Анастасія Левкова, Макс Кідрук та Ілларіон Павлюк про сучасну українську літературу, її розвиток та актуальні теми

Ми багато говоримо про класиків, яких варто перечитувати, про перекладені книги світових авторів, які допомагають розширювати горизонти. Втім чи приділяємо достатньо уваги тим, хто творить українську літературу сьогодні?

Сучасні письменники не лише розповідають історії, а й формують нову реальність — через книжки, що резонують із нашим досвідом, змінюють погляди, фіксують епоху. Вони впливають на культурний ландшафт, визначають, що і як ми читаємо, на які теми говоримо, які сенси передаємо далі.

У проєкті «Книжка починається з автора», створеним спільно з MEGOGO BOOKS, троє письменників — Анастасія Левкова, Макс Кідрук та Ілларіон Павлюк — говорять про сучасну українську літературу: що їх надихає, які автори та історії заслуговують на увагу, як вони творять власні тексти та які теми ще чекають на своїх дослідників.

Анастасія Левкова

Яке слово або фраза найточніше описує стан української літератури сьогодні?

Я думаю, що до 2022 року найточнішими були слова «Лупайте сю скалу», а зараз ми вже перейшли на інший етап. Сьогодні, мабуть, більш влучною є фраза «Борітеся — поборете».

Що вас останнім часом вразило в українській літературі: книга, тема чи стиль когось із колег?

Мене вразило, що Софія Андрухович у романі «Катананхе» використовує короткі речення. Це мені дуже відгукується, адже в час повномасштабної війни ми всі почали говорити лаконічніше. Зараз немає змоги вдихнути повітря на довгу фразу.

Який український автор чи авторка сьогодні створює літературу, що буде актуальною навіть через 50 років?

Радомир Мокрик, який працює в жанрі історичного нонфікшну. Вважаю, що саме такі книги залишатимуться актуальними й через десятиліття. Щодо художньої літератури, поки що складно сказати — це визначатимуть наступні покоління.

Який жанр або тема, на вашу думку, недооцінені в сучасній українській літературі, але мають потенціал стати проривними?

Нам варто переосмислити Другу світову війну, адже ця тема довгий час залишалася в радянському дискурсі. Після здобуття незалежності її майже не торкалися, оскільки вона була надмірно експлуатована раніше. Проте зараз важливо переглянути її з сучасної перспективи.

Також варто досліджувати радянський період і його вплив на нас. Ще один напрям — аналіз Росії та її культури з постколоніального погляду. Нам неприємно до цього звертатися, але саме Україна може стати лідером у такому переосмисленні й задати цей тренд на світовому рівні.

Макс Кідрук

Що вас останнім часом вразило в українській літературі: книга, тема чи стиль когось із колег?

Напевно, книжка Олександра Михеда «Позивний для Йова». І кажу це не тому, що знаю автора.

Чому вона мене вразила? Коли ти пишеш професійно, коли це твоя основна робота, ти багато читаєш — і українське, і закордонне, і науково-популярне. І що більше ти читаєш, то менше тексти мають здатність тебе зачепити. Не тому, що вони погані, а тому, що ти вже розумієш, як усе будується, як працює. 

І от «Позивний для Йова», особливо частина, де Михед описує загибель свого приятеля… Це той момент, коли ти читаєш і розумієш: текст може пронизати тебе до мурашок, до кісток. І, звісно, краще б ця книжка ніколи не з’явилася. Думаю, що й сам автор зі мною погодиться. Вона дуже важка, і саме через це — дуже хороша. Але, мабуть, було б краще, якби не було підстав для її написання.

Який український автор чи авторка сьогодні створює літературу, що буде актуальною навіть через півстоліття?

Мені здається, що це було б трохи зарозуміло і пафосно — розмірковувати, що буде актуальним через 50 років. Насправді не думаю, що хтось це знає. Це надзвичайно суб’єктивна сфера. Дуже часто тексти, які під час виходу були непомітними, отримують нове життя значно пізніше. І навпаки: буває, що книжки, які здаються мегаактуальними, швидко зникають разом із їхніми авторами.

Які українські книги, написані за останні роки, заслуговують на екранізацію?

