Шевченківська премія 2025: Чим вразила і чого від неї не чекали

Коли геополітична турбулентність особливо зашкалює, важливо заземлитись. На своєму. На своїх. Цю практично терапевтичну місію виконала цьогоріч Шевченківська премія. Чим здивувала, здається, навіть Шевченківський комітет та спільноту соцмереж, які моніторять українські події культури.

З одного боку, вагомість церемонії та голоси переможців заглушив хаос і  какофонія «американських гірок», які гойдають український інформаційний простір, тож повідомлення про лауреатів 2025 пройшло наче малопомітним. З іншого боку, чи не вперше на адресу Шевченківського Комітету практично не звучало критики. Вбивчої критики. Здається, що у 2025 році українці зробили неймовірне – заспокоїлись у нещадній самоагресії, переключившись на партнерів (чи то колишніх партнерів) з-за океану.

Якими скандалами відома Шевченківка?

Чого лише не закидали (і то обґрунтовано, іноді ні) в різні періоди різним номінантам і лауреатам. Цей список потягне на грубий бестселер і бестіарій. Згадаймо 2023, коли вперше вручення премії відбулось не в день народження Шевченка, а 22 травня, в день перепоховання Шевченка. Поява в останній момент окремої категорії для військових і запровадження нової номінації «За внесок у перемогу» призвела до відставки голови Комітету Юрія Макарова та жорсткої критики як з боку членів комітету, так і представників мистецьких спільнот, які вважали, що такі зміни порушують усталені правила та компрометують репутацію премії. 

За рік до того скандали почались на етапі формування коротких списків, коли деякі з вибулих кандидатів обурюватися непрозорістю. Скажімо, письменниця Наталія Дзюбенко-Мейс у 2022 році звинувачувала Комітет у підігруванні «улюбленцям» голови Комітету. 

За роки незалежності від отримання Національної премії ім. Шевченка відмовилися п’ять лауреатів. У 1997 році це зробив письменник Юрій Андрухович, у 2005 році – кінорежисер Юрій Іллєнко, у 2008 – акторка Галина Стефанова і режисер-постановник Василь Вовкун. Втім, цього року Вовкун від премії не втік, як і вона від нього. Останнім відмовлявся від премії письменник Василь Шкляр у 2011 році.

Загалом кількість критики та непорозумінь була пов’язана не лише з політикою й об’єктивними причинами, а й суто суб’єктивними. Українська культурна спільнота знаходила розломи між своїми через низку причин, – колоніального минулого, яке вирощувало постійно невдоволених,  меншовартісних митців, які сприймали визнання лише як формальну процедуру прийняття владою (як-от премія). І аж до репутаційних  проблем Шевченківки. «Срачі навколо номінантів на Шевченківку показують одну важливу річ – неможливо бути номінованим і зберегти лице», – писав письменник та перекладач Остап Українець. «Неможлива жодна серйозна Шевченківська премія, бо в нашій країні немає інституту критики», – вступила в обговорення скандалів письменниця та літературознавиця Роксана Харчук.

Сьогодні ж ситуація змінилася до невпізнаваності. Соціальні мережі наповнені вітаннями, іноді бурчанням, але нищівної критики та «срачів» до сьогодні не помітно. Чи то дорослішаємо, чи вистачає інших приводів для ламання списів? В будь-якому разі виглядає на те, що ми вчимось гуртуватись і тим самим підіймати вагомість власне українських культурних інституцій.

Що ж демонструють нам цьогорічні лауреати? По-перше, більшість із них відомі й вагомі митці, значна частина яких працює вже в сучасному й авангардному полі культури. Тобто, не за «минулі заслуги», а за «нинішні проєкти». 

І що ще особливо важливо – Комітет зміг знайти компроміс між «воєнними» та «цивільними» лауреатами, які ще донедавна не могли знайти порозуміння. Тож без окремих воєнно-цивільних номінацій, знайшлось місце і збереженню автентичних мистецьких практик, і пошані воєнної публіцистики.

Хто вони, лауреати воєнної епохи?

Скажімо, Павло Казарін отримав премію за проєкт «Публіцистика воєнного часу на "Українській правді"», що безпосередньо стосується війни. Адже нинішній лауреат не лише дуже якісний і влучний публіцист, а й військовослужбовець, який пішов у військкомат 25 лютого 2022 року. Зараз – у роті ударних БпЛА 104 бригади. Молодший сержант Казарін був на Запорізькому і Купʼянському напрямках, але  продовжує писати й публікувати тексти. 

