мистецьким. Одначе маємо оправдані побоювання, що через невиробленість мистецького смаку українського споживача книжки готові до цієї ділянки вдертися варвар, не культурний дилєтант, та засмітити його безграмотними і дикими річами, як це сталося з книжковою графікою в Галичині.

Павло КОВЖУН