Так, щоб без моїх? (сміється) Очевидно, що дуже легко ляжуть в основу сценарію тексти Ілларіона Павлюка. Але мені здається, що з усього, що вийшло останнім часом, найкраще можна було б екранізувати «Дім солі» Світлани Тараторіної — роман про Крим.

Ця книга непроста для читання: Світлана змішала там величезну кількість міфологічних елементів. Але її світ дуже яскравий, і якщо його якісно перенести на екран, то могла б вийти справді гарна кінокартина.

Який жанр або тема, на вашу думку, недооцінені в сучасній українській літературі, але мають великий потенціал?

Я ніколи не прив’язуюся до жанрів. Коли мене запитують, чому я пишу, наприклад, фантастику чи трилери, я не знаю, що відповісти. Я не сідаю за роботу з думкою: «От зараз я напишу фантастику».

Я мислю історіями. Якщо від історії мурахи по шкірі — окей, я її пишу. Якщо немає цього відчуття — значить, вона не варта того, щоб її розповідати. Жанр для мене абсолютно другорядний.

Тому питання про недооцінені жанри для мене не має значення. Хороша історія є хорошою історією — незалежно від того, у якому жанрі вона написана.

Ілларіон Павлюк

Чим для вас особливе письменництво з огляду на індивідуальну роботу над текстами?

У мене є певне професійне викривлення через роботу на телебаченні: там ти ніколи не сам у своїй творчості, і завжди хтось може сказати: «Все переробити». Тому письменництво для мене — коли я сам є господарем своєї творчості.

Коли я писав «Білий попіл», мій товариш запропонував показати текст видавництву. Я чекав дзвінка з «Видавництва Старого Лева» й був переконаний, що почую: «Все чудово, але зробимо кілька змін — головний герой хай буде жінкою, а фінал переробимо, нехай усі загинуть». Але жодних правок не було. Я думав: добре, значить, їх внесуть пізніше. Але цього теж не сталося. Мій текст розглядали як цілісний твір, який або приймають, або ні. І це мене глибоко вразило. Я не відчував такої наснаги від творчості з дитинства, коли писав перші твори не для школи, а для себе, і показував їх батькам.

Письменництво — це територія свободи. Ти сам на сам зі своїм текстом і читачем. Але разом із цим ніхто не поділяє з тобою ризики. Ти можеш написати книгу, яку не видадуть, або вона вийде, але не продасться. Проте це твоя відповідальність, твоє бачення, твій вибір. У цьому й неймовірність письменництва.

Чи є у вас певна стратегія у побудові книжки або ж підходи, які використовуєте під час написання?

Я свідомо продумую структуру тексту, шлях персонажа. Якщо мені хочеться писати будь-якої вільної хвилини, значить, читачеві буде так само цікаво дізнатися, що далі. Якщо ж писати не хочеться, то є проблема, найімовірніше, ще на рівні структури.

Саме тому повертаюся назад, перечитую, аналізую. Можливо, сюжетний поворот надто передбачуваний, і мені самому не цікаво його описувати. Або герой втратив суб’єктність, і його вибір не має значення.

Я завжди починаю з того, що мені самому цікаво писати, навіть якщо перший розділ потім стане 42-м. Спершу виникає картинка, як уривок зі сну: є герой у певних обставинах. Далі я ставлю собі питання: хто він, яка його мета, чому вона має бути важливою для мене й читача? Так поступово вибудовується світ книги.

Що або хто вас надихає під час роботи?

Я внутрішньо протестую проти таких запитань, бо це знецінює творчість. Якщо є щось або хтось, хто наштовхнув на написання, якщо її можна спростити до двох подій у моєму житті, то де в цій історії я? 

Письменництво — це те, що я роблю, бо не можу не писати, не тому, що маю розрахунок чи замовлення. Якщо я це проживаю і народжую як власну творчість, то це все моє життя. Кожна книга народжується через те, що я прожив таке життя, і потім я розмірковую про певний аспект буття, який виливається в сюжет або історію.

Тому не погоджуюсь звести це до чогось, що можна перерахувати на трьох пальцях, і сказати, що секрет моєї творчості — в одній дитячій психотравмі або любові слухати музику в навушниках, коли я пишу.