Режисер і колишній міністр культури Василь Вовкун створив театральну кантату «Псальми війни", яка відображає реалії воєнного часу. Втім гендиректор – художній керівник Львівського театру опери та балету – повідомив, що свою частину нагороди, а це 484 480 грн передасть на дрони 24 окремої механізованої бригади.

Письменник, поет, актор, музикант та культуролог Юрій Іздрик переосмислює чимало тем, і воєнну теж. Ось як каже літературознавиця і викладачка Принстонського університету Тамара Гундарова: «Іздрик – це добре! Його «Воццек», «Подвійний Леон», «Острів КРК», його «Четвер» – це суголосся вербальності, психоделії, музики, візуальності та віртуальності! – надали літературі 1990-х і ранніх 2000-х унікального характеру. Досі не повтореного ніким. Тому я – за! Але я і за Юрія Тарнавського (номінант на премію, представник української авангардної літератури діаспори – ред.) – поет, прозаїк, драматург, який вивіряє слово математичними формулами, розкладає мову, реальність бачить у розбитих площинах і диференціаціях, творить «негативний текст» – текст порожнин, пустот, які мають затягнути читача, збудити його уяву, перетворити на співтворця. Тарнавський – справжній авангардист, наша гордість. Тому я б дала і Тарнавському також. Значною мірою, це була б премія за внесок в український авангардизм, якого в нашій літературі завжди було не так багато, – й Іздрику, і Тарнавському». 

Митці коментують і перемогу Жанни Кадирової, яка теж активно долучилась до осмислення воєнної дійсності, але вже у візуальному форматі. Ось що пише художник Олександр Ляпін: «Жанна Кадирова отримала Шевченківську премію за виставку «Траєкторія польотів». Вітаю! Заслужила! Жанна – одна з тих художниць, які документують історичні події, фіксують стан людської свідомості у момент розпаду та трансформації. Її мистецтво балансує між матеріальністю та метафізикою, між історією як фактом й історією як екзистенційним досвідом, що знаходиться на межі зникнення».

Війна втрутилась і у фільм «Довбуш», який став приводом для отримання Шевченківської премії колективом (а це результат співпраці режисера Олеся Саніна, оператора Сергія Михальчука та композиторки Алли Загайкевич), одного з найкасовіших фільмів сучасної України. По-перше, через початок повномасштабного вторгнення прем’єру фільму було перенесено. А по друге, як зазначив режисер фільму Олесь Санін, п'ятеро членів команди, яка працювала над стрічкою фільму «Довбуш», загинули, семеро зникли безвісти на фронті…

Двоє представників академічної музики – Олександр Шимко та Богдана Півненко відомі у світі й Україні як популяризатори сучасної музики.  Олександр Шимко створив «Вирій» – сакральну містерію, роботу над якою розпочав одразу після початку війни у 2014. «Вирій» присвячений жертвам війни в України, і є заупокійною месою (реквіємом) по цих жертвах.  Богдана Півненко з початком війни задекларувала своє завдання – зробити українську музику ще популярнішою у світі. Але нині, зізнається скрипалька, «Наші концерти дуже потрібні вдома, – у прифронтових містах». Народжена у Харкові, Богдана за час великої війни чотири рази грала в рідному Харкові. І продовжує гастролювати всією Україною, особливо у важких зонах.

Цього року з’явилась нова номінація, – декоративно-прикладне мистецтво. І це важлива частина національної культурної спадщини, без якої неможливий розвиток сучасного українського мистецтва. Наше коріння – це наша сила. Саме тому колектив проєкту «Петриківський розпис: на захисті ідентичності», а саме майстри розпису Андрій та Марія Пікуші, Валентина Карпець-Єрмолаєва, Наталія Рибак активно долучались до визнання Петриківського розпису нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО. Цей живописний стиль з його яскравими кольорами та вишуканими орнаментами перетворюється на потужний культурний маніфест, що підкреслює важливість збереження української ідентичності, у найскладніші часи – теж.

Саме тому, що ці складні часи ми переживаємо вже не перший рік, ми вчимось формувати власні культурні перемоги, адже разом, як відомо, добре бороти ворога. І втіхою у цей буремний період є таке майже одностайне спокійне і навіть доброзичливе ставлення до переможців. Втім, за лаштунками залишається і величезна робота колективу Національної премії України імені Тараса Шевченка з пошуку та відбору кандидатів і переможців. І те, що вона лишається за лаштунками, добра ознака дорослішання в час війни. 

А те, що імідж нагороди залежить від сформованого репутаційного образу стає зрозуміло лише зараз. Укрінформ вітає всіх причетних із нагородою і всіх, хто стримався – з появою нового способу підтримки українських митців. Ми заслужили на свою і нову Шевченківську премію.

Ярина Скуратівська, Київ