Актор Олександр Рудинський про тріумф на BAFTA, новий український театр і свою найбільш зрілу роль

Серед молодих і талановитих українців, які сьогодні формують новий імідж України на міжнародній арені, жирним шрифтом вписане ім’я актора Олександра Рудинського, в портфоліо якого — фільм «Носоріг» Олега Сенцова, серіал «Декамерон» для Netflix, драматичний серіал «Агентство» на Paramount+, спродюсований Джорджем Клуні, тріумф на BAFTA з фільмом «Камінь, папір, ножиці» та блискучі ролі Калігули й Макбета в однойменних спектаклях Івана Уривського, які збирають аншлаги в Національному драматичному театрі ім. Івана Франка (коли глядач свідомо йде «на Рудинського»). 

З 28-річним Олександром, який увірвався в український медіапростір з «Першими ластівками» у 2019-му і за шість років став однією з найбільш впізнаваних і затребуваних зірок театру й кіно, ми зустрічаємося на зніманнях нашої digital-обкладинки — наступного дня після оголошення шокуючих результатів «Оскара». Звісно, говоримо і про непринципових режисерів, які не гребують росіянами, і про найбільш щемний момент на церемонії BAFTA, і про Кейт Вінслет і Роберта де Ніро, і про сімейне життя двох акторів, і про зворотну сторону акторської популярності.

Сашо, хочу почати нашу розмову з приємного: привітати тебе з перемогою фільму «Камінь, папір, ножиці» в номінації «Найкращий короткометражний фільм» на BAFTA. І подякувати за твою промову, яку ти присвятив загиблому на фронті актору й своєму товаришу Євгену Світличному. І за слова «Слава Україні!», які прозвучали з цієї сцени, теж окрема вдячність. 

О. Р. Дякую! У день церемонії я з самого ранку разів 15 повторював собі те, що міг би й що хотів сказати на сцені в разі нашої перемоги. Але оцей момент виходу на сцену, ця ейфорія, яка триває 10-15 секунд, — вона ні на що не схожа в житті, я таке відчував уперше. Масштабність слів там збільшується в рази. Знаєте, скажу вам відверто: я дуже довго, може навіть до початку повномасштабної війни чи й довше, не казав «Слава Україні!», наче не міг собі дозволити. Навіть коли ходив на футбольні матчі зі збірною, пам’ятаю, весь стадіон скандує, а я ні. Я знав, що цей момент має прийти, я маю свідомо це вимовити. І от минув час, і я відчув потребу присвятити цю фразу, свою нагороду другові, який загинув за п’ять днів до того, як ми почали знімати фільм. Жека дуже сильно любив мене в професії, він ходив на передпрем’єрні покази в театр. Я хотів згадати його, але боявся, аби не причинити ще більше болю його батькам. Звісно, після цього виступу я отримав багато уваги з боку колег і преси. Але коли мені зранку написав батько Жеки, я зрозумів, що все зробив правильно. Дядя Вова, до речі, нещодавно приїздив до мене з Кривого Рогу на «Калігулу», у свій перший в житті театр.

Брюки, Litkovska; сорочка, Arber; бомбер і кросівки, adidas

На вечері BAFTA ви сиділи в одній залі з російськими акторами, які зіграли у фільмі «Анора», що зрештою взяв «Оскар», але про це пізніше. Як ти почувався в момент тріумфу?

О. Р. Слава богу, я не сидів з ними за одним столом. Я б ніколи й не сів, і запальничку не попросив би! Але коли я говорив промову зі сцени, я періодично дивився в їхній бік, бо вони сиділи дуже близько разом з іншими номінантами, з Тімоті Шаламе, Едрієном Броуді тощо.

Коли оголошували номінації, на екран виводили фрагменти з фільму. І який же я був гордий, що з нашого фільму взяли сцену, де мій екранний батько питає мене, коли я забігаю після вибуху автобуса: «Ти руських там бачив?» Цей фрагмент тривав 15 секунд. Вся зала зосереджено дивилася на екран, і я знав, що й росіяни бачать і чують те, що всі інші. Я бачив, як Юрій Борісов аплодував. Можливо, він робив це несвідомо чи, навпаки, під тиском емоцій. Навіть не хочу вникати й розбиратися в цьому. Але під час своєї промови мені принципово важливо було подивитися йому в очі. 

Звісно, Борісов намагається не говорити за кордоном про війну, яку розв’язала РФ проти України, щоб не втратити можливості працювати в міжнародних проєктах, видалився із соцмереж і працює над своєю європейською фільмографією. Але він все одно повертається після зйомок до Москви, де й далі живе зі своєю сім’єю. 

На BAFTA я почувався у домінантній позиції, тому що фільм про Україну там все ж високо відзначили. 

Чого не скажеш, на жаль, про результати цьогорічного «Оскара», де «Анора» за участі того ж Борісова здобула п’ять номінацій, зокрема «Найкращий фільм». Чи стало це для тебе несподіванкою і розчаруванням, тому що наша редакція, яка вела текстову трансляцію вночі, була відверто шокована? 

О. Р. Я знав, що так буде. Все-таки я стежу за «Оскаром» пів свого життя. Це по-перше. По-друге, фільм виграв «Золоту пальмову гілку» в Каннах, це теж не просто так. Та й за прогнозами букмекерів він був головним претендентом на «Оскар». Тому я на 99% був упевнений у результаті. Але ставлюся до цього не надто емоційно. Ну вийшли вони на сцену, то й що? Як на мене, цьогоріч там були слабкі номінації. І відверто, це не той рівень, якщо говорити саме про «Анору» й Борісова, на який я рівняюся. Бо все російське для мене просто не існує з 2022 року. От хто в зоні мого інтересу зараз і на що я чекаю, так це фантастична комедія «Мікі-17» південнокорейського режисера Пон Джун Хо з Робертом Паттінсоном у головній ролі та перша спільна робота Пола Томаса Андерсона з Леонардо Ді Капріо «Битва при Бактан-Кросі». 

Для мене авторитетами на сьогодні є Роберт де Ніро, який висловлює щиру підтримку Україні. Чи Кейт Вінслет, яка після премії BAFTA перехопила мене на сходах, взяла за руку і була досить емпатичною і щирою у своїх словах про мене, мою роль, мою країну зараз. А щодо вибору Академії… Вони хоч і намагаються начебто балансувати (все ж не будемо ігнорувати той факт, що другий рік на «Оскар» номінуються українські фільми), але глобально простежується їхня «позаполітичність». 

Світовий кінематограф «відбирає» ваші паспорти. Там байдуже, з Сирії ти, з України, Росії чи Польщі. Всі рівні. Це бізнес. 

Цьогорічний «Оскар» з його результатами став для мене хіба що мотивацією працювати ще більше. Доводити, що український кінематограф розвивається на гідному рівні, що акторське ком’юніті в нас теж присутнє. Тому мене це не ображає, а, навпаки, заряджає. 

Футболка, бомбер і кросівки, adidas; брюки, Litkovska; браслет, Guzema

На жаль, непринципових режисерів, як Шон Бейкер чи Даррен Аронофскі, які затверджують росіян на ролі, вистачає. Для них це неважливо. Але є й більш порядний підхід. Навіть у тому ж «Агентстві» були за сценарієм російські та білоруські персонажі, яких по факту грали представники інших країн — з Грузії, Латвії, Литви, Естонії. Знаю, зараз знімається американський серіал про кадебешників у 70–80-ті роки. І от вони на одну з ролей затвердили не росіянина, а українця. І це круто! Інакше б це робоче місце і визнання дісталося російському актору. 

Ти маєш досвід роботи з режисерами першого ешелону, зйомки на Paramount + та для Netflix. Чим відрізняється їхній підхід від підходу українських колег?

О. Р. Якщо говорити саме про режисуру, то, як на мене, різниці немає. У нас теж вистачає досвідчених людей із класним баченням. До того ж усі вчаться на класиці. Водночас кожен режисер має своє бачення, свій почерк, свій стиль у роботі з командою. Хтось одразу починає ставитися до тебе як до друга, хтось тримає на відстані витягнутої руки. І я не знаю насправді, як краще, а як гірше. Це виробничий процес. 

Якщо ж говорити про умови, в яких проходять такі масштабні знімання, як «Агенція», «Декамерон», то вони, звісно, максимально комфортні для актора ще з моменту його вильоту на знімальний майданчик. Там все завчасно передбачено: гідні гонорари, якісне харчування, відпочинок, норми. Так, можуть бути затримки графіку знімань, але ніхто не працює щовихідного і в режимі нон-стоп. Вони завчасно погоджують найкращі варіанти для актора. Там це взагалі величезний бізнес. 

Але попри ці очевидно жирні плюси, чи правильно я розумію, що ти не плануєш повністю орієнтуватися на міжнародний ринок? Ти намагаєшся поєднувати театр і кіно в Україні та паралельно зніматися за кордоном?

О. Р. Клянуся, я завжди казав, що мрію про своє майбутнє тут, вдома, мрію зробити щось більше для своєї родини, для вчителів моєї школи, для Миколаєва, в якому я народився. Я б хотів, щоб пам`ять про мене зберігалася на рідній землі, як би пафосно це не звучало. 

Де б ти не був, щоб ти не бачив — на церемонії «Оскар», на Олімпійських іграх, на чемпіонатах світу, все одно настільки тебе любити, шанувати і пишатися тобою зможуть тільки українці.

Це вже перевірено ось цими трьома роками повномасштабної війни. 

Куртка-бомбер і футболка, adidas; ланцюг та підвіска, Guzema

Ти завжди дуже тепло говориш про Миколаїв, про своє дитинство й становлення там. Чи відчуваєш ти емоційний зв`язок із цим містом досі? Як давно ти був вдома?

О. Р. До кінця життя відчуватиму зв`язок. Миколаїв у моїй крові. Вдома не був три роки, все не складалося через щільний графік зйомок. Але там залишаються мої батьки. І мені дуже кортить зайти у свій під’їзд, у свою школу, пройтися районом, зустрітися з друзями, потім поїхати на набережну і в центр міста. Хочу гуляти з батьками й бачити, як мене впізнають. (Сміється.) Насправді мені дуже хочеться, аби тато й мама максимально відчули зараз цей момент великої уваги до мене. 

Образи adidas, у яких ти сьогодні на зніманні, відсилають до спортивної розслабленої естетики, близької тобі якраз у роки юності в Миколаєві. Наскільки цей стиль тобі відгукується сьогодні?

О. Р. Коли мені було 16 і я займався ММА, олімпійки adidas вважалися справжнім must have, особливо серед молоді. Хлопці й дівчата шукали всі можливі способи заволодіти цією бажаною річчю. Мені пощастило: я мав таку олімпійку, і я її не знімав! Тоді здавалося, що вона додає мені впевненості. Спортивний стиль сьогодні мені також імпонує: це і про комфорт, і про певний розслаблений настрій.  

Футболка й олімпійка, adidas; брюки, Gudu

Як ти справляєшся з моментами емоційного вигорання, депресіями, до яких сьогодні схильні більшість українців, а тим паче люди творчих професій, які пропускають через себе сотні історій, аби бути максимально переконливими на сцені? Чи лікує тебе в цей період мистецтво?

О. Р. Щоразу це проживається інакше. Але як правило, я залягаю на дно. У такі моменти не хочеться дивитися кіно чи спектаклі. Чекаєш, коли відпустить. А там і сонце вийде. Підніме настрій син…

Пам’ятаю, як в один із таких періодів я прийшов подивитися на поклон «Безталанної» (однієї з моїх найулюбленіших вистав). І відчув бажання грати. Перед тим я не грав три місяці через зйомки і відпустку. Та й, чесно кажучи, не хотів. Я навіть приїжджав до театру подивитися на інші репетиції, і це моє бажання пробуджувалося поступово. І вже на поклоні «Калігули», коли почув аплодисменти, остаточно зрозумів, що скучив. Зараз у нас були дуже інтенсивні репетиції «Макбета», і я хочу трохи відпочити. Було б чудово, якби актори мали відпустки влітку і взимку. Щоб був час не тільки на сцену, а й на сім’ю…

Футболка, бомбер і кросівки, adidas; брюки, Litkovska; браслет, Guzema

Попри такий шалений темп ти ще знаходиш час на спектаклі, де ти не граєш, але грають твої колеги. Бачила тебе на прем’єрі «Макбет» у глядацькій залі.

О. Р. Це була прем’єра, я не міг таке пропустити! Ми тільки випускаємо виставу у світ, робимо перші кроки, шукаємо баланс, де треба закричати гучніше, де, навпаки, стишити голос. Корисно дивитися зі сторони. До того ж усі, хто грають у цій виставі, — мої друзі. Особливо Акмал Гурезов, що грає Макбета, — мій улюблений партнер у театрі Франка. Я не відчуваю конкуренції стосовно цієї ролі. 

Як тобі працюється з Іваном Уривським — топзіркою українського театру, що переосмислює й актуалізує класичну драматургію?

О. Р. Через пару днів Вані виповниться 35 років (ми пишемо це інтерв’ю 4 березня. — Ред.). І я точно знаю, що хочу сказати йому у своєму привітанні. Він не тільки мій суперблизький друг, який повірив у мене. А й улюблений режисер, який дав мені все, аби я щодня, щомісяця ставав кращим актором. Це один із найкращих людей, кого я взагалі знаю. 

Худі, adidas

Чи імпонує тобі його революційне бачення сучасного театру?

О. Р. Безмежно! Він досить парадоксальна творча одиниця: сьогодні — дуже сміливий і рішучий, а завтра сумнівається у своїх ідеях і радиться з нами, чи не робимо ми фігню. (Сміється.) 

Саме Іван Уривський зруйнував стереотип, що театр — для 5% населення України. 

Я не відкидаю участі в цьому процесі інших режисерів: і Давида Петросяна, і Дмитра Богомазова, і Максима Галенка, і Тамару Трунову, зараз ми вже маємо кістяк. Але ви мене запитали про Уривського, тож я хотів би наголосити на його величезному внеску у формуванні нового театру. Він повіз «Калігулу» на міжнародний театральний фестиваль в Авіньйоні, він їздить з величезною гастрольною сіткою по Європі з «Конотопською відьмою». Хоча я й не скажу, що це дуже корисно для театру. 

Чому?

О. Р. Бо, як на мене, з такою величезною кількістю виступів втрачається якість вистави, і актори в першу чергу втрачають цікавість. Ми ж люди, живі організми, ми не можемо працювати як на станку. Якщо трішечки збавити темп — буде супер, я підтримую це. Але коли по 12 «Конотопських відьом» на місяць — то вже занадто…

Хіба не запит соціуму формує пропозицію? Адже досі не можна придбати квиток на «Конотопську відьму» навіть за місяць, їх буквально розмітають…

О. Р. Так, але ми не маємо йти на поводу у глядача. Розумію, зараз не вдалося — у червні вдасться чи в серпні. Попросіть — хтось з акторів зробить запрошення. Шляхи є. Але не може актор самовіддано грати по 10 разів на місяць тільки одну виставу, інакше він вже через три місяці скаже: «Все було чудово, дякую, до побачення». 

Які професійні поради своїх майстрів і вчителів ти згадуєш досі? І чого вчиш сьогодні сам своїх студентів у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого?

О. Р. Хочу сказати, що мої майстри, мабуть, найбільші для мене авторитети в професії в Україні. І я щасливчик, що потрапив саме в цю майстерню. Пам’ятаю, як на першому занятті Дмитро Богомазов сказав нам таку фразу: «Знаєте, в чому різниця між аматором і професіоналом? Аматор чекає на натхнення, а професіонал робить». Мені часто бракує часу, аби надихнутися, але я стараюся робити все можливе, щоб надихати інших. 

Я і студентам своїм кажу те, що казали мені: все залежить виключно від них, від того, скільки часу вони витратили на саморозвиток, самопізнання, на те, щоб бути помітними. Потрібно бути самоменеджером, особливо в студентські роки. Єдиний раз, коли я розсилав свої фото кастинг-менеджерам, був на першому курсі: після цього мене вже всі знали. Тоді всі пророкували початок нової ери українського кіно, тому так важливо було бути помітним. У принципі, це важливо завжди. (Сміється.)

Лонгслів, adidas; браслет та каблучки, ONEMAN

Чи ходите ви з дружиною на вистави одне одного? І чи дозволена професійна критика в межах вашої родини?

О. Р. Завжди ходимо. Перша людина, до чиєї думки я прислухаюся, — моя дружина. Далі — Андрій Самінін, мій викладач, мій майстер і один із найулюбленіших акторів. Якщо режисер спектаклю Ваня (Уривський. — Ред.), то Ваня. 

Яка твоя найулюбленіша роль Марії?

О. Р. Не питав. (Сміється.) Але мені здається, що Макбет — це моя найзріліша роль. Роль на виріст. Калігулу, я відчуваю, вже опанував, з цією роллю я на піку. 

Анорак, adidas; браслет, ONEMAN

Чи вдається вам з Марією «вимикати» роботу повністю?

О. Р. Театр неможливо «вимкнути». Наша вечеря починається з розмов про театр. Несвідомо. Марія, яка зіграла дві «Конотопських» за день, ділиться враженнями, що було смішно, що не спрацювало. У мене зараз постійні розмови про Макбет. Паралельно на мене напала апатія, якась депресія. Перед прем’єрою ти живеш щодня зранку до вечора цією роллю, ти постійно в театрі, думаєш тільки про одне. І потім бах — і в тебе цю роль забирають. І ти наче й чекав відпочинку, але відчуваєш спустошення. Але я знаю, що я тільки на початку шляху в цій ролі. Тому є бажання трішки відновитися і змагатися знову.

Змагатися з собою?

О. Р. Ну а з ким? Звісно! Це такий виклик: скільки ще всього мені треба відкрити для себе в цій ролі. За відчуттями я десь у 7-8-му класі, до 11-го ще треба дійти. 

Бомбер, худі та кросівки, adidas; брюки, Litkovska; сорочка, Arber; ключниця, Tueams

Чи ходить ваш чотирирічний син Петро до театру і чи не проявляє інтересу до сцени?

О. Р. Він один раз бачив «Конотопську відьму», коли Марія поїхала на гастролі, а ми за нею. Дивився від А до Я дуже зосереджено. Звісно, він добре знає театральну кухню. Ми навіть хотіли його залучити до «Макбета», але він ще малий і не контрольований у цьому плані. Тому облишили ідею. 

Який ти батько поза тим, що постійно кориш себе за малу кількість проведеного з родиною часу? 

О. Р. Мені здається, я хороший батько. Ми дуже близькі друзі з ним, які розуміють один одного. До того ж я дозволяю йому все те, що Марія не дозволяє. (Сміється.) На вихідних стараюся повезти його в ТЦ чи дитячі кімнати, купуємо м’які іграшки. Вдома дивимося фільми. Днями хотів показати йому «Маску» з Джимом Керрі, але він злякався моменту перевтілення, заліз під ковдру і відмовився дивитися. Він обожнює супергероїв, у нас вдома мільйон спайдерменів. Так цікаво, бо я зовсім до цього не маю інтересу і ніколи не мав. Мені з ним весело. Хочу ще дітей. Хочу абстрагуватися на якийсь час і насолодитися батьківством. 

Чого тобі зараз не вистачає як у професійному, так і особистому плані, чого хочеться от саме в цей момент?

О. Р. Не хочеться говорити з позиції слабкості, бо я ледь не в кожному інтерв’ю згадую про відпочинок (сміється), але від 10 днів у горах з дружиною я б не відмовився. Відпочити — і неодмінно повернутися до роботи. Мене так роздражнила присутність росіян на премії BAFTA, коли ми були на рівних, що я неодмінно хочу повернутися в цю залу ще. Бо в театрі я отримав роль мрії (Макбет. — Ред.), хоча і маю її ще допрацювати. Але так буде все життя — завжди буде мало, завжди хотітиметься ще і ще. 

А хіба не в цьому суть?

О. Р. Мабуть. (Сміється.)

Тренч, THEO; анорак, штани і кросівки, adidas
 

Фото: Катя Теллер

Стиль: Юлія Постушна

Інтерв`ю: Світлана Кравченко

Партнер зйомки: adidas